Робота адвоката в кримінальних справах завжди є цікавою і сповнена сюрпризів. До них навіть звикаєш і з часом починаєш вважати буденністю. Ну хіба когось з адвокатів вже дивують недолугість слідчих та прокурорів, тяжіння судів у всьому сприяти стороні обви
Робота адвоката в кримінальних справах завжди є цікавою і сповнена сюрпризів. До них навіть звикаєш і з часом починаєш вважати буденністю. Ну хіба когось з адвокатів вже дивують недолугість слідчих та прокурорів, тяжіння судів у всьому сприяти стороні обвинувачення? Мене точно ні. Але справа за обвинуваченням пана І. несподівано стала дуже цікавою для мене та збагатила безцінним досвідом.
Моєму клієнту інкриміновано вчинення ряду тяжких злочинів, тому за рішенням слідчого судді відносно нього обраний запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Настав момент, коли сторона обвинувачення черговий раз звернулась з клопотанням про продовження строку тримання під вартою. Клопотання подане слідчим та, відповідно, погоджене прокурором.
Через декілька хвилин після початку розгляду з’ясувалось, що слідчий намагався просто підсунути слідчому судді документи, які не вручив стороні захисту. З цієї причини судове засідання було перерване для надання стороні обвинувачення часу на вручення матеріалів стороні захисту.
Після кількох невдалих спроб прокурора змусити слідчого, який, відверто кажучи, зовсім не сприймав його за свого процесуального керівника, вручити стороні захисту необхідні документи, ми зібрались для вже третьої спроби розгляду клопотання. І тут прокурор вирішив все взяти в свої руки та заявив, що він підготував своє клопотання про продовження строку тримання під вартою і засідання знову не відбулось.
В наступному судовому засіданні з’ясувалось, що за результатами автоматичного розподілу клопотання прокурора розподілене на того ж слідчого суддю, що й клопотання слідчого. Тому прокурор клопотав перед слідчим суддею про об’єднання вказаних клопотань в одне провадження. Не зважаючи на мої заперечення слідчий суддя все ж прийняв рішення про їх об’єднання, а за результатами розгляду прийняв рішення про відмову в задоволенні клопотання слідчого та часткове задоволення клопотання прокурора.
Цікавими в цій справі є наступні моменти. По-перше, наскільки відповідають закону дії прокурора щодо внесення ним самостійно клопотання про продовження строку тримання під вартою щодо підозрюваного, якщо таке клопотання вже внесене слідчим і попередньо погоджене тим же прокурором? По-друге, наскільки правомірно суд прийняв рішення про об’єднання клопотань в одне провадження? Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом (стаття 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Відповідно до вимог частини 1 статті 199 Кримінального процесуального кодексу України клопотання про продовження строку тримання під вартою має право подати прокурор, слідчий за погодженням з прокурором не пізніше ніж за п’ять днів до закінчення дії попередньої ухвали про тримання під вартою.
З наведеної норми закону вбачається, що звернення з подібним клопотанням і слідчого, і прокурора одночасно є неможливим, так як вживається словосполучення «має право». Тобто одна особа. Крім того, у випадку звернення з клопотанням слідчого, регламентуються і повноваження прокурора на цій стадії – погодження клопотання.
Відповідно до приписів частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з приписами частини 1 статті 9 Кримінального процесуального кодексу України під час кримінального провадження суд, слідчий суддя, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади зобов’язані неухильно додержуватися вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства.
Отже, в даному випадку прокурором порушено загальні засади кримінального провадження (законність) і його дії щодо подання клопотання не ґрунтуються на приписах процесуального закону.
Заявляючи клопотання про об’єднання в одне провадження клопотання слідчого та клопотання прокурора про продовження строку тримання під вартою, прокурор наголошував на тому, що обидва клопотання стосуються однієї й тієї ж особи, подані в рамках одного кримінального провадження та ідентичні за своїм змістом. При цьому він не зміг послатись на норму процесуального закону, яка б дозволяла це зробити. Приймаючи рішення про об’єднання в одне провадження клопотань, слідчий суддя послався на положення статті 217 Кримінального процесуального кодексу.
У разі необхідності в одному провадженні можуть бути об’єднані матеріали досудових розслідувань щодо декількох осіб, підозрюваних у вчиненні одного кримінального правопорушення, або щодо однієї особи, підозрюваної у вчиненні кількох кримінальних правопорушень, а також матеріали досудових розслідувань, по яких не встановлено підозрюваних, проте є достатні підстави вважати, що кримінальні правопорушення, щодо яких здійснюються ці розслідування, вчинені однією особою (особами) (частина 1 статті 217 Кримінального процесуального кодексу України).
Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 3 Кримінального процесуального кодексу України, досудове розслідування – стадія кримінального провадження, яка починається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань і закінчується закриттям кримінального провадження або направленням до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності.
Розглядаючи клопотання про продовження строку тримання під вартою, слідчий суддя не здійснює досудове розслідування. Ну і, нарешті, частиною 6 статті 217 Кримінального процесуального кодексу України чітко визначено, що рішення про об’єднання чи виділення матеріалів досудового розслідування приймається прокурором. Тому, оцінюючи дії слідчого судді, слід знову звернутись до вимог статті 19 Конституції України та статті 9 Кримінального процесуального кодексу України. Порушення засад законності є очевидним.
Об’єднуючи без правових підстав розгляд двох клопотань слідчий суддя явно надав перевагу стороні обвинувачення. В цьому випадку цілком доречно звернутись до практики Європейського суду з прав людини.
В справі «Ілійков проти Болгарії» (Ilijkov v Bulgaria), 33977/96, 26 липня 2001 року ЄСПЛ дійшов наступного висновку:
«103.…Суд, який розглядає скарги щодо тримання під вартою, зобов’язаний забезпечити гарантії судової процедури. Такий процес має бути змагальним і належним чином забезпечувати «процесуальну рівність сторін» – обвинувача та особи,що перебуває під вартою…»
Також заслуговує на увагу висновок ЄСПЛ в справі «Федоров і Федорова проти України», № 39229/03, 26 липня 2011 року:
«99. Суд повторює, що принцип рівності сторін - в сенсі «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожна зі сторін мала розумну можливість представити свою справу в умовах, що не ставлять її в явно невигідне становище по відношенню до своїх опонентів.»
Адвокати, що працюють в кримінальних справах, дуже добре знають про обвинувальний ухил судових розглядів кримінальних справ. Описані вище процесуальні рішення слідчого судді, його відверте підігрування обвинуваченню є яскравою ілюстрацією того, як нам в судах не вистачає саме цих «справедливого балансу» та «процесуальної рівності сторін». Та маємо те, що маємо і живемо в часи кардинальних змін. Вони дають нам надію на краще.
