блоги

Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
12.03.2017 16:38

Чи стане Мінськ для України новим Тарту? - Урок Фінляндії

Історик, публіцист

На українському Сході вже 3-й рік палає війна. Українську економіку вже 9-й рік роздирають на шмаття корупція та злидні. А на небокраї досі не видно обіцяного владою та опозицією "покращення"...

У славетному Тарту, таємничому Тарбату, мудрому Юр’єві, провінційному Дерпті завжди вирішувалась доля якоїсь окремо взятої країни: чи то був вмираючий лицарський Лівонський орден, а чи новоутворені Естонія з Фінляндією. Звісно, це місто мало різні назви за час свого кількасотрічного існування на естонській землі, залежно від того, хто ним володів. Але відомим його зробили не ті, хто мав тут владу тривалий час, а саме певні історичні події, пов'язані з підписанням мирних угод між Таллінном (02.02.1920) і Гельсінкі (14.10.1920) з одного боку, та Москвою з іншого.
У попередньому огляді вже велась розмова про наслідки подій майже 100-річної давнини, які стались у естонському Тарту, для маленької балтійської республіки. Сьогодні ж варто проаналізувати аналогічну до естонської ситуацію по відношенню до Фінляндії, яка чимось нагадує сьогоднішній стан речей для України у білоруському Мінську. Розуміючи, що тваринні інстинкти ординської Московії без гідного бою не зупинити і не завести Кремль в стан безвиході, коли не ми, а наші вороги забажають миру, варто пригледітись до тих дипломатичних подій, які відбулись у місті на березі річки Емайиґі між офіційними делегатами більшовицької Москви та демократичного Гельсінкі.
Коли на теренах Європи у розпалі була “Велика Війна”, весною 1917-го р. в містах агонізуючої багатонаціональної держави Романових розгорівся давноочікуваний вогонь революції і народного гніву. Сягнуло революційне полум’я і північної імперської провінції – Великого князівства Фінляндського, в якому владу взяли патріотично налаштовані сили зі складу освіченої міської еліти та колишніх нащадків шведського дворянства. Проте, як і в інших національних околицях вмираючої держави Романових, у Фінляндії опонентами місцевої влади стали вихідці з люмпенізованих прошарків суспільства під червоним прапором московського більшовизму.
Зречення царя, а за ним нетривале правління Тимчасового уряду довели ситуацію в країні до найгіршого стану з усіх можливих і прогнозованих – в Петрограді та Москві в ході збройного заколоту запанував уряд більшовиків. Розуміючи наслідки загрози поширення “червоної чуми” на Фінляндію, місцеві урядовці проголошують 6 грудня 1917-го р. державну самостійність. Проте у відповідь на таку рішучість, фінляндські ліворадикальні соціал-демократи прагнучи самі стати владою, (до цього їх спонукали більшовики на чолі із Вовою Лєніним), оголошують законному уряду незалежної Фінляндії ультиматум і розпочинають власну червону революцію. Вона поступово охоплює весь південь країни від Турку на Заході до Вііпурі на Сході і перетворюється на громадянську війну, яка тривала з кінця січня до середини травня 1918-го р.
Урядові фінляндські сили, під проводом колишнього царського генерала Карла-Ґустафа-Еміля Маннергейма, формують власні збройні загони, контролюючи північну і центральну частини країни. На початку квітня 1918 р. війська генерала Маннергейма, переслідуючи противника, перетнули існуючий на той час державний кордон і увійшли в Східну Карелію. А вже після завершення громадянської війни у самій Фінляндії, було ухвалено рішення звільнити від більшовиків і братів-карелів – тож 15 травня 1918 р. офіційно розпочалась 1-ша совєцько-фінляндська війна.
У свою чергу більшовицький уряд, тим часом, знаходився у кільці білих армій і не міг протистояти своїм опонентам. Окрім Фінляндії були Грузія, Польща, Литва, Латвія, Естонія та Україна, що успішно вели боротьбу з більшовизмом, опираючись на іноземну підтримку (Німеччина, Османська імперія та Австро-Мадярщина). Вбачаючи у звільненні Східної Карелії від більшовиків натхненну патріотичну жертовність, освічені кола фінляндської еліти поширювали ідею Великої Фінляндії (фін. Suur-Suomi aate). Тут варто зауважити, що ще 23 лютого 1918 р., перебуваючи на станції Антреа та звертаючись до урядових військ, верховний головнокомандувач генерал Маннергейм зачитав промову, що увійшла в історію як “клятва меча”. В ній він заявив, що меч визволення давно занесений над головою більшовицької гідри, яку не тільки буде вигнано з Фінляндії, але й невдовзі повністю знищено в Східній Карелії.
Однак військові дії між регулярною армією Фінляндії та більшовицькими каральними загонами в Карелії через географічні та політичні умови не мали яскраво визначеної лінії фронту. Тож між окремими ізольованими ділянками боїв протягом осені 1918-го р. – літа 1920-го р. існували кількасоткілометрові пустки, і здавалось, що ведеться не регулярна війна, а партизанська, яка спалахувала окремими боями то тут, то там, перериваючись на декілька місяців затишшя.
Тривалий час визволителі Карелії спирались на підтримку імперської Німеччини, проте з її поразкою у Першій світовій війні цю нішу зайняли країни Антанти – Велика Британія і Франція. Однак відомо, що ані Парижу, ані Лондону не було вигідно визволення фінляндськими загонами Східної Карелії та її подальше включення до складу незалежної Фінляндії. Офіційні уряди Великої Британії та Франції бажали відновлення Московської держави, хай не як монархії, але як буржуазно-демократичної республіки в межах 1917-го р. Через таку недолугу політику нових західних партнерів фінляндського уряду, армія генерала Маннергейма вже взимку 1919-1920 рр. вимушена була повернутись на Батьківщину, залишивши воювати в Східній Карелії велику кількість добровольців-націоналістів, палких прихильників Великої Фінляндії.
У свою чергу, фіни-добровольці активно тримали оборону в західних селищах Ухтуа, Репола та Пораярві до травня 1920-го р., при цьому здійснюючи партизанські рейди в глиб більшовицького запілля – на Схід аж до Петрозаводська. Однак складні фінансово-технічні можливості фінів-добровольців в Східній Карелії, попри слабку урядову підтримку з Гельсінкі, не могли зупинити більшовицький наступ по всій “лінії фронту” уздовж Мурманської залізниці – від узбережжя Баренцового моря до річки Свірь. Ні в кого не було сподівань на допомогу Заходу – підтримка добровольцями і фуражем зі скандинавських країн була непомірно малою, а держави Антанти запізно зрозуміли, що їхня спроба інтервенції в совєцьку Московію провалилась.
Вже після розгрому Північно-Західної армії білого генерала Ніколая Юдєніча влітку 1920 р. більшовицька Армія зосередилась на Карелії, остаточно завдавши там поразку фінам-добровольцям. Тож їм довелось піти на принизливий мир, відмовившись від всієї Східної Карелії. Так, розпочата 15 травня 1918-го р. 1-ша совєцько-фінляндська війна завершилась 14 жовтня 1920-го р. підписанням Тартуської мирної угоди між РСФСР і Фінляндією.
Що ж було відмінним в підписаному у Тарту мирному договорі між Гельсінкі та Москвою від естонського аналогу? Тут важливо підкреслити, що в Естонії, яка змогла відчутно відтіснити більшовиків і завдати їм болючих поразок, була єдина думка про завершення війни і підписання мирної угоди. В лютому 1920-го р. Таллінн говорив з позиції сили, вимагаючи від Москви поступки, чого не можна сказати про фінляндсько-московську угоду в жовтні того ж року.
Вирушаючи на перемовини, офіційна делегація Фінляндії була далекою від єдності й не могла подолати внутрішні розбіжності: міністр закордонних справ Рудольф Голсті бажав провести новий кордон уздовж Ладоги через Онезьке озеро до Білого моря, приєднавши таким чином всю Східну Карелію до Фінляндії; на думку голови делегації – Юго-Кусті Паасіківі, слід було приєднати лише ті території, населення яких саме цього побажає. Саме через це, а також через втрату фінами-добровольцями ініціативи у Східній Карелії, з позиції сили говорила вже делегація більшовицької Московії.
Отже, що отримала в Тарту незалежна Фінляндія? По-перше, підписаною мирною угодою було визначено новий совєцько-фінляндський кордон, який зберігав свій status quo до 1940 р. (область Петсамо у Заполяр’ї і весь Карельський перешийок відійшли до Фінляндії, яка, в свою чергу, відмовилась від територіальних претензій на Східну Карелію). По-друге, Фінляндія втратила право утримувати у Північному Льодовитому океані авіацію та підводний флот, а розмір надводного флоту було жорстко обмежено. По-третє, збройні сили Фінляндії зобов’язувались упродовж одного року зруйнувати форти Іно і Пумола на Карельському перешийку без права нового будівництва артилерійських споруд, сектор обстрілу яких виходив за межі фінляндських територіальних вод. По-четверте, Тартуська мирна угода скасовувала дію Фредріксгамнського мирного договору від 1809 р. між Санкт-Петербургом і Стокгольмом, згідно із яким Фінляндія увійшла до складу держави Романових.
Проте фінляндські націоналістичні кола та патріотично налаштовані ветерани війни не могли змиритись з такими умовами миру. Вони вважали, що генерал Маннергейм порушив власну “клятву меча”, довіривши війну цивільним урядовцям та тиловим щурам, через що на мапі Європи так і не постала Велика Фінляндія від Балтійського до Білого моря. Однак з підписаною і ратифікованою міжнародною угодою боротись було вже марно, тож фінським націоналістам і колишнім фронтовикам залишалось прийняти умови і жити далі. Того, хто не витримав тягаря Тартуської мирної угоди, чекала сумна доля – 12 січня 1921-го р. колишній командир фінляндського добровольчого загону в Репола Ганс-Гокон-Крістіан Сівен вчинив самогубство, здійснивши постріл у скроню з револьвера. Він став першим, але не єдиним мучеником, що поклав душу й тіло на вівтар ідеї Великої Фінляндії, якого пізніше ідеалізували націоналістичні кола та вище офіцерство Фінляндської Армії.
Тут принагідно зауважити, що сучасна Україна, підписавши з ворожою Московією та її терористичними маріонетками угоди під назвою “Мінськ-1” та “Мінськ-2”, більше нагадує якраз ситуацію в Тарту з Фінляндією, ніж з Естонією. Нам, як і фінляндцям, нав’язують ганебне примирення в обмін на втрату власної землі, що може також призвести до хвилі народного гніву, націоналістичного заколоту і, не дай Боже, самогубств серед воїнів АТО.
Підсумовуючи все вище написане, хотілося б підкреслити важливу думку: сучасним українським урядовцям і представникам дипломатичного корпусу варто вивчити не тільки вітчизняну історію, але й глянути на уроки Естонії та Фінляндії, які, підписавши в Тарту мирні угоди, не змогли далеко втекти від пазурів ординського Кремля. Не слід повторювати помилки минувшини, ставати на ті самі граблі, що й наші попередники! Україна, ведучи переговори про мир в Мінську, стає на позиції вівці чи чабана, у той же час Московія приміряє на себе вовчу шкіру і чимдуж чіпляється гострими пазурами за нашу землю. На сьогодні, попри складну внутрішню соціально-економічну та зовнішню міжнародну ситуацію, Києву варто скоріше розробити власний план дій без урахування примх Москви, а тим паче Брюсселя чи Вашинґтона! Україна не відмовиться від Донбасу і Криму, як це зробила Фінляндія по відношенню до Східної Карелії, бо кожна поступка ворогу заради мирного існування применшує ідею української соборності та самостійності.
Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.

Контакты

E-mail: blog@liga.net