Після Перемоги відбудовувати Україну буде нікому: чому знищується професійна освіта

Хто як не кваліфіковані робітничі кадри будуть відбудовувати варварськи зруйновані міста і села, пошкоджені системи комунікацій та інфраструктури всієї України?

Але в сфері професійної освіти є велика низка проблем, через які є ризик, що на відбудову України будемо змушені купувати кадри за кордоном, якщо не зайнятися вже зараз впровадженням змін в професійній освіті. До дня народження професійної (професійно-технічної) освіти, далі П(ПТ)О, що святкуватиме 2 жовтня 83 роки, спробуємо окреслити ситуацію що склалась. Чому дивуватись спостерігаючи відношення до професійної освіти в Україні? Ні, звичайно, на словах та пафосних промовах чиновників професійна освіта визнана пріоритетною сферою не лише освітньої галузі, а й соціально-економічного розвитку нашої держави.

Але по факту:

1.Постійне зменшення формування показників регіонального замовлення призводить до знищення підготовки кадрів за цілим рядом професій,  зокрема для здобувачів освіти з базовою загальною середньою освітою, так як утримання шкіл обходиться дешевше, ніж забезпечення навчання у закладах професійної освіти. Тобто, в основі регіонального замовлення лежить питання економії коштів, а не забезпечення реальних потреб ринку праці.

2.Кому вигідний  саботаж із затягуванням прийняття Нового Закону України «Про професійну освіту»? Цей процес триває останні  8 років, хоча перший проєкт було підготовлено до розгляду ще в 2015 році, над яким плідно працювали всі стейкхолдери процесу. «Бурхлива діяльність» , яку зображує весь цей час Департамент професійної освіти МОН України це практично щорічне змінювання політичних поглядів на подальшу долю системи підготовки кваліфікованих кадрів. А через відсутність Закону в кожному регіоні місцева влада трактує застарілі нормативні положення на власний розсуд, а при їх відсутності – приймає необґрунтовані рішення такі як:

- неврегульовані підходи до оптимізації закладів П(ПТ)О, що призводять до закриття закладів,

- перевищення повноважень регіонів при призначенні на посаду директорів закладів П(ПТ)О, передачі повноважень з управління ЗП(ПТ)О на рівень районних відділів освіти, затягування процедур затвердження статутів закладів, що передані до комунальної власності,

-порушення автономних прав суб’єктів освітньої діяльності на самоврядування у діяльності ЗП(ПТ)О, передбачених Законом України «Про освіту»:

3. Не вирішене на  законодавчому рівні  питання щодо утримання закладів П(ПТ)О після їхньої передачі з державної власності  на баланс обласних рад призвів до того, що  заклади ПТО не отримують ні від державних, ні від регіональних органів влади коштів на капітальні ремонти, зокрема, на ремонт пошкоджених військовими діями будівель, дахів, на створення укриттів для безпечного освітнього процесу та інші нагальні потреби. А зруйновані та пошкоджені більше 160 закладів ПТО опинились в ситуації «порятунок потопаючих - справа рук самих потопаючих».

4.  Зі свого призначення міністром освіти в березні 2023р О. Лісовий не провів жодного засідання з представниками П(ПТ)О та роботодавцями щодо пріоритетних задач розвитку системи професійної освіти. Система комунікації із міністерством освіти по всім ланкам ніби знаходиться під грифом «цілком таємно».  

Все це брак державницького підходу. Треба пам’ятати, що професійна підготовка кадрів це перш за все фундамент економіки країни, а не просто ланка освіти. Можливо треба знайти більш діючи, а головне вмотивовані механізми державного регулювання з підготовки кадрів для відновлення України?  Як це наприклад вже відбувалось в Україні в період з 1945-1985 р, коли система ПТО була поза системою МОН - окремою платформою між освітою та економікою, з господарським підходом до потреб ринку праці. Не на словах як зараз, а на ділі: свого часу це була система Госпрофобр (державний комітет з ПТО), що підпорядковувався Кабінету Міністрів. Було чітко зрозуміло скільки та яких спеціалістів потрібно, якої спеціалізації. Економіка розвивалась по галузям знизу вверх. Кожне професійне училище було закріплене за базовим підприємством, яке йому допомагало та отримувало кадри. Так, звичайно, не варто прирівнювати планову економіку до ринкової, але під час війни та повоєнний час може має зміст хоча б в якості експерименту створити такий комітет, куди б входили всі галузеві асоціації, що зацікавлені і на ділі займаються підготовкою кадрів, відданих системі освіти людей, волонтерів які працюють не за гроші, а за ефективність та успіх країни?  Саме зараз коли система підготовки кадрів під час війни та майбутньої відбудови потребуватиме  кадрів швидко та багато, а система лімітована в часі, в ресурсі, в персоналі. Бо теперішня «співпраця» МОН з роботодавцями це профанація, лише яскраві фрази під час виступів.  Рада професійної освіти при Президенті України не збиралась жодного разу з початку повномасштабного вторгнення.

Головним проблемним є питання збереження цілісної системи підготовки кваліфікованих кадрів для потреб економіки всієї України, а не  звуження її мережі для забезпечення винятково «містечкових інтересів». Роботодавці в більшості «махнули рукою» отримати необхідну кількість кадрів від держави та звикли не чекати на підготовлені кадри в закладах ПТО (бо їх занадто мало в цифрах регіонального замовлення), і намагаються готувати їх самі на виробництвах. От і виникає ситуації паралельного існування ринку праці, виживання закладів освіти  в умовах постійних скорочень витрат на їх утримання, абсолютного нерозуміння скільки і яких кадрів треба підготувати і незрозумілої ефективної діяльності МОН України в забезпеченні економіки кадрами. Чому системою професійної освіти України переважно завжди керують ті, хто від неї далекій? Не ті хто її відчуває, розуміється в ній та мріє, щоб вона розквітала?

Питання відбудови, безробіття, соціальної підтримки стоять вже зараз – не після війни, а зараз! Коли до наших керманичів різного рівня дійде розуміння того, що не наднизька вартість праці є головною перевагою України? Локомотивом української інноваційної конкурентоспроможності є людський капітал. Привабливість України є у працелюбних, талановитих, висококваліфікованих кадрах, якісно підготовлених у всіх сферах економіки країни! Вже зараз треба вирішувати питання:

- відновлення трудового потенціалу країни;

- економічної незалежность громадян, в тому числі осіб з інвалідністю, кількість яких через російську агресію зростає щодня;

- організацію належної поствоєнної адаптації демобілізованих військовослужбовців у мирне життя;

- працевлаштуванню повернувшихся українців, які виїхали через війну за кордон.

Ці питання унеможливлюють дискусію про складності та викликі, які ставить війна за виживання України як держави. Тому запрошую небайдужих громадських діячів та галузеві асоціації до співпраці в цьому процесі. Пам’ятаємо: «життя будується на певних константах. Однією з них є мудре правило: розумні люди повинні завжди перемагати у змаганні за державу» (Олег Филик).