До питання використання зброї найбільш дотичними є: jus ad bellum (право війни, а скоріше – право самооборони, адже застосування сили державами заборонено Статутом ООН), jus in bello (міжнародне гуманітарне право), міжнародне право прав людини, міжнародне кримінальне право та деякі інші (як то екологічне).
Жоден з цих режимів не передбачає дозволів/заборон від одних держав іншим щось робити зі зброєю. Принаймні до того, як це не стане звичаєвою нормою.
Більш того, країни-партнери заперечують чи принаймні публічно не підтверджують свою участь в колективній самообороні (що могло б передбачати певний «розподіл ролей» та прийняття саме колективних рішень як оборонятись та використовувати зброю).
Натомість держави-партнери стверджують про підтримку України в реалізації її невідʼємного права на індивідуальну оборону. Тобто, захищайтеся самі, але ми вас підтримаємо.
На моє переконання, країни-партнери (союзники) вже перебувають у стані колективної самооборони, хоч і намагаються це прямо не визнавати. Про це напишу окремо.
Саме ж по собі використання зброї (власної чи наданої партнерами) Україною підкорено цим міжнародно-правовим режимам.
- Так, jus ad bellum передбачає, що правомірна самооборона (індивідуальна, яку здійснює Україна) має бути реакцією на збройну атаку (+), необхідною (+) пропорційною (+). Ні в кого тут питань нема, враховуючи та, що коїть рф.
По колективній самообороні є додаткові критерії (дивіться рішення Нікарагуа проти США Міжнародного Суду ООН):
- Міжнародне гуманітарне право передбачає обмеження та правила гри для всіх сторін конфлікту незалежно від jus ad bellum та будь-яких позицій, заяв чи "дозволів" інших держав та т.ін.
- Міжнародне право прав людини висуває додаткові обмеження, зокрема в умовах збройних конфліктів.
- Міжнародне кримінальне право – це про відповідальність за вчинені порушення.
Що важливо, jus ad bellum передбачає можливість держави (держав) у стані самооборони завдавати ударів по території держави, яка вчинила збройний напад (будь-якій!), за умови додержання зазначених критеріїв, а jus in bello каже як це можна, а як не можна робити (разом з військовими мануалами та іншими нормативними актами внутрішнього законодавства).
Ще раз – дозволів чи заборон від держав для цього не потрібно.
Отже, оскільки нам достеменно не відомі умови передачі певної зброї Україні державами - партнерами, можна уявити, що певні «умови» могли бути висунути або у відповідному договорі, скажімо, у двосторонній безпековій угоді або ж негласно.
Тобто, дотримання певних «дозволів» на використання зброї - це питання політичне.
Недодержання домовленостей може вплинути на, скажімо, міждержавні відносини, а саме - подальші поставки зброї та фінансової допомоги, але не на правомірність дій України щодо застосування зброї для відсічі збройної агресії рф з точки зору міжнародного публічного права.
Тепер по російських активах.
Незабаром пройде саміт G7, але про повну конфіскацію активів центробанку рф на ньому не йтиметься.
Будуть розглядатись два основних сценарії:
1) що саме та як дати Україні під заставу заморожених мільярдів або ж
2) надати лише надприбутки самих європейських компаній, що управляють активами рф, непогано на цьому заробляючи.
Обидва сценарії слабкі та розраховані на покриття дірок з фінансуванням допомоги Україні.
Обидва краще ніж нічого.
Обидва є «компромісними». Проте сценарій США трохи краще. Для його реалізації Штатам необхідно переконати ЄС тримати росактиви замороженими "постійно".
Дуже хочеться вірити в те, що лише сакральність норм міжнародного права, а не потужне лобіювання різноманітних проросійських чи інших фінансово-політичних груп впливу стримує Захід від більш рішучих дій.
Тим часом Міжнародний реєстр збитків, що в Гаазі, набирає обертів.
Відкрито Київський офіс. До кінця наступного року запустять всі 40+ категорій збитків, а вже до кінця 2024 обіцяють ще багато позитивних новин та можливостей для фізичних осіб - постраждалих. Це про реєстрацію заяв.
Далі - новий важкий етап, створення компенсаційної комісії та затвердження її процедур.
Ну і десерт - компенсаційний фонд.
Тим часом в Україні продовжується робота з підтримки постраждалих, запуску нових програм та пошуку джерел фінансування існуючих.
Держава має обовʼязок дбати про своїх громадян та мінімізувати наскільки може негативні наслідки війни.
Що ж, «репараціям» бути. Це лише питання часу.
Треба, однак, розуміти, що в повному обсязі спричинене рф лихо відшкодоване державою - агресором не буде ніколи. Та й навряд чи це є можливим.
