Між втратою і свободою: як громадянство України балансує на межі закону і волі
Коли я вперше отримав свій паспорт, то відчув гордість. Синій документ із тризубом здавався пропуском у великий світ. Але з роками, занурюючись у юриспруденцію, я зрозумів: громадянство — це не просто документ, це договір. Невидимий, але міцний, між людиною та державою, між індивідуумом і суспільством. Це зобов’язання, яке ми беремо на себе, часто не усвідомлюючи його ваги.
Юридично громадянство визначається Конституцією України та Законом України «Про громадянство України». Це правовий зв’язок, що дає права — голосувати, бути обраним, отримувати захист держави — і накладає обов’язки, як-от сплата податків чи, за певних умов, військова служба. Але чи вичерпується громадянство цими нормами? Я переконаний, що ні.
Бути громадянином — це означає відчувати себе частиною чогось більшого, ніж ти сам. Це як бути персонажем у великій книзі, де кожен твій вчинок впливає на сюжет.Проблема в тому, що багато хто сприймає громадянство як щось статичне, дане раз і назавжди. Ми радіємо правам, але часто ігноруємо обов’язки. Або ж, навпаки, відчуваємо тягар держави, але не використовуємо інструменти, які вона нам дає, — як-от право на участь у виборах чи звернення до суду. Це розрив, який послаблює не лише нас як громадян, а й саму державу.
Постанова Великої Палати Верховного Суду від 5 вересня 2024 року у справі № 990/163/23 стала для мене не просто юридичним документом, а приводом для роздумів про свободу, вибір і межі державного впливу. У цьому пості я хочу також поділитися з вами своїм баченням проблеми громадянства в Україні – від тонкощів законодавства до філософських аспектів, які ховаються за юридичними термінами.
Громадянство: більше, ніж паспорт
Громадянство – це не просто документ, що підтверджує вашу належність до держави. Це зв’язок, який поєднує людину з країною через права, обов’язки та спільну історію. Уявіть собі невидимий ланцюг, що з’єднує вас із землею, де ви народилися, чи з державою, яку ви обрали. Але що стається, коли цей ланцюг натягується через кордони іншої країни? Чи може людина, обравши громадянство іншої держави, залишитися вірною Україні? І чи має держава право розірвати цей зв’язок без вашої згоди?
Постанова Великої Палати Верховного Суду у справі № 990/163/23 дає відповідь, яка водночас заспокоює і змушує задуматися: добровільне набуття громадянства іншої держави не означає автоматичної втрати громадянства України. Але ця відповідь – лише початок історії, яка розгортається на перетині права, моралі та людських доль.
Свобода як виклик
Свобода — це те, що робить громадянство особливим. Уявіть: ви стоїте на Майдані, вітер несе запах диму, а навколо тисячі голосів об’єднуються в єдиному пориві. Це і є свобода — право висловити свою позицію, право бути почутим. Але свобода, як я зрозумів за роки роботи, — це не лише дар, а й виклик.Конституція України гарантує нам свободу слова, віросповідання, зібрань.
Але кожна з цих свобод супроводжується відповідальністю. Свобода слова не дає права ображати чи поширювати дезінформацію. Свобода зібрань не дозволяє порушувати громадський порядок. Як адвокат, я бачив справи, де люди, захопившись свободою, забували про межі, і це призводило до конфліктів, судів, а іноді й трагедій.
Проблематика свободи в громадянстві полягає в балансі. Як залишатися вільним, але не зазіхати на свободу інших? Як використовувати свої права, не порушуючи права інших? Один із шляхів вирішення — це освіта. Не лише юридична, а й громадянська. Ми мусимо вчитися розуміти, що наші дії мають наслідки. Наприклад, коли ми голосуємо (або ігноруємо вибори), ми формуємо майбутнє країни. Коли ми платимо податки, ми фінансуємо школи, лікарні, дороги. Свобода — це не хаос, а відповідальність за те, щоб суспільство залишалося міцним.
Справа, що розкриває проблему
Уявіть собі людину, яка опинилася перед судом, оскаржуючи Указ Президента України про припинення її громадянства. Позивач стверджує: він не просив громадянства іншої держави, не подавав заяв, не складав присяг. У нього є документ – відповідь від міграційної служби іншої країни, яка підтверджує відсутність його даних у їхніх реєстрах. Але держава наполягає: є докази, що громадянство іншої країни у нього таки є. І ось Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду відмовляє в позові, посилаючись на те, що позивач не зміг спростувати ці докази.
Це історія про те, як людина може опинитися в пастці між двома державами, де одна стверджує її належність до себе, а інша – викреслює зі списку своїх громадян. Це історія про межу між волею людини і владою держави, між законом і справедливістю.
Втрата чи позбавлення: гра слів чи принцип?
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові чітко розмежувала два поняття: втрата громадянства і позбавлення громадянства. На перший погляд, різниця здається суто семантичною, але вона має глибоке значення. Втрата громадянства – це результат активних дій самої людини, наприклад, добровільного набуття громадянства іншої держави. Позбавлення ж – це акт держави, який може відбутися всупереч волі громадянина.
Згідно зі статтею 25 Конституції України, держава не має права позбавляти громадянина громадянства. Це принцип, який стоїть на сторожі свободи людини. Але чи означає це, що людина може без наслідків накопичувати паспорти інших країн? Не зовсім. Закон України «Про громадянство України» встановлює, що добровільне набуття іншого громадянства може стати підставою для втрати громадянства України. Проте ключове слово тут – може. Це не автоматичний процес, а рішення, яке потребує указу Президента.
Ця тонка грань між втратою і позбавленням громадянства нагадує мені розмову двох філософів, які сперечаються про свободу волі. Чи є ваш вибір дійсно вашим, якщо держава може втрутитися і змінити його наслідки? І чи може держава залишатися суверенною, якщо її громадяни вільно обирають інші громадянства, не втрачаючи зв’язку з Україною?
Подвійне громадянство: реальність без заборони
Одна з найцікавіших особливостей українського законодавства – відсутність прямої заборони на подвійне громадянство. На відміну від деяких країн, де множинне громадянство є табу, Україна займає більш ліберальну позицію. Ви можете мати паспорт іншої держави, і це не зробить вас автоматично «негромадянином» України. Проте ця свобода має свої межі.
Законодавство встановлює, що добровільне набуття іншого громадянства може стати підставою для втрати українського. Але що означає «добровільне»? Чи є це подання заяви на громадянство? Чи, можливо, достатньо просто прийняти паспорт, який вам запропонували? І як довести, що ви не робили цього свідомо, якщо держава має інші докази?
Ці питання залишаються відкритими, і постанова Великої Палати лише частково їх прояснює. Суд підкреслив, що втрата громадянства – це не автоматичний процес. Для цього потрібен юридичний факт, підтверджений указом Президента. Але що робити, якщо докази суперечливі, а людина стверджує свою невинуватість? Чи не стає тоді процедура втрати громадянства схожою на позбавлення, замасковане під формальність?
Шлях до вирішення: баланс між свободою і відповідальністю
Як адвокат, я бачу в цій проблемі не лише юридичну, а й суспільну дилему. З одного боку, держава має право захищати свій суверенітет і вимагати від громадян лояльності. З іншого – людина має право на свободу вибору, включаючи вибір громадянства. Як знайти баланс?
Перший крок – це чітке законодавче врегулювання. Закон України «Про громадянство України» потребує уточнень щодо процедури встановлення факту добровільного набуття іншого громадянства. Наприклад, можна запровадити обов’язкову перевірку через офіційні запити до іноземних держав, щоб уникнути помилок чи зловживань. Крім того, варто визначити чіткі критерії «добровільності», щоб уникнути суб’єктивних тлумачень.
Другий крок – забезпечення права на захист. Людина, якій загрожує втрата громадянства, має отримати можливість оскаржити рішення не лише в суді, а й на етапі підготовки указу Президента. Прозора процедура, де громадянин може надати докази своєї позиції, зменшить ризик несправедливості.
Третій крок – суспільна дискусія. Подвійне громадянство в Україні часто сприймається як щось підозріле, але в глобалізованому світі це реальність. Можливо, настав час переглянути ставлення до множинного громадянства і визнати, що воно не завжди становить загрозу. Наприклад, країни Європейського Союзу дедалі частіше дозволяють подвійне громадянство, і це не послаблює їхній суверенітет.
Філософія громадянства: бути чи не бути?
Коли я думаю про громадянство, мені пригадується Шекспірівське «Бути чи не бути?». Громадянство – це не лише юридичний статус, а й частина вашої ідентичності. Для когось це зв’язок із рідною землею, для когось – можливість жити в іншій країні, не втрачаючи коріння. Але що стається, коли держава вирішує, ким ви є, без вашої згоди?
Я часто думаю про відповідальність як про нитку, що з’єднує права й обов’язки. Без неї громадянство стає порожнім. Відповідальність — це те, що змушує нас зупинитися й подумати: «Як мої дії вплинуть на інших? На мою країну? На майбутнє?»
У моїй практиці було чимало справ, де люди уникали відповідальності. Хтось ухилявся від податків, хтось порушував закон, вважаючи, що «всі так роблять». Але щоразу я помічав: уникнення відповідальності не робить людину вільнішою, а навпаки — заганяє її в кут. Бо громадянство — це не лише про те, що ти можеш взяти, а й про те, що ти готовий віддати.
Проблема відповідальності в Україні часто пов’язана з браком довіри до держави. Люди думають: «Навіщо бути відповідальним, якщо держава сама не виконує своїх зобов’язань?» Це замкнене коло, яке можна розірвати лише спільними зусиллями. Один із шляхів — це прозорість і підзвітність. Держава мусить показати, що вона працює для громадян, а громадяни — що вони готові підтримувати державу. Наприклад, участь у громадських ініціативах, контроль за діяльністю місцевої влади, підтримка антикорупційних рухів — це все форми відповідальності, які змінюють країну.
Постанова Великої Палати Верховного Суду нагадує нам, що громадянство – це не лише право, а й відповідальність. Ви можете обрати іншу державу, але це рішення має наслідки. І водночас держава не може діяти як всемогутній суддя, забираючи у вас статус громадянина без належної процедури.
Проблема громадянства в Україні – це не лише про закони, а й про довіру між державою і людиною. І якщо ми хочемо, щоб ця довіра була міцною, нам потрібно не лише чітке законодавство, а й розуміння, що за кожним паспортом стоїть чиясь доля.Як адвокат, я вірю, що закон – це інструмент, який може захистити свободу людини і водночас зміцнити державу. І постанова Великої Палати Верховного Суду – це крок у цьому напрямку. Але попереду ще багато роботи, щоб громадянство стало не лише юридичним фактом, а й символом єдності, свободи і справедливості.
Я закінчую цей пост із думкою про те, що громадянство — це не лише про закони, а про серце. Це про те, як ти дивишся на світ, як ти взаємодієш із ним. Кожен із нас — автор своєї історії, але разом ми пишемо історію країни. І я вірю, що ця історія може бути величною — якщо ми оберемо бути не просто жителями, а громадянами.Тож запитайте себе: що для вас означає бути громадянином? І як ви можете зробити цей світ кращим — для себе, для інших, для України?
