Збільшення розміру гарантування вкладів фізосіб - це не найкраща ідея

Гарантування вкладів

Інвестбанкір Тарас Козак у себе на сторінці у Фейсбуку написав: “Скучаєш за хорошими новинами? Є вони!

Рада з фінансової стабільності схвалила збільшення гарантованої державою суми банківського депозиту до ₴600‘000!”

На що я відповів, що вважаю це рішення “ідіотизмом та некомпетентністю”.

Поясню таку жорстку оцінку. Мені неодноразово доводилося висловлюватися з цього приводу. Я був першою людиною в Україні, яка ще у 1992-1993 роках на посаді начальнику відділу гарантування вкладів фізичних осіб Нацбанку опікувалася питанням створення нормативної бази гарантування вкладів. Зрозуміло, що тоді доводилося вивчати світовий досвід, а також рекомендації МВФ та Світового банку з цього приводу. Тому я точно розуміюся на предметі, про який пишу.

У чому полягала одна зі фундаментальних проблем розвитку банківського сектору в Україні. У нас, з одного боку, постійно апелювали до тези, що вклади населення — це головне джерело кредитних ресурсів для банківської системи та інвестицій в економіку, з іншого — привчали громадян сприймати депозити, як джерело стабільного доходу. Бажано, якомога більшого. Сформувалася величезний прошарок громадян, які фактично постійно жили за рахунок доходів від депозитів. Тому активно шукали банки, де обіцяють більші відсотки, не бажаючи визнавати, що чим вище дохідність, тим вища ризикованість. Але яка, на їх думку, мала покриватися за рахунок Фонду гарантування вкладів.

Насправді, тут має місце системна помилка. В економіці депозити фізичних осіб об'єктивно є хоча і сталим джерелом ресурсів для активних операцій банків, але доволі мінливим, надзвичайно залежним від купи факторів, починаючи від дій влади, інформаційних вкидів, реальних чи удаваних проблем конкретного банку чи банківської системи в цілому. Тому банківські депозити — це джерело лише для короткострокового (максимум на 2-3 роки) кредитування клієнтів. По суті, банки мають можливість, не ризикуючи своєю стабільністю, кредитувати виключно поповнення оборотного капіталу позичальників (якщо йдеться про бізнес) та короткострокового кредитування фізосіб (кредитування по кредитним карткам, споживче кредитування, у тому числі покупка авто).

Розраховувати на депозити фізосіб, як на джерело середньо- та довгострокового кредитування (у тому числі іпотечного) — це гарантовано формування передумов для майбутніх невідворотних проблем банку. Хоча, слід нагадати, більшість наших банків активно видавали і довгострокові кредити, до того ж пов'язаним особам. Зрозуміло, не може бути дивним, що згодом вони збанкрутували.

Крім того, громадян привчили до високих відсотків по депозитам. А це, мало того, що призводило до зростання кредитних ставок, що само по собі вкрай негативно впливало на розвиток, у першу чергу, переробних виробництв, ще фактично блокувало можливості для розвитку фондового ринку. Бо ті вільні фінансові ресурси середнього класу, які могли би піти на фондовий ринок, залишалися в сфері банківських депозитів, з усіма ризиками та дисбалансами, які вони самі провокували.

Впевнений, що необхідно кардинально змінити на державному рівні ідеологію мети банківських депозитів громадян. Депозити у банках — це лише місце їх фізичного зберігання та ресурс для здійснення безготівкових операцій.

Аргумент, що в умовах інфляції ставка по депозитам має щонайменше покривати рівень інфляції, не витримує жодної критики. І річ не тільки у тому, що оцінка показника інфляції (індексу споживчих цін) в українських реаліях мало що відображає. Це питання окремих пояснень та дискусій. Якщо просто ретроспективно подивитися рівень процентних ставок по депозитам та зміну курсу гривні до долару за роки незалежності, то неважко пересвідчитися, що це як в казино, у остаточному виграші залишалися лише банки. Або, точніше, ті особи, які їх контролюють.

Якщо вкладник хоче захистити свої заощадження від знецінення, то він може їх тримати десь у шухляді в іноземній валюті чи шукати можливості для їх інвестування. Причому, ще тоді на початку 90-х, працюючи у Нацбанку, доводилося вести дискусії щодо доцільності гарантування депозитів в іноземній валюті. Принаймні, тоді у проектах документів пропонувалося взагалі валютні депозити не покривати гарантією.

Отже, дозволю собі висловити думку, що потреби у збільшені розміру гарантування вкладів на сьогодні немає. Більш того, це вкрай шкідливо.

Як, з точки зору, збільшення майбутнього навантаження на держбюджет, коли доведеться покривати безнадійну дірку Фонду гарантування вкладів, так і з точки зору потреби в залучені додаткових депозитів у банківську систему.

Розумію, що значна частина нашого експертного середовища буде шокована (тут питання рівня їх компетентності) такою очевидною для мене істиною.

Посилання на стандарти ЄС щодо мінімального розміру гарантування вкладів (20 тис євро) не зовсім коректні, бо рівень доходів, витрат та заощаджень українських домогосподарств у багато разів нижчий.

Що ж до розвитку фондового ринку та стимулювання використання наявних в країні валютних заощаджень, які за різними оцінками складають від 80 до 120 млрд доларів, то уряду разом з Нацбанком доцільно почати з простого — випустити в обіг довгострокові (до 10 років) внутрішні валютні державні облігації (ВВДО), номіналом 1000 доларів, з дохідністю у межах 4% річних. Якщо будуть використані механізми забезпечення ліквідності цих цінних паперів з гарантованим збереженням їх дохідності, то впевнений, що уряд доволі легко (протягом одного-двох років) зможе залучити до 10 мільярдів доларів. Зрозуміло, що при цьому уряд має проводити відповідальну бюджетну політику малого дефіциту держбюджету та недопущення погіршення співвідношення держборгу до ВВП.