Як недбале зберігання зброї може стати єдиною причиною трагедії, аналізуючи рішення Касаційного суду та пропонуючи шляхи вдосконалення закону й свідомості.
Холодний метал старої мисливської рушниці, що стоїть біля моєї шафи з декількох томів класиків права, нагадує мені справи, де необережність стає злочином, а межа між виправданням і вироком тонша за лезо бритви. Сьогодні я розкажу про те, як недбале поводження зі зброєю може обернутися трагедією, і чому закон іноді бачить у цьому не два злочини, а один — але тяжкий. Мова піде про статтю 264 Кримінального кодексу України, яка нещодавно стала предметом пильної уваги Касаційного кримінального суду.
Історія, яку я розповім, має смак гіркої кави й присмак філософських роздумів про відповідальність, що лежить на нас, як тінь на землі в полудень.
Уявіть собі звичайний день: чоловік, власник мисливської рушниці, тримає її вдома. Не в сейфі, не під замком, а десь поруч — можливо, на видному місці, як старий годинник, що давно не цокає. Він не думає про небезпеку, бо звик до її присутності. Одного дня до нього приходить знайомий. Цей знайомий бачить рушницю, бере її до рук — просто так, із цікавості, щоб "постріляти". Власник кидається її відібрати, і в боротьбі лунає постріл. Куля пронизує повітря, а разом із ним — життя людини. Знайомий падає мертвим. Такі історії не рідкість у моїй практиці. Але що каже закон?
Суди перших інстанцій побачили тут два злочини: недбале зберігання зброї (стаття 264 КК) і необережне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень (стаття 128 КК). Покарання — майже три роки за ґратами. Засуджений не погодився: він стверджував, що його дії не можна дробити на два склади злочину, адже все почалося з однієї помилки — недбалості зі зброєю. І Касаційний кримінальний суд, розібравши справу під номером 362/5056/13-к, став на його бік. Чому? Бо закон, як і життя, іноді вимагає бачити ширшу картину.
Стаття 264 КК України звучить сухо й безкомпромісно: "Недбале зберігання вогнепальної зброї або бойових припасів, якщо це спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки". Ключове тут — наслідки. Суд пояснив: смерть потерпілого чи тяжкі тілесні ушкодження — це не окремий злочин, а частина того, що вже охоплено цією нормою. Якщо ти залишив зброю без нагляду, а хтось через це загинув, закон не ділить твою провину на шматки. Усе зводиться до одного: ти не виконав свій обов’язок, і це вбило.
Ця логіка має глибший сенс. Уявіть собі камінь, кинутий у воду: хвилі розходяться від однієї точки, але ніхто не звинувачує кожну хвилю окремо. Так і тут — недбалість породила трагедію, і немає сенсу шукати в ній додаткові провини. Касаційний суд підкреслив: тяжкі тілесні ушкодження, від яких помер потерпілий, — це "інші тяжкі наслідки", про які йдеться в статті 264.
Отже, засудження за статтею 128 було зайвим, і його виключили з вироку. Покарання залишилося тим самим, але принцип встановлено: один злочин — одна відповідальність.
За кордоном: уроки суворості й людяності
Ця справа змушує задуматися: а як із такими ситуаціями борються в інших країнах? У Сполучених Штатах, наприклад, закони про зберігання зброї різняться від штату до штату, але загальний принцип схожий: якщо твоя недбалість призвела до смерті, тебе судитимуть за один тяжкий злочин.
У Техасі чи Аризоні, де зброя — частина культури, суди часто застосовують норми про "criminally negligent homicide" (кримінально-недбале вбивство), якщо власник залишив рушницю в доступному місці, а хтось через це загинув. Покарання може сягати 10 років, але кваліфікація не дробиться на кілька статей — усе зводиться до причинно-наслідкового зв’язку.
У Великобританії, де вогнепальна зброя під жорстким контролем, ситуація інша. Тамтешній Firearms Act 1968 вимагає зберігати зброю в сейфі, і порушення цього правила саме по собі є злочином. Якщо ж хтось через це постраждав, суди розглядають справу як "gross negligence manslaughter" — грубу недбалість, що призвела до смерті. У 2018 році один із британських судів засудив чоловіка до семи років ув’язнення за те, що він залишив заряджену рушницю в гаражі, а його син випадково застрелив друга. Жодних "додаткових" статей — лише одна, але сувора.
Міжнародні суди, як-от Європейський суд з прав людини, також звертають увагу на такі випадки. У справі "Кіліч проти Туреччини" (2000 рік) суд наголосив, що держава зобов’язана захищати життя громадян, зокрема через контроль за зброєю. Хоча це рішення стосувалося дій поліції, воно підкреслює: недбалість із летальними наслідками — це не дрібниця, а системна проблема, яку треба вирішувати на рівні закону й практики.
Проблематика: де межа між волею і виною?
Повернімося до України. Наша справа оголює кілька питань, які не дають мені спокою. Перше — чому люди досі тримають зброю там, де до неї може дістатися будь-хто? Усе починається з легковажності, з думки: "зі мною такого не станеться". Але стається. І тоді закон питає не про твої наміри, а про те, що ти зробив — чи радше не зробив. Друге питання — чи достатньо чітко прописані в законі обов’язки власників зброї? Стаття 264 КК не деталізує, що таке "недбале зберігання". Чи це відсутність сейфа? Чи залишення рушниці зарядженою?
У кожній справі судді інтерпретують це по-своєму, і це породжує неоднозначність. У моїй практиці був випадок, коли клієнта звинуватили через те, що він залишив рушницю в багажнику машини, а ключі — на столі. Суд визнав це недбалістю, хоча прямих наслідків не було. Де межа? Третє — чи справедливо, що покарання за статтею 264 може бути м’якшим, ніж за сукупністю зі статтею 128? У нашій справі засуджений отримав менше трьох років — чи достатньо це за смерть людини? Закон ніби вагається між строгістю й поблажливістю, і це відчуття не покидає.
Шляхи вирішення: від сейфа до свідомості
Що можна зробити? Перше — чіткіші правила. Треба законодавчо зобов’язати власників зброї зберігати її в сейфах і окремо від боєприпасів. У Німеччині, наприклад, кожен, хто має рушницю, проходить перевірку й отримує сертифікат лише після того, як доведе, що має належні умови для зберігання. Чому б не запозичити це в Україні? Друге — освіта. Люди повинні знати, що зброя — це не просто річ, а відповідальність. Кампанії, тренінги, навіть штрафи за перші порушення могли б змінити ставлення.
У США в деяких штатах власників зобов’язують проходити курси безпеки — і це працює. Третє — судова практика. Касаційний суд дав сигнал: не множте склади злочину там, де є одна причина. Але потрібні ширші роз’яснення, щоб судді нижчих інстанцій не плуталися в кваліфікаціях. І, можливо, час переглянути санкції статті 264, щоб вони відповідали тяжкості наслідків.
Я дивлюся на ту рушницю на полиці — символічну, звісно, — і думаю: вона мовчить, але її голос може бути смертельним. Закон намагається знайти баланс між справедливістю й розумінням, але ми, люди, часто забуваємо, що відповідальність — це не лише покарання, а й те, що ми робимо до того, як постріл пролунає. Недбалість — це не просто помилка, це вибір, який ми робимо щодня. І доки ми його не усвідомимо, зброя говоритиме за нас.
