Про Закон №4111-IX як дзеркало: відображення амбіцій і тривог - захист чи загроза для бізнесу?
В чергове гортаючи сторінки Кримінального кодексу, я відчуваю, як у горлі застрягає гіркий присмак. Закон №4111-IX, що набрав чинності наприкінці минулого року, мав би стати символом нашого поступу до європейських стандартів, до чистоти у ділових операціях. Але замість цього він нагадує мені стару казку про вовка в овечій шкурі: обіцяє захист, а натомість оголює зуби.
Зміни до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів, що стосуються відповідальності юридичних осіб за підкуп посадових осіб іноземних держав, здаються мені не лише кроком до виконання міжнародних зобов’язань, а й потенційною пасткою для бізнесу. І я, як адвокат із стажем, не можу мовчати про це.
Нагадаю, усе почалося з благородної мети. Україна ратифікувала Конвенцію ОЕСР про боротьбу з підкупом іноземних посадових осіб у міжнародних ділових операціях – документ, який називають золотим стандартом антикорупційної боротьби. І я розумію, чому: у світі, де кожен контракт може стати приводом для підозр, потрібні чіткі правила гри. Закон №4111-IX мав би втілити ці правила, встановивши автономну відповідальність юридичних осіб за корупційні діяння.
Але коли я вчитуюся в текст, бачу не лише прагнення до прозорості, а й тінь, що падає на весь бізнес-сектор. Стаття 96-3 Кримінального кодексу тепер говорить, що юридична особа може бути притягнута до заходів кримінально-правового характеру, навіть якщо фізичну особу, яка вчинила злочин, не покарано. Достатньо лише фактів, які вказують на суспільно небезпечне діяння, скоєне від імені компанії чи в її інтересах.
Хто винен, коли винних немає?
Частина 2 статті 96-3 КК розписує підстави для відповідальності юридичних осіб. Якщо уповноважена особа, засновник чи бенефіціар вчинили щось заборонене – наприклад, запропонували хабар іноземному чиновнику, – компанія автоматично потрапляє під удар. Навіть якщо вона не знала про ці дії. Навіть якщо її внутрішні політики забороняють таке.
Або ще гірше: якщо уповноважена особа не проконтролювала підлеглих, і хтось із них "підставив" фірму, – результат той самий. Штраф, конфіскація, а в найгіршому випадку – ліквідація.
Я уявляю собі директора середньої компанії, який роками будував бізнес, вкладаючи в нього не лише гроші, а й душу. І ось одного дня його менеджер із продажів, прагнучи укласти вигідний контракт за кордоном, "домовляється" з іноземним чиновником. Директор про це не знав, не санкціонував, не отримував вигоди. Але закон не питає його думки. Компанія стає "співучасником", а він – заручником чужої помилки. Чи справедливо це? Мені здається, що ні.
Презумпція невинуватості: забутий принцип
Стаття 62 Конституції України чітко каже: особа вважається невинуватою, доки її вину не доведено в законному порядку. Але як це працює, коли йдеться про юридичну особу? Закон №4111-IX дозволяє карати компанію без доведення вини конкретної людини. Виходить, що презумпція невинуватості тут просто розчиняється, як цукор у холодній воді.
Я часто думаю про те, що закон – це не лише набір норм, а й відображення нашого ставлення до справедливості. Якщо ми караємо компанію, не встановивши, хто саме вчинив злочин, ми визнаємо, що винуватість – це щось абстрактне, розмазане по всіх, хто має до неї стосунок.
Покарання без меж: що загрожує бізнесу?
Стаття 96-6 КК передбачає для юридичних осіб цілий арсенал заходів: від штрафів до ліквідації. Є й тимчасові обмеження, прописані у статтях 96-10 та 96-10-1: заборона на певні види діяльності чи втрата права на державні пільги.
Уявіть собі IT-компанію, яка розробляє софт для європейських клієнтів. Один із її працівників, прагнучи швидкого результату, "мотивує" іноземного партнера. Правоохоронці дізнаються, відкривають провадження, і ось уже фірма втрачає можливість працювати на ринку, її активи заморожені, а репутація – у руїнах. Чи співмірне це покарання?
Тінь тиску: як закон може стати зброєю
Найбільше мене турбує невизначеність. Закон пише про "факти", "обставини", "діяння", але не дає чітких критеріїв, за якими ці поняття оцінюватимуться. У руках недобросовісного слідчого це – як відкритий чек: пиши, що хочеш, і вимагай, що завгодно.
Бізнес в Україні і без того живе, як на вулкані: податки, перевірки, нестабільність. А тепер до цього додається ще й ризик кримінальної відповідальності за дії, які ти не контролюєш.
Шлях до балансу: що можна змінити?
Я не з тих, хто лише критикує, не пропонуючи рішень. Корупція – це рак, який роз’їдає наші шанси на гідне майбутнє. І відповідальність юридичних осіб потрібна, щоб змусити компанії серйозніше ставитися до внутрішнього контролю. Але вона має бути розумною.
По-перше, треба повернути зв’язок між відповідальністю компанії та виною конкретної особи. По-друге, варто чітко прописати, які саме дії підпадають під "незабезпечення контролю". По-третє, потрібні гарантії захисту від зловживань.
Якщо ми дійсно хочемо, щоб Україна стала частиною цивілізованого світу, ми маємо навчитися боротися з корупцією так, щоб не знищувати тих, кого прагнемо захистити. Як на мене, Закон №4111-IX – це крок уперед, але зроблений наосліп. І ми ще зможемо знайти баланс між боротьбою зі злом і збереженням справедливості.
