Проблемні питання продовження строку тримання під вартою

Коли я ще тільки навчався на юриста, то від свого викладача почув слова: «Юристом бути дуже легко: відкрив кодекс і там все написано». Тоді в вірності такого твердження не виникало й найменшого сумніву. За великим рахунком, не викликає воно сумнівів і зараз. Тільки от з роками адвокатської практики для мене стає все очевидніше, що всі юристи закони читають однакові, а от розуміють їх зовсім по-різному.

         В одній з кримінальних справ довелось зіткнутись з доволі неоднозначним підходом до продовження строку тримання під вартою відносно мого клієнта. Власне, «викрутасів» вистачало ще й на досудовому слідстві, але рішення колегії суддів в підготовчому судовому засіданні було, м’яко кажучи, досить неординарним. Тому спробував розібратись в його відповідності законодавству.

         Кримінальне провадження щодо І. та двох його «колег» надійшло до суду за декілька днів до спливу строку тримання під вартою останнього. В поспіхом призначене підготовче засідання не з’явились декілька потерпілих, два захисники та не був доставлений з установи виконання покарань один з обвинувачених.

         Судове засідання в цій ситуації, цілком логічно, почалось з питання головуючого до учасників щодо можливості його проведення при такій явці учасників. Прокурор висловився про неможливість проведення засідання, але при цьому попросив суд залишити мого клієнта І. під вартою до наступного судового засідання. Звертаю увагу читача, що прокурор не заявляв клопотання про продовження строку тримання під вартою, а просто звернувся до суду з проханням. Я підтримав прокурора в тому, що проводити засідання не можливо, але звернув увагу колегії суддів на те, що суд не може зараз вирішувати питання про запобіжний захід. Після цього головуючий оголосив, що порадившись на місці колегія суддів вирішила відкласти підготовче судове засідання на іншу дату, яка й була узгоджена з учасниками. На цьому засідання закінчилось.

Зважаючи, що наступне засідання було призначене через тиждень, а строк тримання під вартою мого клієнта спливав через два дні та ще й у вихідний, я навіть дав йому настанови щодо його поведінки на випадок зволікань зі звільненням. Але цікаве тільки починалось…

Вже вже через кілька годин в слідчому ізоляторі ми разом з клієнтом просто не могли повірити в існування ухвали суду, яку тримали в руках.

«Крім того, враховуючи, що у обвинуваченого І. закінчується строк тримання під вартою, а саме о 16 год. 20 хв. 24.01.2016 р., колегія суддів вважає за необхідне продовжити йому строк тримання під вартою до наступного підготовчого судового засідання, а саме 29.01.2016, включно».

Про те, що суд не міг прийняти таке рішення не в судовому засіданні, а воно фактично не відбулось, і говорити зайве. Уваги тут заслуговують ще й прийняття такого рішення виключно за ініціативи суду без обговорення та врахування думки сторін і відсутність хоча б мінімальної аргументації.

Відповідно до частини 3 статті 315 Кримінального процесуального кодексу України під час підготовчого судового засідання суд за клопотанням учасників судового провадження має право обрати, змінити чи скасувати заходи забезпечення кримінального провадження, в тому числі запобіжний захід, обраний щодо обвинуваченого. При розгляді таких клопотань суд додержується правил, передбачених розділом ІІ цього Кодексу. За відсутності зазначених клопотань сторін кримінального провадження застосування заходів забезпечення кримінального провадження, обраних під час досудового розслідування, вважається продовженим.

Якщо опустити той момент, що судового засідання не відбулось і єдине рішення, яке прийняв суд – це відкладення підготовчого судового засідання, то здавалось би, що суд діяв цілком правильно. Але чи можна погодитись з таким «автоматичним» продовженням строку тримання під вартою з огляду на практику Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) та загальні засади кримінального судочинства?

В підготовчому судовому засіданні суд має в своєму розпорядженні лише обвинувальний акт, з якого може отримати мінімальну інформацію про особу обвинуваченого та про саме обвинувачення. Фактично, самостійно вирішуючи питання про продовження строку тримання обвинуваченого під вартою і не виносячи його на обговорення, під час якого сторони могли б навести свої доводи як на користь, так і проти продовження застосування заходів забезпечення, суд керується лише єдиною підставою – тяжкістю інкримінованого злочину.

Кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, що закріплено частиною 5 статті 9 Кримінального процесуального кодексу України.

У   справі   «Роман Мірошніченко проти України», заява № 34211/04,                            від 19 лютого 2009 року ЄСПЛ прийшов до наступного висновку: «… той факт, що заявник підозрюється у скоєнні серійного злочину, можливо, спочатку виправдовував його утримання під вартою. Однак після спливу певного часу судова влада була зобов’язана привести інші вагомі підстави для подальшого утримання під вартою, що не було зроблено в даному випадку; крім того, на жодній зі стадій національні суди не розглядали можливість застосування будь-яких альтернативних запобіжних заходів, і, спираючись головним чином на тяжкість обвинувачення, органи влади продовжували тримання заявника під вартою на підставах, які не можуть вважатися «відповідним і достатніми»…»

Такий   саме   підхід   ЄСПЛ   сформував   не тільки   щодо   однієї   підстави   для   тримання особи   під   вартою   (тяжкість   злочину).   Аналогічні   висновки   щодо   іншої   підстави   (загроза   втечі   підозрюваного)   ЄСПЛ   зробив, наприклад,   у  справі  «Доронін  проти  України», заява № 16505/02,                                  від 19 лютого 2009 року: «хоча й видається, що спроба заявника втекти дала  відповідним  органам  підстави  для  тримання  його  під  вартою  протягом  досудового слідства  та  розгляду  справи  в  суді,  серйозність пред’явлених йому обвинувачень, ризик його ухилення та перешкоджання здійсненню правосуддя   залишалися   єдиними  підставами,  з  огляду  на  які суд  не  змінював  обраний  йому запобіжний  захід.  Однак  згідно з  пункту 3  статті 5  Конвенції  зі  спливом певного  часу  подальше  існування  обґрунтованої  підозри  перестає  само  по  собі  бути  підставою для позбавлення свободи і судові органи мають навести інші підстави для подальшого тримання  такої  особи  під  вартою.  До  того  ж, такі підстави мають бути чітко вказані національними судами».

Тримання під вартою має обмежений строк дії, що чітко визначено                     статтею 197 Кримінального процесуального кодексу України.

В справі «Тимошенко проти України», заява № 49872/11, від 30 квітня 2013 року ЄСПЛ зробив декілька важливих висновків:

«…для того, щоб позбавлення свободи вважалося несвавільним у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції , самого факту, що цей захід застосовується згідно з національним законодавством, що відповідає вищезазначеним стандартам, ще недостатньо - він також повинен бути необхідним за даних обставин (див. рішення у справах «Нештяк проти Словаччини» (<…>), заява № 65559/01, п. 74, від 27 лютого 2007 року, та «Хайредінов проти України» (Khayredinov v. Ukraine), заява № 38717/04, пп. 27-28, від 14 жовтня 2010 року)».

«…Суд наголошує на тому, що обґрунтування будь-якого періоду позбавлення свободи - незалежно від того, наскільки коротким він є - повинно бути переконливо доведено державними органами (див. рішення у справах «Белчев проти Болгарії» (Belchev v. Bulgaria), заява № 39270/98, п. 82, від 8 квітня 2004 року, та «Кастравет проти Молдови» (Castravet v. Moldova), заява № 23393/05, п. 33, від 13 березня 2007 року)».

Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в своїй постанові №14 від 19 грудня 2014 року зазначає:                 «У ч. 3 ст. 315 КПК вміщено норму, яка чітко регулює питання продовження запобіжних заходів у кримінальному провадженні, строк застосування яких не обмежений. Щодо застосування домашнього арешту та тримання під вартою, що обмежені граничним терміном дії, враховуючи наявну практику ЄСПЛ, яка поряд з визначеннями законних випадків тримання особи під вартою та процесуальних гарантій обрання та продовження застосування таких запобіжних заходів та однозначно забороняє «автоматичне» продовження застосування тримання під вартою, вважаємо, що суд під час підготовчого судового засідання уповноважений поставити перед сторонами провадження питання щодо запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою за відсутності відповідних клопотань сторін, оскільки 1) суд на цій стадії процесу відповідає за дотримання розумних строків розгляду, 2) підстав для повернення обвинувального акта суд не встановив, 3) це зумовлено необхідністю досягнення завдань кримінального провадження. У будь-якому випадку суд не вправі вирішувати зазначене питання без забезпечення належного порядку розгляду та мотивування прийнятого рішення».

Власне, саме позиція Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ є відповіддю на поставлене в цій публікації питання щодо «автоматичного» продовження строку тримання під вартою в підготовчому судовому засіданні. В іншому ж випадку рішення суду буде несумісним з принципом захисту від свавілля, закріплене в пункті 1                            статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Ми, адвокати, часто зустрічаємось з тим, що судді та прокурори розуміють закон у вигідній для себе інтерпретації.  Нажаль, законодавець не обтяжив себе створенням запобіжника  від такої їх поведінки. Але саме наша принципова й систематична робота з напрацювання правозастосовчої практики, належна реакція на подібні порушення і стануть таким запобіжником. Адже не даремно адвокатів називають лицарями права.