ЖКГ у селі: більше мертве, ніж живе!!

На шляху оптимізації місцевого самоврядування найважливішим питанням є передусім розв’язання проблем, які турбують жителів сільських населених пунктів. Зокрема, реформування такої важливої сфери, як житлово-комунальне господарство на селі. В наш час більше прийнято звертати увагу на проблеми ЖКГ у великих містах забуваючи при цьому, що в сільській місцевості та невеличких містечках кожна друга теплова мережа та водонапірна башта, насосна станція та артезіанська свердловина потребують заміни обладнання або капітального ремонту.

Відкласти на пізніше ці проблеми вже не вийде. Адже йдеться про безпеку та здоров’я мільйонів людей. У сільській місцевості проживає більше 13 мільйонів громадян. Житловий фонд налічує 5,8 млн. будинків. Із яких водопроводом обладнано лише 33,4 %, каналізацією – 29,9 %, газом – 84,2 % загальної площі житлового фонду.

При цьому, незважаючи на низьку платоспроможність та відсутність дієвих державних програм підтримки, більшість мешканців сільських населених пунктів, будучи людьми працьовитими, дають собі раду і в себе вдома самостійно покращують житлово-побутові умови. Значно складніша ситуація із комунальним житловим господарством.

В умовах планової економіки утриманням та модернізацією ЖКГ на селі де-юре опікувалися колективні сільськогосподарські підприємства, а де-факто держава. Для координації цього процесу у 1984 році було сформовано Головне управління по комунальному обслуговуванню сільського населення. У відповідності із постановою уряду кожен район обзавівся розгалуженою мережею міжгосподарських комбінатів, які шляхом об’єднання фінансових, матеріально-технічних і трудових ресурсів колгоспів, радгоспів, міжгосподарських підприємств та завдяки державним асигнуванням, надавали послуги робітникам і колгоспникам, а також населенню, яке проживає на території цих господарств.

У 1990 році Головне управління по комунальному обслуговуванню сільського населення реорганізували в Українське об’єднання сільського комунального господарства «Укрсількомунгосп» і передали у підпорядкування Міністерства аграрної політики та продовольства України.

З переходом до ринкової економіки держава до недавнього часу дотувала функціонування ЖКГ на селі. Однак в останні роки в силу все більшої зношеності основних фондів ЖКГ та дефіциту коштів у бюджеті така підтримка практично припинилася. Не можуть утримувати соціальну сферу і житлово-комунальні об’єкти і сільські ради, яким цього не дозволяє робити закон. Більше того, навіть із переданням об’єктів ЖКГ у підпорядкування органів місцевого самоврядування, місцевий бюджет у більшості випадків і так не спроможний утримувати ці об’єкти.

Через обмеженість коштів практично не проводяться планові ремонтно-відновлювальні роботи на інженерних мережах та спорудах. Цим обумовлено і значне зростання аварійності на даних об’єктах. В багатьох населених пунктах ЖКГ тримається на місцевих аграріях. Однак, замість того, щоб оцінити їхній внесок в життя села, влада пішла шляхом збільшення податкового тиску на сільгоспвиробників.

Відтак, для збереження комунальної інфраструктури на селі потрібні нові підходи до розгляду проблем, пов’язаних з розвитком сільського комунального господарства, які відрізняється своєю специфікою, відмінною від міської (порівняно малі об’єкти, менша чисельність споживачів, які проживають у віддалених від райцентру населених пунктах і основного обслуговуючого підприємства – райсількомунгоспу). Це збільшує собівартість послуг у порівнянні з містами. До того ж жителі сільських населених пунктів отримують ці послуги за тарифами, нижчими ніж в місті. Суттєво піднімати тарифи теж не вихід. Адже на фоні зниження доходів люди просто не зможуть їх оплачувати. 

Для стабілізації ситуації потрібен індивідуальний підхід до кожного об’єкта і вирішення цілого комплексу питань. У разі об’єднання кількох територіальних громад в одну об’єднану територіальну громаду доцільним є реформування обслуговуючих підприємств в кожному населеному пункті в об’єднану комунальну службу . Це дозволить охопити всі населені пункти незалежно від їх розміру, кількості жителів та розташування. При цьому буде знижена собівартість утримання самої служби. Крім того, у великого підприємства абсолютно інша віддача від матеріальних ресурсів і більші можливості (обігові кошти малого підприємства не дозволяють робити серйозні капіталовкладення і реалізовувати великі проекти).

Однак, для цього не має відповідної законодавчої бази. І щонайважливіше виникає питання на чиєму балансі повинна знаходитися реформована комунальна служба на селі. Якщо ж у випадку власної нерентабельності вона дотуватиметься з державного бюджету, то це ще пів біди, а якщо буде передана на баланс об’єднаної територіальної громади збитковою, то звідки громаді брати кошти на її утримання?

Державні чиновники зауважують, що 16 березня цього року, в рамках державної фінансової підтримки розвитку об’єднаних територіальних громад, Уряд визначив порядок та умови надання субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам об’єднаних територіальних громад на формування їхньої інфраструктури. Нагадаємо, що державним бюджетом на ці цілі у 2016 році закладена сума у розмірі 1 млрд. гривень.

Однак, суть як завжди криється в дрібницях. Головним розпорядником цієї субвенції є Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України, яке розглядає заявки на фінансування і перераховує кошти через казначейство. В підсумку говоримо про децентралізацію, а діємо тими ж самими ручними методами породжуючи бюрократію та корупцію. Чи не ефективніше буде створити податкову систему, яка дасть змогу громаді самостійно акумулювати кошти для самостійного утримання об’єктів ЖКГ?

Іншим шляхом, яким вже йде ряд населених пунктів є налагодже ння державно-приватного партнерства. Однак, для цього теж потрібно прийняти відповідну законодавчу базу та створити умови, щоб інвесторам було вигідно працювати на селі.

Підсумовуючи варто зазначити, що до розвитку інфраструктури сільських територій в жодному разі не можна підходити поверхнево. Її слід розпочати з паспортизації сільських населених пунктів, щоб знати стан справ в кожному населеному пункті. На основі чого сформувати державну стратегію на рівні кожного району та області. Паралельно необхідно реалізовувати цілий комплекс дій по створенню нових робочих місць на селі, запровадженню енергоефективних технологій, залученню міжнародних грантових коштів тощо.