Дискреція не без меж: перші рішення на користь кандидатів до апеляцій

Про наслідки ухвалення Верховним Судом перших рішень у справах кандидатів до апеляційних судів проти ВККС та можливі варіанти подальшого розвитку подій

На тлі сирен і звітів

У розпал війни, під час якої наша держава щоденно платить найвищу ціну за право існувати, бути незалежною і мати майбутнє, у тилу триває черговий етап оновлення суддівського корпусу відповідно до найвищих стандартів (принаймні так декларується).

Поки перші особи органів судової влади на численних форумах та конференціях систематично звітують про загрозу кадрового колапсу в апеляційних судах, ми розуміємо, що так відбувається, коли рекордно високий попит на справедливість зустрічається з рекордно низьким рівнем кадрової спроможності. Саме в точці цієї диспропорції між суспільними очікуваннями й інституційною спроможністю постає питання про справжню якість формування суддівського корпусу. Формування кадрового складу апеляційних судів сьогодні це дзеркало того, як держава уявляє собі доброчесність і професійну відповідальність. Тому цей блог ставить перед собою на меті в т.ч. знайти відповідь на принципове етичне питання: чи навчилися ми добирати суддів не лише відкрито, а й обґрунтовано?

Як відомо, у вересні 2023 року Вищою кваліфікаційною комісією суддів України (надалі також ВККС) було оголошено конкурс на зайняття вакантних посад суддів апеляційних судів. Сьогодні цей конкурс досяг активної фази: ВККС проводить співбесіди з кандидатами до спеціалізованих апеляційних інстанцій. Цей процес відбувається на тлі системного екзистенційного тиску: країна живе в режимі тотальної тривоги, як в буквальному, так і в політичному сенсі.Ігнорувати цю реальність все одно що аналізувати правову процедуру у вакуумі, якого не існує. Тому покликання в цьому блозі до контексту війни здійснено винятково як обʼєктивне нагадування, що ми, на жаль, не в мирі живемо, і тому не можемо собі дозволити плекати судові конфлікти.

Видається, що поточний конкурс до апеляційних судів ризикує стати найскладнішим з усіх конкурсів до органів судової влади в Україні. Мова не йдеться про відсутність жодних проблем чи претензій до рішень ВККС та ВРП у попередніх доборах чи конкурсах до Верховного Суду, ВАКС. Проте безспірним залишається факт безпрецедентної кількості судових позовів кандидатів на посади апеляційних судів проти нинішньої ВККС. Касаційний адміністративний суд працює в умовах критичного цейтноту, спричиненого зверненнями вчорашніх кандидатів у судді. Справи плавно переходять на розгляд Великої Палати Верховного Суду, завантажуючи робочі розклади і без того перевантаженого справами суду.

Ця кількість справ є свідченням як довіри так і недовіри водночас. Довіри до Верховного Суду та сумнівів у довірі ВККС при здійсненні повноважень з перевірки робіт в рамках більш широкої функції - формування суддівського корпусу. Ця амбівалентність видається проявом глибокого структурного виклику. Разом з тим, ми не можемо собі дозволити категоричність в судженнях. Необхідно завжди враховувати, що людський розум, який апріорі схильний до когнітивної економії, тяжіє до простих пояснень, швидких узагальнень, повторення готових алгоритмів. Він рідко шукає складне у складному (частіше навпаки, шукаючи просте в складному), і ще рідше - визнає власну помилковість. Чого наш мозок ще не дуже полюбляє, то це бути інтелектуально чесним. Інтелектуальна чесність не вимірюється когнітивними тестами та означає здатність вміти визнавати помилковість своїх попередніх суджень, вміння визнавати щось добре і щось погане, сприймати світ і події навколо нас не через емоції або вигоди, а обʼєктивно, як вони є. Саме тому, у світлі оприлюднення повного тексту перших постанов Касаційного адміністративного суду у справах кандидатів на посаду судді апеляційного суду, напередодні появи хвилі коментарів від «зради» до «перемоги», доцільно утриматися від простих емоційних реакцій і натомість дати відповіді на два об'єктивні запитання: Що сталося?(1) і Що з цим робити?(2)

Що сталось?

В судових рішеннях Верховний Суд (зокрема у справі № 990/143/25), уважно проаналізувавши не лише окремий індивідуальний випадок, а й системну правову рамку конкурсу, дійшов, направду сказати, очікуваного усіма нами висновку: правила, встановлені органом, який проводить оцінювання, є обов’язковими до виконання самим цим органом. В юридичному викладі це прозвучало так: «державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов’язків» (п. 73 рішення ЄСПЛ у справі «Лелас проти Хорватії»). Тобто дискреція не звільняє від дисципліни, особливо якщо ця дисципліна встановлена внутрішньо ухваленою самим СВП процедурою. Методичні вказівки з оцінювання практичних завдань кандидатів у апеляційні суди, затверджені самою ж Комісією у 2024 році, мали б стати дороговказом у перевірці практичних робіт кандидатів. Однак, як встановив Суд, Комісія «не надала жодних доказів, які б підтверджували об’єктивність та повноту перевірки виконаного позивачем практичного завдання, та, відповідно, обґрунтованості виставлених екзаменаційною комісією балів» (п. 74).

Так, Суд не підміняє собою ВККС, не перебирає на себе повноваження Комісії з визначення балів чи відбору кандидатів. Однак чітко резюмує у рішенні: «відповідач (тобто ВККС) не довів, що ним дотримано вимог Методичних вказівок №228/зп-24… що свідчить про порушення принципу належного врядування».

Звісно, можна довго сперечатися (і небезпідставно) про те, який саме спосіб правового захисту є найбільш релевантним завданню адміністративного судочинства у подібних справах. Можливо позовні вимоги потрібно було задовольнити в повному обсязі та визнати позивача таким, що набрав прохідний бал? Зрештою, це питання як процесуальної доктрини, так і філософії публічного врядування. Чи достатньо лише усунути індивідуальний негативний результат, не зачіпаючи самої логіки оцінювання? Чи може суд вдаватися до «точкового» втручання у конкурсну процедуру, залишаючи поза увагою системні ознаки порушення? Відповіді на ці питання не є однозначними як і не є завершеною дискусія про межі судового контролю у справах, що стосуються кадрових рішень органів публічної влади.

І все ж Верховний Суд, обравши обережну, юридично обґрунтовану позицію, частково задовольнив позовні вимоги кандидата. Суд констатував, що «проведення кваліфікаційного оцінювання суддів загалом та визначення результатів іспиту зокрема є дискреційним повноваженням ВККС», і саме тому, у контексті правовідносин, що склалися в цій справі та обставин, встановлених під час її розгляду, належним способом захисту порушених прав позивача є визнання протиправним та скасування рішень Комісії(в частині, що стосується позивача) та зобов’язання ВККС поновити участь його в конкурсі на зайняття вакантних посад суддів в апеляційних судах з етапу виконання практичного завдання зі спеціалізації відповідного суду». Тому наступним логічним питанням є:

Що з цим робити?

Після появи рішення КАС ВС у такій редакції перед ВККС постає декілька опцій подальших дій. Перша, цілком передбачувана: реалізувати процесуальне право сторони і подати апеляційну скаргу до Великої Палати Верховного Суду. Це означає сплату судового збору, участь в судовому та, зрештою, очікування остаточного судового рішення. Можна сказати, що це стандартний підхід в більшості органів державної влади, які навіть без перспективи йдуть оскаржувати все до остаточного рішення.

Проте існує й інший, не менш законний, але точно значно відповідальніший шлях: визнати висновки суду не як тимчасову перепону, а як сигнал для внутрішньої роботи, проявити інституційну силу у виправленні помилок. Це й є зміст принципу належного врядування. Тим паче, що питання «а чи не доцільніше було б своєчасно виконати рішення першої інстанції?» вже неодноразово звучало від суддів Великої Палати Верховного Суду в судових процесах з оскарження рішень ВККС. Безсумнівно, що така відповідальна позиція є ознакою поваги до власного мандату й довіри, яку суспільство покладає на орган, що формує суддівський корпус.

У країні, яка перебуває в стані війни, процесуальна стратегія органу державної влади не може ігнорувати економічну раціональність. Якщо очікувана користь від подання апеляції не компенсовує прямих і непрямих витрат, як матеріальних (судовий збір, заробітні плати, адміністративний ресурс), так і інституційних (довіра, час, імідж), то економіка правосуддя підказує обрати альтернативний курс. Цей підхід має обґрунтовану академічну традицію. Так, відомий суддя та теоретик Чиказької школи права Річард Познер (Richard A. Posner) у своїй класичній праці Economic Analysis of Law, "В основі прийняття правових рішень лежить і (або) повинна лежати ідея економічної ефективності». Навіть дуже примірний і поверховий «cost-benefit analysis», тобто аналіз витрат та вигод, демонструє, що розгляд впродовж 1 години апеляційної скарги ВККС Великою Палатою Верховного Суду обходиться державі мінімум у 40 тис. грн. Поки економісти не почали критикувати, наведу обґрунтування звідки ця немала сума. У середньому, участь 17 суддів Великої Палати Верховного Суду протягом однієї години (адже саме стільки мінімально відводиться для розгляду апеляційної скарги на рішення КАС ВС) за умови мінімальної ставки суддівської винагороди судді ВС, обходиться бюджету орієнтовно у майже 25 000 грн. Додамо до цього щонайменше 3 години праці одного працівника секретаріату ВККС (розраховану з мінімального окладу), який складав апеляційну скаргу, мінімум 1,5 години участі секретаря судового засідання (плюс робота з повістками), секретаря канцелярії, судового розпорядника та помічника судді. Окремо, судовий збір у розмірі 4 350 грн. (розрахований від стандартної кількості вимог). Загалом виходить понад 40 000 грн за одну годину судового розгляду. І це ще без врахування усіх комунальних та технічних витрат, повʼязаних із матеріальним забезпеченням здійснення судочинства. Якщо ж судових розглядів буде декілька, то кожного разу це плюс 20 000 грн.

А якщо таких позовів від кандидатів є 70, то базова арифметика демонструє, що «прогнані» через ВП ВС апеляційні скарги ВККС на рішення ВС у справах 70 кандидатів коштуватимуть державі мінімум 2 8 000 000 грн. в результаті. Невже ці витрати є невідворотними? Невже наша держава є настільки багатою, що дозволяє собі під час війни подібні витрати?

То ж поки порожні апеляції чекають на фахових суддів, держава витрачає значні ресурси на процесуальну боротьбу з тими, у кого вже є достатні підстави для відновлення участі в конкурсі.

А тепер давайте врахуємо той факт, що результатом кожного дня проведення співбесід є відсіювання мінімум 1-2 кандидатів у судді, які успішно подолали випробування у вигляді написання практичного завдання. Чи є в когось гарантії, що за такої динаміки конкурс взагалі відбудеться, а усі вакантні посади в апеляційних судах заповняться?

І найголовніше: який сигнал майбутнім кандидатам у наступних конкурсах дає урок конкурсу в апеляційні суди?

Підсумовуючи: без ілюзій

Перші рішення Верховного Суду не можна оцінити, ні як великий триумф кандидатів, ні як велику поразку Комісії. Вони обґрунтовані, законні та за суттю нагадують Соломонові: не карають і не винагороджують, залишають досить широку свободу при виконанні, дозволяють зберегти гідність та репутацію обом сторонам.

З урахуванням активного конкурсного процесу та колосального кадрового голоду, оперативне виконання цих рішень у широкому аспекті оскаржень (без того, щоб дочікуватись значних фінансових втрат держави на судові провадження) може забезпечити якісне виконання найважливішого завдання (для якого конкурс і оголошувався) – комплектування апеляційних судів фаховими суддями, кожен з яких матиме у життєвій біографії приклад успішної боротьби за права та визнання й виправлення помилок.

Видається доцільним, щоб ВККС продовжила проведення співбесід із тими кандидатами, які вже успішно пройшли етап написання практичного завдання, а також забезпечила повторне складання іспиту для осіб, щодо яких виявлені процедурні порушення могли мати негативні наслідки (як ті, хто оскаржував результати іспитів, так і ті хто цього не робив). Такий підхід дозволить  дотриматися процедурних гарантій конкурсного добору, зокрема принципів змагальності та анонімності перевірки робіт, та відновити довіру до результатів оцінювання. Водночас, виконання рішень Верховного Суду вимагає від Комісії перегляду самої процедури оцінювання з тим, аби кожен виставлений бал був обґрунтований, належно вмотивований і відповідав Методичним вказівкам, затвердженим самою ж ВККС.

Навмисно називаю останній підрозділ блогу «без ілюзій», оскільки запропонований шлях є цілком реалістичним, за умови тверезої оцінки реальності, адміністративної зрілості та здатності до інституційного самоврядування.