ПТСР чи посттравматичне зростання? Які наслідки нас чекають

Страшні жахіття війни не залишили осторонь жодного українця, змусили бодай кожного, навіть тих, хто не цікавився психологією раніше, дізнатися, що таке травма, вплив психотравмуючоі події та ПТСР (посттравматичний стресовий розлад). Мабуть кожен вперше в житті помітив в собі нові реакції та задавався питаннями: «чи адекватні вони?», «чи не є це ознакою ПТСР?», або просто «чи не божеволію я взагалі?».

На щастя, дуже активно включилися в роботу волонтерські психологічні організації, які ведуть роз’яснення, інформують та підтримують. Окремі психологи багато пишуть зараз і про травму і про ПТСР, про його  профілактику та попередження. В мережах також багато інформації про способи та техніки самодопомоги. Тому зараз я не буду детально зупинятися саме на темі ПТСР, а також ще й тому, що вплив психотравмуючоі події ще не закінчився і тому ми не можемо в повній мірі оцінити її наслідки. Хочу лише зазначити, що за результатами досвіду країн, що страждали від війни, показник дійсно розладів коливається в межах 8 - 12%. Ці дані свідчать про те, що психіка переважної більшості людей відновлює своє нормальне функціонування самостійно після закінчення травмуючоі події. Ще важливо додати, що ПТСР - це не вирок, з часом і при правильній допомозі виліковується 80% випадків, та ж їх  частина, де немає ефекту в лікуванні, - це випадки, ускладнені супутніми проблемами. Зараз я спостерігаю за дописам  психологів, які прогнозують масовий характер розладів і важке, довге відновлення. Я не погоджуюсь з такими думками і маю на це аргументи. По-перше, пильно весь час спостерігаю за оточуючими, близькими і клієнтами і не бачу підстав для таких припущень, більшість демонструє досить високу резильєнтність. По-друге, добре знаю, що психіка кожного з нас оснащена дуже потужніми механізмами виживання, і по-третє, кожен з нас  свідомо може впливати на цей процес і попереджувати ПТСР вже зараз. Саме на цьому хочу зупинитися детальніше і розглянути інший можливий результат травми - посттравматичне зростання (ПТЗ). 

Цей феномен досліджують з середини 90-х рр минулого сторіччя як новий рівень екзистенційних можливостей у реабілітації постраждалих внаслідок війни. 

Термін ПТЗ має під собою позитивні психологічні зміни, що виникають внаслідок впливу травмуючоі події і сприяють підйому на вищий рівень функціонування. Обставини, в які потрапляє людина, кидають серйозний виклик як адаптаційним ресурсам особистості, так і розумінню нею світу і свого місця в ньому. ПТЗ передбачає трансформаційні зміни в мисленні та ставленні людини до світу, що сприяє особистому зростанню. Маються на увазі наступні напрямки:

1. Зростає цінування життя, змінюються приоритети: матеріальні речі втрачають цінність, натомість особисті стосунки починають цінуватися значно більше.

2. Інтенсифікація особистих стосунків: певні припиняються, цінність інших стрімко зростає. Збільшується здатність до співчуття та емпатії.

3. Усвідомлення своїх сильних сторін - разом з адекватною оцінкою своєї вразливості зростає почуття внутрішньої сили.

4. Відкриття нових можливостей: пошук нових цілей і завдань, виходячи зі зміни приоритетів. Вирішення часто питань, які довго відкладалися на потім.

5. Розвиток духовної свідомості: межові переживання породжують екзистенційні питання, змінюються погляди на сенс життя.

6. Цікавими і дуже важливими досвідами інших країн є зростання соціальних систем як загальний результат цього феномену в контексті кожної окремої людини. 

Хочу пояснити роботу механізмів нашої психіки, які роблять ПТЗ можливим. В кожному з нас природньо закладений величезний ресурс до трансформацій та адаптації до змін середовища. Цей ресурс є потенційним, тому ми навіть не підозрюємо про нього, знаходячись в більш менш комфортних і безпечних умовах. Зазвичай ми користуємося звичним для нашого мозку набором  стратегій взаємодії з реальністю, який сформувався  ще в дитинстві і в різних варіаціях  відтворюється в кожному контакті з нею. Це успішно працює допоки зовнішній світ продовжує бути стабільним та передбачуваним. В таких умовах дуже важко з власної волі намагатися щось в собі змінювати. Якщо навіть і виникає таке бажання, і людина приходить, наприклад, в психотерапію задля зростання, то відбувається це довго та повільно. Пояснюється це супротивом, який чинить мозок - в його задачі не входять зміни, це дуже енергозатратно і тому сприймаються ним як вторгнення, від якого потрібно захищатися. Тому більшість часу в терапії витрачається на подолання супротиву та переконання мозку, навіщо він має напружуватися взагалі. Мотивація, яка може його вмовити на зміни має бути значно вищою тих зусиль, які він на це потратить. Все, що є в нашій психіці і більш менш працює, дуже надійно захищено від будь-якого втручання. Виходячи з цього, події у зовнішньому світі, які виходять за межі звичних та зрозумілих, змушують ламати старі схеми та вибудовувати нові механізми адаптації. Звісно, мозок сприймає їх болісно, як травмуючі, але у нього немає іншого виходу, окрім змінюватися щоб адаптуватися до нових умов. Взагалі то, можливо це прозвучить дивно, але стан війни не такий вже й неприродній для людини. Ми потенційно наділені в однаковій мірі як добром, так і злом, як любов’ю так і ненавистю, як здатністю чинити добро, так і руйнувати і знищувати. Боротьба між цими силами у внутрішньому світі кожного і є наше життя, а шлях до світла і є його смислом. 

Ще однією причиною, чому ПТЗ є можливим, є приклад наших воїнів, який щодня не перестає дивувати, захоплювати та надихати. Я, спостерігаючи та спілкуючись з ними, щодня задаю собі питання: як, як на таке здатна звичайна людина, це ж якісь неймовірні нелюдські здібності вони демонструють. Це не тільки величезна сила духу, а і нове прогресивне мислення. Своїм прикладом вони показують нам, що межі наших людських можливостей набагато більші, ніж ми звикли про це думати. Я вважаю, що ПТЗ не тільки можливе, а і являється нашим обов’язком перед ними. Ми зобов’язані нашим воїнам і тим, хто віддав своє життя, стати кращими, змінити своє мислення і навчитися жити по-новому. Вони воюють з імперією зла, і ми маємо позбавляти свою душу уламків совку, що є її наслідками. Вони борються за   свободу, і ми маємо звільнити своє мислення від застарілих насильницьких схем і переконань, та вибороти всередині себе право і дозвіл на краще щасливе майбутнє. 

Зараз як ніколи, я вірю в силу кожного українця і його особисту відповідальність у спільній перемозі. Я вірю в здатність людини до змін та зростання і у можливість свідомого вибору. Звичайно при цьому я реалістично оцінюю ситуацію вцілому, і розумію, що, по-перше, посттравматичне зростання не усуває автоматично наслідки травмуючоі події, і що психіка значної кількість людей все ж буде довго відновлюватися після травми. По-друге, для того, щоб сприйняти травму як можливість до зростання, у людини мала бути сформована внутрішня готовність до цього ще до початку травмуючоі події. Тому таку можливість зможе реалізувати також невеликий відсоток населення. Але врешті решт загальна перемога  настане тоді, коли відбудеться трансформація свідомості в контексті кожної окремої людини і от тоді дійсно все буде Украіна!