Спорт як політична стратегія України

Хоча зараз Україна переживає вкрай важкі часи, нам не варто забувати про питання спорту.

Хоча зараз Україна переживає вкрай важкі часи, нам не варто забувати про питання спорту. Звісно, можна сказати, що зараз народові не до голів і медалей. Але якщо копнути глибше, стане зрозуміло, що в спортивній сфері криється величезний потенціал, здатний дати важелі для розв’язання низки гострих суспільних проблем.

Було б великою помилкою вважати, що спорт відокремлений від політики. Варто лише згадати, як керівництво УЄФА цілеспрямовано розводило українські й російські футбольні клуби в єврокубках через конфлікт між державами.

Окрім того, в історії було багато випадків, коли одні країни просто бойкотували змагання, що відбувалися на території інших, з суто політичних причин. Яскравий приклад – бойкот Олімпіади в Москві 1980 року з боку США та їх союзників, а також симетрична відповідь СРСР, що 4 роки потому проігнорував Олімпіаду в Лос-Анджелесі.

Очевидно, що обидва демарші мали політичний підтекст, оскільки позбавляли господарів змагань можливості перемогти головного ворога на своїй території. Замість бажаного тріумфу (заради якого країни й прагнули приймати змагання) спочатку Радянський Союз, а потім Сполучені Штати отримали гучний ляпас і гіркий присмак неповної перемоги в себе вдома, не остаточно визнаного змагання.

Та навіть після завершення холодної війни спорт залишається зменшеною моделлю світової політики. Впливові держави продовжують витрачати на організацію масштабних спортивних змагань величезні кошти (варто згадати хоча б космічний бюджет зимових Олімпійських ігор в Сочі).

Це не в останню чергу пов’язано з тим, що в умовах, коли прямі військові дії між державами неможливі (через усвідомлення руйнівного потенціалу сучасної зброї масового ураження), міжнародні спортивні змагання дозволяють країнам «пограти м’язами» й показати, «хто тут господар». Для лідерів це питання особистого престижу, для народів – можливість відчути свою зверхність та блиск патріотичних почуттів.

При правильному підході спорт може стати потужним інструментом боротьби з політичними ворогами та конкурентами, а у нашому випадку – з північним агресором. Але для цього необхідно тиснути на всі наявні важелі, найважливішим із яких, звісно, є футбол.

Наша головна мета – завадити включенню кримських футбольних клубів до Російської Прем’єр-ліги. Не варто забувати, що зараз віце-президентом УЄФА є українець Григорій Суркіс, який чітко заявив, що кримські клуби не мають права брати участь у російських футбольних чемпіонатах, адже це суперечить статуту УЄФА. Отже, тут маємо очевидну перевагу, тому максимум, на що може розраховувати півострів, – це створення власної ліги рівня будь-якої іншої обласної ліги України (на жаль, не надто високого).

Також слід докласти максимум зусиль, аби Росія втратила право проводити фінальну частину Чемпіонату світу з футболу в 2018 році. Якщо ж цього домогтися не вдасться, необхідно бойкотувати ці змагання й закликати міжнародну спільноту робити те ж саме. Окрім українських політиків, за бойкот вже виступили віце-прем’єр Великобританії Нік Клег, заступник консервативного блоку Ангели Меркель в німецькому парламенті Міхаель Фукс, сенатор США Джон Маккейн та інші.

Висока популярність футболу серед росіян дозволяє припустити, що втрата можливості приймати Чемпіонат світу 2018 року чи масове ігнорування цього турніру може змусити громадськість РФ замислитися над наслідками агресивної міжнародної політики Кремля й дещо переглянути свою позицію щодо України.

Та спорт можна використовувати не лише для протистояння зовнішній загрозі, а й для піднесення бойового духу всередині крани.

Знову звернемося до футболу. Промовистий приклад – цьогорічні досягнення «Дніпра», що вперше за свою історію пробився до півфіналу Ліги Європи. Особлива роль Дніпропетровська як форпосту патріотизму на Лівобережжі в рази підсилює ефект від перемог команди.

В окрилених високими досягненнями українських футболістів уболівальників мимохіть виникає думка про зв'язок успіху клубу з політичною позицією всіх мешканців Дніпра. Так спортивні перемоги впливають на патріотизм населення, і навпаки. І це лише окремий, але не єдиний випадок.

Звісно, позитивний вплив спорту не обмежується футболом. Наприклад, народ надзвичайно надихають гучні досягнення українських боксерів і біатлоністів, які не втомлюються присвячувати свої перемоги батьківщині, створюючи привабливий імідж країни в світі.

На жаль, держава завжди приділяла мало уваги розвитку спортивної інфраструктури і створенню умов для виникнення масових спортивних рухів. І саме в цьому можна вгледіти перспективу її становлення і індикатор вдалості соціально-економічних реформ.

Професійний спорт, таким чином, може стати реальним показником якісних змін, безперечним доказом відродження могутності держави. Якщо українці мають чемпіонів – то це значить, що українці мають власну державу.

Відстоюючи честь країни на спортивних аренах, атлети долучаються до спільної боротьби за майбутнє України. І всі, кому не байдужа доля нашої держави, мають робити те ж саме – невпинно працювати, аби бодай трохи змінити життя країни на краще. У цій війні немає глядачів: вона стосується кожного.