Позовна вимога про розірвання договору оренди земельної ділянки є не майновою вимогою, однак чи є не майновою вимогою повернення такого майна титульному володільцю, внаслідок розірвання договору, та як за цим обрахувати судовий збір - дивись далі
В юридичній спільноті досить часто дискутують з приводу правової природи позовної вимоги про повернення земельної ділянки в позадоговірних зобов’язаннях. І зокрема, мова йде про повернення земельної ділянки титульному володільцю, після розірвання договору оренди з орендарем. Дане питання виникає у зв’язку з тим, що ставлячи позовну вимогу про розірвання договору оренди земельної ділянки, як наслідок слідує вимога про повернення орендованої ділянки. По суті така вимога не є обов’язковою, проте випливає з першої, а тому цілком логічно і правильно об’єднати вказані вимоги в одному позові. Однак чи буде це економічно вигідно, адже ставки судового збору будуть значно відрізнятись, зважаючи на те чи є така вимога майновою чи не майновою.
Розірвання договору оренди земельної ділянки є не майновою вимогою, однак чи є не майновою вимогою повернення такого майна внаслідок розірвання договору?
На наше переконання позовна вимога щодо повернення земельної ділянки відноситься саме до майнових вимог та відповідно до Закону України «Про судовий збір» судовий збір за такою вимогою обчислюється за ставкою, яка підлягає сплаті як за вимогу майнового характеру. Так, відповідно, до ч.1 п. 2 Господарського процесуального кодексу України (Надалі - ГПК України) ціна позову визначається у позовах про витребування майна – вартістю майна, що витребовується.
Згідно п. 2.2.1. Постанови пленуму Вищого господарського суду України № 7 від
21.02.2013 р. «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України», судовий збір з позовної заяви про визнання права власності на майно, витребування або повернення майна у позадоговірних зобов’язаннях (у тому числі у зв’язку з вимогами, заснованими на приписах частини п’ятої статті 216, статті 1212 Цивільного кодексу України тощо), - як рухомих речей, так і нерухомості, - визначається з урахуванням вартості спірного майна, тобто як зі спору майнового характеру.
В свою чергу п. 2.2. вказаної вище Постанови зазначає, що «…Статтею 55 ГПК передбачено визначення ціни позову у позовах про стягнення грошей і про витребування майна. Відповідні позовні заяви мають майновий характер, і розмір ставок судового збору за їх подання визначається за приписом підпункту 1 пункту 2 частини другої статті 4 Закону.
Що ж до позовних заяв немайнового характеру, то до них відносяться вимоги, які не підлягають вартісній оцінці. Подання до господарського суду таких заяв оплачується судовим збором згідно з підпунктом 2 пункту 2 частини другої статті 4 Закону». У свою чергу п. 2.10. Постанови встановлює, що «…у випадках об’єднання в одній заяві вимог як майнового, так і немайнового характеру судовий збір згідно з частиною третьою статті 6 Закону підлягає сплаті як за ставками, встановленими для позовів майнового характеру, такі за ставками, встановленими для розгляду позовних заяв зі спорів немайнового характеру».
Також у п. 2.4.1. Постанови визначено, що «…законом передбачено, що суд перед відкриттям (порушенням) провадження у справі, прийняттям до розгляду заяв (скарг) перевіряє зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України (частина друга статті 9). При цьому господарський суд може з’ясувати відповідну обставину, використовуючи способи, передбачені ГПК, зокрема у разі необхідності отримувати таку інформацію від територіальних органів казначейства, яким судовий збір перераховано від позивача або особи, що подала апеляційну (касаційну) скаргу чи заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами».
Разом з тим 2.7. Постанови визначає, що одним з реквізитів позовної заяви є ціна позову, яку зазначає позивач і з якої обчислюється судовий збір. Якщо позивачем зазначено в заяві ціну позову, але в ній не наведено обґрунтованого розрахунку такої ціни, або його не додано до позовної заяви, або позивачем не зазначена вартість спірного майна та/або не подано доказів в обґрунтування цієї вартості, то позовна заява підлягає поверненню на підставі пункту 3 частини першої статті 63 ГПК. Пункт 2.10. Постанови регламентує, шо у випадках об’єднання в одній заяві вимог як майнового, так і немайнового характеру судовий збір згідно з частиною третьою статті 6 Закону підлягає сплаті як за ставками, встановленими для позовів майнового характеру, так і за ставками, встановленими для розгляду позовних заяв зі спорів немайнового характеру. Однак в супереч вказаним положенням Господарського процесуального кодексу України та вимогам Постанови пленуму ВГСУ досить часто подаючи позов про розірвання договорів та відповідно повернення майна не зазначають ціну позову, (хоча з тексту позовної заяви вбачається розрахунок нормативної грошової оцінки земельних ділянок переданих за договором.) та вважаючи позовну вимогу про повернення земельної ділянки немайновою, сплачує судовий збір за ставкою 1 розмір мінімальної заробітної плати. А суд в свою чергу, всупереч імперативним вимогам п.4 ч.1. ст.63 ГПК України, відкриває провадження у справі.
Отже, в даному випадку суд не має права не те, що приймати рішення щодо заявленої вимоги, а навіть відкривати провадження по справі за сплату судового збору у не встановленому розмірі, та відповідно до ст.62 ГПК зобов’язаний повернути позовну заяву позивачу з вимогою усунути існуючі недоліки.
Проте, як свідчить судова практика, досить часто суди не просто відкривають
провадження у справі, а і приймають рішення за вказаними категоріями спорів за наявності сплаченого судового збору як за дві не майнові вимоги. Оскільки, сума судового збору вираховуються від грошової оцінки земельної ділянки, судовий збір за таку вимогу є значним, тому суди закривають очі на вказане порушення, особливо у спорах де позивач є орган влади або місцевого самоврядування.
Тому, супроводжуючи подібні спори, радимо звертати на це увагу під час підготовчого судового засідання або ж використати даний аргумент в апеляційній скарзі.
