Як освіта, діалог, справедливість, відповідальність держав і соціальна підтримка можуть запобігти появі тих, хто сіє хаос, спираючись на уроки історії та права.
Березень 2025 року. Запах старої кави, що давно вивітрився з чашки, змішується з вогким подихом міста, яке бачило війни, революції й тихе відлуння чужих катастроф. Як адвокат із значним досвідом та правильним світосприйняттям, я знову занурююся в роздуми над питанням, яке здається абсурдним лише на перший погляд: що спільного між декількома найвідомішими террористами світу? Їхні імена — як рубці на тілі XX і XXI століть, кожен із яких несе свій історичний тягар, свою правду, свій бунт. Але за цими рубцями ховається щось більше, ніж хаотична випадковість. Це віддзеркалення людської природи, що балансує на межі між творенням і знищенням.
Моя професія — це пошук закономірностей у хаосі. У судових залах, де правда часто губиться серед формальностей, я навчився бачити не лише факти, а й нитки, що пов’язують непоєднуване. Сьогодні я спробую розповісти про деяких "визначних осіб" — від терористів до державних діячів, від ідеалістів до фанатиків — здається випадковим лише для тих, хто не знає історії чи права. Як адвокат із пристрастю до історичних паралелей, я не можу пройти повз цього. Тож давайте розберемося, крок за кроком, із холодною аналітикою, критичним поглядом і фактами, що лежать у пилу архівів.
Коли я вперше взявся за справу, пов’язану з радикалізацією, мене вразило, наскільки глибоко криється проблема. Тероризм не народжується в вакуумі. Це не просто спонтанний вибух люті чи божевілля. Часто його корені — в несправедливості, яку людина переживає роками. Уявіть собі хлопця з маленького міста, де немає роботи, де влада глуха до його голосу, а багатство розподілено між тими, хто й без того має забагато. Він бачить, як його родина ледве зводить кінці з кінцями, як його мрії розсипаються, наче сухий пісок крізь пальці. І одного дня хтось шепоче йому: "Ти можеш змінити це. Ти можеш покарати винних".
Я не виправдовую. Я пояснюю. Бо закон, яким я живу, вимагає зрозуміти, чому. Соціально-економічна нерівність, дискримінація, відчуження — це не абстрактні слова з підручників. Це реальність, яка щодня підживлює розчарування. І коли держава не пропонує вирішення, вакуум заповнюють ті, хто обіцяє швидку відплату.
Є в людській природі щось дивне:ми завжди шукаємо сенс. Я бачив це в очах клієнтів, які переступали закон, бо вірили, що чинять "правильно".
Тероризм часто починається з ідеї, яка здається величною. Хтось переконує, що смерть заради "справи" — це не злочин, а подвиг. Що ти не просто людина, а воїн, обраний долею. І ось уже юнак, який ще вчора мріяв про спокійне життя, бере до рук зброю, бо йому пообіцяли місце в історії.
Ця ілюзія — майстерна пастка. Вона грає на наших найглибших страхах і бажаннях: бути почутими, бути значущими. Я не раз стикався з тими, хто щиро вірив, що їхній шлях — це боротьба за справедливість. Але коли ми сідали за стіл переговорів чи стояли в суді, я бачив, як ця віра тьмяніє перед реальністю: смерть не будує, вона лише руйнує.
Тінь перша: Ідея, що пожирає реальність
Коли я думаю про Карлоса Шакала — Ілліча Раміреса Санчеса, — перед очима постає Європа 1970-х: холодна війна в розпалі, Захід і Схід у боротьбі за сфери впливу. Його теракт у Відні 1975 року, коли він захопив міністрів ОПЕК, був не просто актом насильства, а частиною ширшої гри — підтримки палестинського руху через марксистську лінзу.
Осама бен Ладен з’явився в іншому контексті: Афганістан 1980-х, де він воював проти СРСР із благословення ЦРУ, поки не повернув зброю проти Заходу після вторгнення США в Ірак у 1991-му. Абу Бакр аль-Багдаді в 2014 році проголосив “Ісламську державу” на руїнах Іраку й Сирії, спираючись на вакуум, залишений війною 2003-го й Арабською весною 2011-го.
Андерс Брейвік у липні 2011-го в Норвегії вбив 77 людей, переважно підлітків, на острові Утея, обґрунтовуючи це “захистом” від мультикультуралізму, що, на його думку, загрожувало Європі після розширення ЄС у 2004-му. Тед Качинський, “Унабомбер”, із 1978 по 1995 рік надсилав бомби вченим і бізнесменам, протестуючи проти індустріалізації, що прискорилася після економічного буму США в 1950–60-х. Ідея — їхній бог, їхній двигун, їхня пастка.
Тимоті Маквей у 1995-му підірвав федеральну будівлю в Оклахома-Сіті, убивши 168 осіб, як відповідь на облогу Вейко 1993-го, коли ФБР спалило табір секти “Гілка Давидова”. Субкоманданте Маркос у 1994-му підняв повстання в Чіапасі в день підписання NAFTA, протестуючи проти глобалізації, що загрожувала мексиканським селянам. Шаміль Басаєв у 1995-му захопив лікарню в Будьонновську під час Першої чеченської війни (1994–1996), а в 2002-му — театр на Дубровці в Москві, відстоюючи незалежність Чечні після десятиліть радянського гніту.
Абу Мусаб аз-Заркаві в Іраку 2004–2006 років обезголовлював заручників, реагуючи на американську окупацію після падіння Саддама Хусейна.
А Путін? Його “російський мир” бере початок із розпаду СРСР у 1991-му, коли Росія втратила статус наддержави. Анексія Криму 2014-го, війна в Донбасі, вторгнення в Україну 2022-го — це спроба реанімувати імперію на тлі санкцій і газових воєн із Заходом.
Як адвокат, я бачу: коли ідея — чи то революція, чи халіфат, чи “велич” — стає важливішою за Женевські конвенції 1949 року чи Статут ООН, вона пожирає все довкола.
Тінь друга: Руйнування як творчість
Адвокатська робота — це розбір руїн. Ти приходиш після катастрофи й шукаєш справедливість серед уламків. Але ці люди — творці руїн, і кожен бачить у цьому свій шедевр.Карлос Шакал у 1970-х підривав поїзди й офіси в Європі, вважаючи, що це наблизить крах капіталізму в епоху “червоного терору”.
Абу Мусаб аз-Заркаві в 2004-му атакував шиїтські мечеті в Багдаді й Наджафі, щоб розпалити громадянську війну в Іраку після падіння баасистського режиму. Шаміль Басаєв у 2004-му захопив школу в Беслані — 334 загиблих, із них 186 дітей, — під час Другої чеченської війни (1999–2009), переконаний, що це змусить Кремль відступити. Андерс Брейвік у 2011-му залишив Утею в крові, називаючи це “пробудженням” Європи після міграційної кризи 2010-х. Тед Качинський бомбив авіалінії й університети, протестуючи проти технологічного стрибка, що почався з комп’ютерної революції 1980-х.
Тимоті Маквей у 1995-му зруйнував будівлю в Оклахома-Сіті, бачачи в цьому “відплату” за зростання мілітаристських настроїв у США після Першої війни в Перській затоці 1991-го. Айман аз-Завахірі спланував 9/11 у 2001-му, реагуючи на американські бази в Саудівській Аравії після операції “Буря в пустелі”.
Абу Бакр аль-Багдаді в 2014–2017 роках знищив Мосул і Ракку, будуючи “халіфат” на тлі сирійської війни, що вибухнула після придушення протестів у Дараа в 2011-му.
Субкоманданте Маркос у 1994-му атакував урядові об’єкти в Чіапасі, коли Мексика вступала в еру неолібералізму.
Путін? Друга чеченська війна 1999-го зрівняла Грозний із землею після вибухів у Москві, які він використав як casus belli. Грузія 2008-го, Крим 2014-го, Україна 2022-го — це “творчість” на руїнах пострадянського простору.
Як юрист, я бачу порушення IV Женевської конвенції про захист цивільних осіб, але для них це — “будівництво” нового порядку.
Тінь третя: Самотність у центрі бурі
У суді я бачу, як самотність штовхає людей на злочини. Але для цих постатей вона — їхня броня. Карлос Шакал із 1970-х переховувався від КДБ і ЦРУ, живучи в Бейруті, Будапешті, Хартумі, поки Франція не схопила його в 1994-му. Осама бен Ладен після 2001-го ховався в печерах Тора-Бора, а з 2005-го — в Абботтабаді до рейду “Тризуб Нептуна” в 2011-му.
Тед Качинський із 1971-го оселився в хатині в Монтані, відрізаючи себе від світу після В’єтнамської війни й студентських протестів 1960-х.
Субкоманданте Маркос із 1994-го залишався в джунглях Чіапасу, загадкою навіть після Сан-Андреських угод 1996-го. Абу Бакр аль-Багдаді з’являвся лише раз — у мечеті Мосула в 2014-му, — поки не загинув від американського удару в 2019-му. Абу Мусаб аз-Заркаві ховався в іракських пустелях до авіаудару в 2006-му. Шаміль Басаєв після Беслана 2004-го став привидом Кавказу до загибелі в 2006-му.
Андерс Брейвік готував теракт у 2011-му в ізоляції, відірваний від норвезького суспільства. Тимоті Маквей планував вибух 1995-го з кількома спільниками, але його душа була самотньою після Першої війни в затоці.
Айман аз-Завахірі керував “Аль-Каїдою” з тіні після 2011-го, поки не загинув від удару в Кабулі в 2022-му.
Путін? Після розпаду СРСР і хаосу 1990-х він замкнувся в Кремлі, де кожен олігарх чи генерал — потенційний зрадник. Їхня самотність — це не слабкість, а вибір, що дозволяє тримати ідею в чистоті.
Тінь четверта: Закон як ворог і союзник
Закон для мене — це межа. Для них — поле бою.
Карлос Шакал у 1970–80-х уникав правосуддя, використовуючи нейтралітет країн Варшавського договору. Осама бен Ладен і Айман аз-Завахірі діяли в Афганістані після 1996-го, де Талібан ігнорував Резолюцію ООН 1267 (1999). Абу Бакр аль-Багдаді в 2014-му створив “халіфат”, зневажаючи Статут ООН, але копіював судову систему шаріату. Абу Мусаб аз-Заркаві порушував Женевські конвенції, але апелював до “незаконності” вторгнення США в Ірак 2003-го, оскарженого в Радбезі ООН.
Тед Качинський і Тимоті Маквей ненавиділи федеральний уряд США після PATRIOT Act 2001-го й мілітаризації 1990-х. Андерс Брейвік у в’язниці вимагає прав за Європейською конвенцією 1950-го. Шаміль Басаєв ігнорував міжнародне право, але посилався на Декларацію ООН 1514 (1960) про деколонізацію. Субкоманданте Маркос цитував Конвенцію МОП 169 (1989) про права корінних народів.
Путін? Анексія Криму порушила Будапештський меморандум 1994-го, але він апелює до “референдуму” як права на самовизначення. Конституція РФ змінюється в 2020-му під його волю.
Вони — поза законом, але в його тіні.
Шляхи вирішення: Чи є вихід із цього лабіринту?
Ці люди — симптоми історичних провалів: колоніалізму, холодної війни, глобалізації. Освіта — перший крок, що розвінчує міфи, як у Норвегії після Брейвіка. Діалог — другий: Сан-Андреські угоди 1996-го в Мексиці показали його силу. Справедливість — третя: МКС, створений Римським статутом 1998-го, має не лише карати, а й стримувати. Відповідальність держав — четверта: Резолюція ООН 3314 (1974) про агресію — це не формальність, а урок.
Ці люди не з’являються з порожнечі. Вони — плоди історичних розломів, соціальних тріщин і людських слабкостей. Тож як не дати цим зернам прорости знову?
Витоки проблеми: звідки береться хаос?
Щоб знайти відповідь, треба спершу глянути в корінь. У судах я бачив, як злочин народжується з відчаю, несправедливості чи сліпої віри. Хаос не падає з неба — він виростає там, де суспільство залишає прогалини. Це можуть бути війни, що розривають країни на шматки, залишивши покоління без майбутнього. Або економічні провали, коли багатство скупчується в одних руках, а інші лишаються ні з чим. Чи репресії, що заганяють людей у кут, де зброя стає єдиним голосом. Історія XX століття — від революцій до холодної війни — показує: коли система ігнорує біль, він вибухає.
Як адвокат, я знаю: профілактика краща за покарання. Ті, хто сіє руйнування, часто з’являються там, де держава чи світова спільнота провалилися — чи то через жадібність, чи через байдужість. Запобігти цьому — значить усунути ґрунт, на якому ростуть ці тіні.
1. Освіта як бар’єр: знання проти ілюзій
Перший крок — освіта. Не та, що забиває голову догмами, а та, що вчить думати. У країнах, де після трагедій посилили критичне мислення — аналіз текстів, медіаграмотність, історію, — рівень радикалізації падає. Це не припущення, а факт: у Скандинавії після 2010-х такі програми скоротили вплив екстремізму серед молоді. Освіта має давати інструменти, щоб люди могли розбирати ідеї на частини, а не ковтати їх цілими.
Коли релігійні чи політичні переконання стають єдиним джерелом знань, виникає вакуум. У суспільствах, де світська школа замінила проповіді, а філософія й права людини стали частиною уроків, менше шансів, що хтось обере фанатизм.
У регіонах, зруйнованих війнами, освіта часто перша жертва — її треба відбудовувати швидко, щоб не залишити покоління в темряві.
2. Діалог як запобіжник: слухати, щоб не вибухнуло
Другий крок — діалог. Історія знає приклади, коли переговори гасили вогонь. У Мексиці 1990-х повстання в джунглях не переросло в різанину, бо влада сіла за стіл із бунтівниками. У Північній Ірландії після десятиліть війни угода 1998-го зупинила кровопролиття через готовність слухати. Навіть у розпал конфліктів 1990-х на Кавказі короткі перемир’я давали шанс, поки їх не зірвали.
Проблема в тому, що голоси маргіналів часто заглушають, поки вони не стають криком вибухів.
Міжнародні майданчики — як Рада з прав людини ООН, створена 2006-го, — мають стати місцем, де ці голоси чути завчасно. Діалог вимагає терпіння, але це дешевше за війну. Ігнорування породжує тих, хто обирає руйнування як єдиний спосіб бути почутим.
3. Справедливість як фундамент: закон для всіх
Третій крок — справедливе правосуддя. Безкарність — це паливо для месників. Коли урядові сили спалюють поселення чи міжнародні норми порушуються без наслідків, люди втрачають віру в закон.
Міжнародний кримінальний суд, заснований 1998-го, має силу карати воєнні злочини, але його руки зв’язані — ключові держави уникають його юрисдикції. Це треба змінити.
Національні суди також мають працювати. У країнах, де після конфліктів судять швидко й прозоро — чи то за корупцію, чи за насильство, — довіра до системи зростає. У регіонах, де правосуддя тягнеться роками, як в Україні після 2014-го, народжується розчарування. Закон має бути однаковим — для солдатів, чиновників, громадян. Без цього він стає ворогом, а не захисником.
4. Відповідальність держав: припинити сіяти вітер
Четвертий крок — відповідальність держав. Історія XX століття рясніє прикладами: країни давали притулок радикалам, озброювали їх, ігнорували їхні дії, поки ті не поверталися бумерангом. Агресія, визначена Резолюцією ООН 3314 від 1974 року, залишається без покарання через вето в Раді Безпеки.
Війни 1990-х на Балканах чи в Африці показали: коли сильні грають за своїми правилами, слабкі відповідають хаосом.
Держави мають контролювати потоки зброї, посилювати санкції, вводити миротворців там, де конфлікт тільки тліє. Реформа Радбезу ООН, що тягнеться з 2005-го, — не розкіш, а необхідність. Меморандуми й договори, як той, що гарантував безпеку в обмін на ядерне роззброєння в 1994-му, мають виконуватися, а не залишатися словами. Інакше кожна війна сіє зерна нового лиха.
5. Суспільство як опора: усунути відчай
П’ятий крок — соціально-економічний. Бідність, безробіття, нерівність — це ґрунт, де росте радикалізм. У США 1970-х економічна стагнація штовхала людей до протестів, що переростали в насильство. В Іраку 2000-х безробіття після війни стало рекрутинговим полем для екстремістів.
У Європі соціальні програми після 1990-х — від житла до медицини — зменшили радикалізацію, що видно зі статистики Швеції чи Данії.
Доступ до роботи, освіти, базових благ — це не благодійність, а інвестиція. У регіонах, де війна зруйнувала економіку, відновлення має йти паралельно з миром. Інакше відчай штовхатиме людей до тих, хто обіцяє “справедливість” через руйнування.
Я допиваю каву, дивлячись на Київ 2025-го. Ці імена — наші рани, наші страхи, наші виклики. Їх об’єднує хаос, який ми самі плодимо. Моя робота — розібрати ці тіні, знайти в них сенс. Чи вийдемо ми з цього лабіринту? Відповідь — між законом, історією й людяністю, яку ми ще можемо врятувати.
