Як здійснюватиметься контроль за контактами з олігархами?

Чи стануть такі відносини "токсичними"?

2 червня Президент зареєстрував законопроєкт № 5599 «Про запобігання загрозам національній безпеці, пов'язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті (олігархів)». На думку авторів, законопроєкт покликаний вирішити проблему надмірного впливу олігархів на суспільно-політичне життя держави.

Законопроєкт визначає хто такі олігархи, регламентує порядок визнання особи олігархом, запроваджує створення Реєстру олігархів тощо. Вказані питання уже активно обговорюються в ЗМІ та експертних колах.

Для контролю відносин олігархів з представниками влади Президент запропонував спеціальний механізм. Проаналізувавши його, ми виявили низку недоліків, які здатні призвести до абсолютно абсурдних ситуацій на практиці.

Так, частина 1 статті 8 законопроєкту визначає, що публічний службовець зобов'язаний подати декларацію про контакти у випадку зустрічі (розмови) з олігархом або його представником.

Така декларація заповнюється на офіційному сайті РНБО не пізніше наступного дня після контакту. Вона, серед іншого, повинна містити інформацію про дату і місце зустрічі (розмови) та її короткий зміст. Доступ до всіх декларацій про контакти буде загальнодоступним.

Неподання публічним службовцем декларації про контакти буде підставою для притягнення його до політичної та/або дисциплінарної відповідальності. При цьому “політична” відповідальність не є видом юридичної відповідальності та не передбачена українським законодавством.

Хто ж є публічним службовцем, який зобов’язаний повідомляти РНБО про контакти з олігархами?

Це зокрема, Президент України; Голова ВРУ; народні депутати України; Прем'єр-міністр, міністри, Генеральний прокурор, Секретар РНБО, Голови СБУ та НБУ, Директори НАБУ, ДБР, БЕБ тощо.

Що ж на практиці?

Уявимо ситуацію, що один з подружжя народних депутатів був визнаний олігархом. З цього моменту інший з подружжя зобов’язаний подавати декларацію про контакт з партнером олігархом та наводити короткий зміст їхніх розмов. Це є прямим втручанням в особисте життя.

Вказана проблема стосується й сфери політичних відносин. Наприклад, якщо народного депутата члена фракції було визнано олігархом, то однопартійці зобов’язані сповістити про зміст їх розмов, навіть якщо вони відбувалися на закритих засіданнях фракції. Інший приклад - зустріч з олігархом відбулася на закритому та неанонсованому засіданні Комітету ВРУ з питань національної безпеки, оборони та розвідки, де обговорювалася конфіденційна інформація.

Схожий випадок може виникнути при будь-яких відносинах. Так, декларації про контакти фактично зможуть стати протоколами батьківських зборів чи розмов з сусідом олігархом.

Обов’язок подання декларації про контакт покладається також на представників силового блоку та правоохоронних органів. Водночас законопроєкт не містить винятків для процесуальних контактів з олігархом. Наприклад - розмови під час проведення слідчих дій, зміст яких є таємницею слідства та не може бути розголошеним.

Згідно з положеннями законопроєкту, публічний службовець має розповідати не лише про контакти з олігархом, а і з його представником. Однак у документі  нічого не вказано про те, кого слід вважати представником олігарха та яким чином публічний службовець повинен ідентифікувати представника.

Більш того, завдяки нечітким критеріям визнання осіб олігархами, до Реєстру можуть потрапити десятки, а то й сотні осіб.  Фактично публічні службовці, повинні знати усіх олігархів та їх представників та постійно моніторити Реєстр.

Не можна виключати ситуації, коли «маловідомий» олігарх навмисне поспілкується, наприклад, з Директором НАБУ чи Головою НБУ, з метою ініціювати їх подальше звільнення через неподання декларації про контакт з ним.

Окремою проблемою є притягнення до відповідальності публічного службовця за порушення обов'язку подання декларації про контакти. Як уже йшлося вище, передбачена законопроектом «політична» відповідальність не визначена українським законодавством, тому її застосування є ілюзорним та радше популістським ніж реальним рішенням.

Що стосується дисциплінарної відповідальності, то необґрунтованим є різний підхід до відповідальності публічних службовців. Так, у профільні закони вносяться зміни, відповідно до яких звільненню за  порушення обов'язку подання декларації про контакти з олігархом підлягають:

- Директор НАБУ

- Директор ДБР

- Голова Служби безпеки України

- Голова Національного банку

- Голова Рахункової палати

- Члени ВРП

- Члени ЦВК

- Члени Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення

- Уповноважений Верховної Ради України з прав людини

Деякі публічні службовці просто «несуть відповідальність» за вказані порушення. До таких осіб належать:

- Секретар РНБО та його заступники

- Генеральний прокурор та його заступники

- Члени КМУ

- посадові особи міністерств, інших центральних органів виконавчої влади

- державні службовці.

Внесення змін у відповідні профільні закони не передбачено стосовно відповідальності інших публічних службовців, наприклад, Президента України, народного депутата України, суддів КСУ тощо. Мабуть, через складність та фактичну неможливість їх притягнення до відповідальності, вирішити це питання автори не наважились.

Таким чином, процедура контролю за контактами з олігархами має низку недоліків, які можуть спричинити проблеми у практичній реалізації запропонованих норм та навіть призвести до абсурдних ситуацій.

Загалом підтримуючи ініціативу щодо зменшення впливу олігархів на суспільно-політичне життя українців, вважаємо, що законопроєкт потребує суттєвого доопрацювання, адже справді «токсичними» відносини з олігархами стануть здебільшого для публічних службовців, ніж для олігархів.