Підсудність спору при оскарженні переходу права власності на іпотечне майно

19 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/13937/21 (ЄДРСРУ № 106891218) досліджував питання щодо юрисдикційної ідсудності спору при оскарженні переходу права власності на іпотечне майно, яке змінило власника з юридичної особи на фізичну.

Суть спору: Позовні вимоги у цій справі щодо оспорення договорів купівлі-продажу та дарування стосуються визнання за банком прав вимоги як за кредитним договором, так і права іпотекодержателя за іпотечним договором, тоді як право власності на спірні нежитлові приміщення (предмет іпотеки) неодноразово перереєстровувалося за фізичними особами.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, можуть бути суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Відповідно до частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 ГПК України. Так, за змістом пункту 1 частини першої цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

З аналізу наведеної вище норми вбачається, що законодавець відніс до юрисдикції господарських судів справи: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та 2) у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

За змістом частини першої статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Виконання зобов`язання (основного зобов`язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (стаття 548 ЦК України).

Виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання (стаття 546 ЦК України). Отже, для забезпечення виконання основного зобов`язання сторони можуть передбачати як визначені у статті 546 цього Кодексу види забезпечення зобов`язань, так й інші види, встановлені договором або законом.

(!!!) Законодавство України не розрізняє види забезпечення основного зобов`язання для визначення юрисдикції суду з розгляду спорів щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання.

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (частина перша статті 575 ЦК України). Тобто іпотека - це різновид такого виду забезпечення зобов`язання, як застава. Іпотека регулюється, зокрема, ЦК України та Законом України «Про заставу».

Основне зобов`язання - це зобов`язання боржника за договорами позики, кредиту, купівлі-продажу, лізингу, а також зобов`язання, яке виникає з інших підстав, виконання якого забезпечене іпотекою. Іпотекодавцем може бути боржник за основним зобов`язанням або майновий поручитель - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов`язання іншої особи - боржника (стаття 1 Закону України «Про іпотеку»).

Законодавство України не передбачає солідарного обов`язку боржника (зокрема, позичальника за кредитним договором) та майнового поручителя, який відповідає перед іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов`язання в межах вартості предмета іпотеки (частина перша статті 11 Закону України «Про іпотеку»). Іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника

Відповідно до частини першої статті 527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

Кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок виконання обов`язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем) (пункт 3 частини першої статті 512 ЦК України). У разі задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки майновий поручитель набуває права кредитора за основним зобов`язанням (частина друга статті 11 Закону України «Про іпотеку»).

Тобто за загальним правилом саме позичальник як боржник у зобов`язанні за кредитним договором має виконати свій обов`язок перед кредитодавцем. Утім, якщо таке зобов`язання майновий поручитель забезпечив іпотекою, він може виконати обов`язок боржника, однак у межах вартості предмета іпотеки. У разі задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки правовідносини з боржником за основним зобов`язанням не припиняються, оскільки майновий поручитель набуває права кредитора за основним зобов`язанням.

Відповідно до положень частини другої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням, мають юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування.

За статтею 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, у тому числі й фізичні особи, які не є підприємцями. Випадки, коли справи у спорах, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, підвідомчі господарському суду, визначені статтею 20 цього ж Кодексу.

Отже, до юрисдикції господарських судів належать справи у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо сторонами цього основного зобов`язання є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. У цьому випадку суб`єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи.

Аналогічний висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/1733/18 та від 19.03.2019 у справі №  904/2526/18 та від 20.11.2019 у справі № 910/9362/19.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.11.2019 у справі № 910/9362/19 звернула увагу на те, що положення пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України пов`язують належність до господарської юрисдикції справ у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, не з об`єднанням позовних вимог до боржника у забезпечувальному зобов`язанні з вимогами до боржника за основним зобов`язанням, а з тим, що сторонами основного зобов`язання мають бути юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Отже, спір у цій справі стосується майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи, тобто, стосується правовідносин, які є похідними від кредитних правовідносин господарюючих суб`єктів.

Фізичні особи, стосовно яких судом першої інстанції закрито провадження у цій справі, хоч і не є сторонами іпотечних договорів, проте вчинили правочини з набуття права власності на майно, що є предметом забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором. Тобто ці фізичні особи хоч і не є підприємцями, проте відповідно до положень статті 23 Закону України "Про іпотеку" набули статусу іпотекодавця у цих правовідносинах. Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 24.06.2020 у справі № 910/13416/19.

ВИСНОВОК: Враховуючи предмет і підстави позову, характер цих правовідносин, спір у цій справі виник з правовідносин, що стосуються правочинів, укладених для виконання зобов`язання за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи, що відповідає ознакам спору, який підлягає розгляду в порядку господарського судочинства згідно з положеннями статті 20 ГПК України.

Аналогічна правова позиція висловлена 28 вересня 2022 року Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 206/1712/19, провадження № 61-7233св22 (ЄДРСРУ № 106530411).