Союзник по нещастю: Суомі у тіні Третього Райху і СССР

Влітку 1941 р. фінляндська армія розпочала бойові дії проти свого східного сусіда, який роком раніше загарбав Карельський перешийок із Війпурі, невелику частину полярного реґіону Петсамо й орендував півострів Ганко. Накинений Москвою "поганий мир" виявився просто нестерпним. Тому Гельсинкі взяв курс на зближення з Берліном, де фінляндському військово-політичному керівництву пообіцяли "територіяльні дивіденди" у разі вступу у новий етап війни проти СССР на боці Третього Райху.

На жаль, влада Суомі погодилася на вмовляння німецьких нацистів і... програла, зазнавши після 1945 р. жорсткого приниження та несправедливого ставлення. У цьому переконаний почесний професор міжнародного права Університету Гельсинкі пан Лаурі Ганнікайнен, виклавши у своєму дослідженні основні юридичні наслідки зазначених дій у період так званої Війни-продовження. «Совіти та їхні західні союзники були певні, що з кінця червня 1941 р. фіни добровільно провадили загарбницьку війну, порушивши норми низки угод, хоча як de facto, так і de jure ми перебували в обороні, повернувши собі втрачені у 1940-му р. кордони», – зазначає науковець.

Дійсно, Суомі була союзником нацистської Німеччини у Війні-продовженні, проте цей мезальянс офіційно ніде не був зафіксований. Тобто, на відміну від Пакту Молотова-Ріббентропа (чи пак Сталіна-Гітлера) не існувало цілковитого відповідника: ні президент Ристо Рюті, ні головнокомандувач Карл Ґустаф Еміль Маннергейм, ні прем'єр-міністри Юкка Ранґель і Едвін Лінкоміес, ні інші урядовці не підписували перед червневим нападом 1941 р. жодних союзницьких угод. Єдиним виключенням, став сумнозвісний Пакт Рюті-Ріббентропа, укладений особисто президентом Суомі наприкінці червня 1944 р., яким він зобов'язувався не йти на мирні перемовини з Москвою без згоди Берліна.

Які були особливості вищевказаного документа? Після деблокади Ленінграда й окупації країн Балтії совіти впіймали вітер змін і 21.VI.1944 оголосили свої вимоги фінляндцям: або повна та беззастережна капітуляція, або війна на знищення із подальшим поневоленням. Розуміючи катастрофічність ситуації, наступного дня Йоахім фон Ріббентроп вилетів до Гельсинкі, де закликав «продовжувати бойові дії, інакше військова підтримка Німеччини буде негайно скасована»; угода гарантувала тривке постачання необхідного обладнання із товарами, але водночас прив'язувала Суомі до конаючого Третього Райху політично та військово. Всю відповідальність за виконання взяв на себе тільки президент Рюті, який пішов із посади 1.VIII.1944, а отже самочинно в односторонньому порядку припинив дію союзу.

Попри згадані обтяжливі чинники із завершенням Другої світової війни до фінляндців поставилися надто жорстко. За словами професора Ганнікайнена, це можна побачити, наприклад, у коментарях і заявах президентів Суомі, які посіли найвищу державну посаду після Рюті. «Якщо хтось твердо вірить, що найкращим терміном для фінляндсько-німецької співпраці є не військовий альянс, а військове партнерство чи бойове братерство, це не впливає на той факт, що ми все ж таки були залучені у незаконну агресивну війну, тому "справедливі принципи" Паризької мирної угоди 1947 р. виходила виключно з вимог переможців, які перекроювали планету, не рахуючись із національними потребами інших, особливо тих, хто програв», – пояснює науковець.

У своєму дослідженні почесний професор Університету Гельсинкі порівнює ставлення до Суомі із двома іншими союзниками нацистської Німеччини, а саме Румунією і Мадярщиною, які совітам вдалося окупувати та ще й насадити маріонеткові уряди. Бухарест і Будапешт були співучасниками агресивної війни, як і Гельсинкі, проте саме їхні війська з дозволу Берліна займалися етнічними чистками на окупованих теренах, чого (попри всі намагання Москви) не спостерігалося за фінами у Карелії. «Паризька мирна угода зробила з нас таких же воєнних злочинців, як румунів і мадярів, хоча їхня провина була явно більшою, ніж Суомі», – зауважує пан Ганнікайнен.

Досвідчений фахівець із міжнародного права наголошує, повоєнний договір дійсно був би справедливішим, коли фінляндцям дозволили зберегти своє друге за розмірами місто Війпурі, яке совіти двічі отримували як "подарунок долі". За твердженням професора Ганнікайнена, влада Суомі готова була запропонувати особливу домовленість, подібну до тієї, яка діяла щодо Оландських островів: Війпурі залишався б відкритим містом і демілітаризованою зоною під блакитно-біло-хрестовим, а не червоним стягом, де можна було розмістити об'єднане дипломатичне представництво для делеґатів від чотирьох країн-переможниць. «Домовленості мали бути такими, щоби не викликати занепокоєння щодо безпеки СССР, а фінляндці, звичайно, були б вдячні, що наш Війпурі залишився під суверенітетом Суомі», – додає науковець.

Однак Гельсинкі не міг нічого із цим удіяти, оскільки "геополітичне лікування" шляхом ганебної "політики фінляндизації", наслідки якої досі даються взнаки, було схвалено провідними західними державами, і перш за все – США. «Поки американці з британцями із французами здійснювали ментальну деконструкцію західних німців, совіти, котрі ні за що не понесли відповідальності, накинулися на німців східних і фінів. Саме ця деформація суспільного мислення, коли вчорашній ворог та агресор стає вам найліпшим приятелем і надійним бізнес-партнером, заважає Суомі вчитися на попередньому траґічному досвіді, адекватно реаґувати на виклики теперішнього часу й не переоцінювати усталені роками напозір хороші відносини з Москвою, бо нібито тоді наш міжнародний імідж спокійної, розсудливої, зваженої, праґматичної та далекоглядної країни буде втрачено, а політикам і бізнесменам цього не хочеться за жодну ціну, і це теж прикрий факт», – висновує професор Ганнікайнен.