Від гуманітарної прірви до гуманітарної хартії

В країні гуманітарна катастрофа. А якщо аналізувати дані Мінсоцполітики щодо обсягів і видів завезених протягом 2013 - 2016 років гуманітарних вантажів, то в країні Товарна гуманітарна катастрофа. Відповідно до цих офіційних даних, ця катастрофа не на Сході України, а в її центрі і на Заході. В деяких західних регіонах співвідношення отриманої гуманітарної допомоги до чисельності населення за цей період становить майже 15 кг на кожного жителя, навіть Київська область має цифру близько 10 кг на кожного жителя. І це не десятки тон, це десятки тисяч тон вантажів.

Базовий Закон «Про гуманітарну допомогу» визначає гуманітарну допомогу як цільову та адресну, а це фактично значить «під потребу». Якщо людина, сім’я, спільнота, регіон потребують відповідної допомоги і забезпечити її силами місцевої або державної влади не можливо, отримувачі гуманітарної допомоги звертаються до іноземних донорів про допомогу. При цьому обов’язково залучаються відповідні органи державної влади вищого рівня. Законодавець визначив їх присутність при прийнятті рішення саме для об’єктивного аналізу причин виникнення ПОТРЕБИ на гуманітарне звернення, визначення можливості вирішення проблеми власними силами, і лише в разі відсутності такої можливості – отримання вантажу із-за кордону, але з подальшою терміновою реакцією на вищому рівні для: визначення причини виникнення потреби, подальшого нівелювання цієї причини, з відповідними висновками та заходами.
Кожне звернення до іноземних донорів – це визнання власної неспроможності забезпечити нагальні потреби громадян у скрутній ситуації. Особливо це стосується забезпечення речами, вживаними речами. А такі вантажі, згідно зведених даних ДФС, складають близько половини з всього обсягу ввезеної допомоги.

Діяльність профільного Міністерства соціальної політики законодавчо орієнтована саме на підтвердження та аналіз цих потреб, встановлення причин їх виникнення, термінового забезпечення отримання вантажу та подальшою допомогою відповідному регіону завдяки співпраці з іншими міністерствами та Нацбанком. А правоохоронні органи, включені до співпраці, повинні дистанційно контролювати процес використання гуманітарної допомоги. Для забезпечення результативності процесу нормативно закріплено постановою КМУ, що діють всі ці органи у складі Робочої групи на чолі з Мінсоцполітики.

Але системна похибка в організації Мінсоцполітики процесу визнання вантажів гуманітарною допомогою, або свідома позиція і дія, трансформувала функціонал Робочої групи в стандартні забобони чиновників на кшталт «Контроль на вході»: чому нема додаткових паперів, чому підпис не схожий, печатка не яскрава і тому подібне, всі необґрунтовані претензії можна переглянути на сайті Мінсоцполітики в розділі «Гуманітарна допомога». Але біда не в тому, що чиновники намагаються перебільшено контролювати, біда в тому, що навіть для контролю вони не розробили та не затвердили нормативно перелік необхідних документів для визнання вантажу гуманітарною допомогою, отже будь – яку відмову можна оскаржити в суді бо вона буде протиправною.

Окрім цього, порядок звітності отримувачів та набувачів гуманітарної допомоги, передбачений Законом, досі не розроблений Мінсоцполітики. А це значить, що профільне, відповідальне Міністерство не контролює кінцевий результат, не має розуміння про подолані наслідки гуманітарної ситуації,про додаткові потреби, про причини та наслідки виникнення цих ситуацій.

Хто проаналізує як вантаж розподілений, чи відповідає тим реальним потребам для яких його було ввезено? Чи не мають місце факти своєрідної «утилізації» неліквідних медичних чи інших препаратів та засобів, які за кордоном утилізувати складніше, аніж «подарувати» країні в якій завозять препарати без контролю та відповідного аналізу потреб. Чи вживані речі дійсно в такому обсязі потребують в регіоні, який не має соціальних катаклізмів, але має крупні оптові ринки? Цими питаннями повинно опікуватись та нести відповідальність за їх вирішення профільне Міністерство соціальної політики, ґрунтувати свою позицію Міністерство повинно на підставі підказок та допомоги інших органів, а спільна діяльність повинна бути направлена на імідж держави: якщо вже звертаємось за допомогою, то тільки в екстрених випадках, із відповідними подальшими висновками та діями.

Виходом може бути лише превентивна діяльність, дистанційний аналіз звітів отримувачів та набувачів гуманітарної допомоги, автоматизоване співставлення звітів з іншими інформаційними ресурсами: 1ДФ, втрачені паспорти, Податковий блок та інші. Але Міністерство фінансів також не поквапилось навіть розробити відповідний порядок звітності.

Хоча будь які зловживання нівелюються якісним, системним баченням питання гуманітарної допомоги на рівні держави. І баченням як можливості забезпечення додатковим ресурсом якого не має в державі на випадок неординарних гуманітарних ситуацій.