Соборність по-справжньому

На мою думку, кожен, хто серцем відчуває Україну, не бачить її інакше, як соборну. Тільки що вкладати в це поняття?

Події, які лягли в основу святкування Дня Соборності України, відбувалися в далекому 1919 році. Сьогодні ж ми стали свідками того, як дивним чином змінився сам контекст, в якому сприймається ідея єдності українських земель. 

Нагадаю, що в січні 1919-го лідери УНР та ЗУНР, в умовах війни, виявили волю та уклали між собою договір про об’єднання. Нехай подальший розвиток ситуації і показав, що він мав більше символічне, ніж практичне значення, все ж таки його неможливо переоцінити. 

В нинішній Україні політики, навпаки, з легкістю беруть на озброєння теми, які розколюють державу, і вже людям доводиться демонструвати та нагадувати їм, що між представниками  Сходу та Заходу немає кричущої різниці, що на порядку денному є значно більш важливі питання, ніж з’ясування історичних або мовних стосунків, яке штучно підігрівається, що Україну треба любити такою, якою вона є, з усіма її особливостями. 

Я, донеччанин за народженням, поважаю Львів, і не зустрічав там тих “злобних бандерівців”, яких малювала радянська пропаганда, і стереотипи щодо яких намагаються використовувати пропагандисти сучасні. Це місто дарує справжню насолоду від перебування в ньому, що може підтвердити кожен, хто хоч одного разу бував в столиці Галичини. 

Водночас не можу і не хочу сприймати нові стереотипи щодо “донецьких” - навіть саме це слово віднедавна стали писати в лапках. Насправді, всі ці вади, про які пишуть люди, що, як правило, майже не знають Донбасу чи ніколи там не бували, так само присутні і в інших регіонах. А стиль поведінки частини політичної або бізнесової еліти області не варто поширювати на всіх її мешканців. Чому тоді цю еліту підтримують? Чи підтримували - так буде точніше. Тут можна нагадати історію виборів у Києві, чи у Харкові, а саме те, якого роду “діячів” обирали мерами виборці в цих містах. Думаю, що це загальна і наша спільна проблема - усвідомлення свого вибору та відповідальності за нього. 

Зрештою, знаю багатьох своїх земляків, які переїхали жити до Києва, а дехто з них навіть в побуті перейшов на українську, і яких вживання слова “донецький” як узагальнення зачипає за живе. Такі люди ніяк не асоціюють себе з діями, скажімо, нинішньої влади, але й своєї донецькості не зрікаються. Тому що як можна відмовитися від своєї “малої Батьківщини”?

На мою думку, кожен, хто серцем відчуває Україну, не бачить її інакше, як соборну. Тільки що вкладати в це поняття? 

Народ різного роду спекулятивні нашарування з цієї теми для себе зняв, або невдовзі зніме. Що для цього потрібно? Відповідь дуже проста - спілкуватись, говорити правду. Так, ми можемо голосувати за різні партії, але усвідомлювати при цьому себе громадянами єдиної країни. Втім, я впевнений, що на часі поява такої політичної сили, голосування за яку об’єднає обидва береги Дніпра. 

Але сьогодні вже потрібна соборність інша. В Україні не повинно бути більш чи менш превілейованих груп населення, “прості” водії не повинні жахатися автомобілів “мажорів”, малий, середній чи великий бізнес повинні працювати в рівних умовах, найслабша людина - інвалід або пенсіонер - повинні відчувати себе захищеними та жити в приязному оточенні. Взаємна довіра, повага, та рівність усіх перед законом, те, що зветься правовою державою. Саме тоді і можна буде сказати, що у нас є соборність, але така, якою вона і має бути у ХХІ столітті.