Амністія капіталів: про довіру до держави й право вибору

Навіщо влада хоче витягнути з-під матраців все, що нажито непосильною працею, і що може з того вийти?

Мені не спадає на думку жодна парламентська дискусія, яка б проходила настільки ж гаряче, як поточне обговорення того, чи потрібне нам добровільне декларування капіталів та їх амністія і як правильно ці процеси організувати. Настанови щодо організації детінізації у такий спосіб дуже цікаво описала ОЕСР кілька років тому у своєму звіті, з яким я дуже раджу ознайомитися усім, хто хоче долучатися до дискусії про податкову амністію і краще розуміти хиткі місця, у яких країні належить робити вибір.

Я свідома того, що податкова амністія, якщо зрештою Парламент на неї наважиться, стане своєрідним проявомсоціальної несправедливості, бо глобально Парламент на очах у тих, хто законослухняно  віддавав державі п’яту частину статків візьме і скаже якійсь групі своїх громадян, які регулярно брехали, що не мають доходу, що ця група людей може віддати тільки двадцяту (десяту, якщо актив за кордоном) частину з накопленого, аби тільки повідомила про існування цих статків. Розуміючи це, чи тяжко мені зважитися підтримати податкову амністію? Так. Але я – голова підкомітету з питань запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, в силу цієї своєї посади я знаю про друге дно цієї морально-етичної проблеми законодавця і розумію, що не підтримати податкову амністіюми не можемо. Якщо спробувати пояснити коротко, то загальна суть полягатиме у тому, що не дай Парламент можливості громадянам надати легального статусу своїм активам, ці люди ніколи не зможуть такими активами розпорядитися, що рівноцінно їх втраті. Я поясню.

Минулого року система запобігання використанню незаконно здобутих активів була вдосконалена. Зараз вона побудована таким чином, що усі суб’єкти, які супроводжують використання людиною значних сум коштів, або інших її суттєвих активів, мають впевнитися, що вони не допомагають використати кошти чи розпорядитися активами, здобутими незаконно. І такі суб’єкти справно це роблять, бо розуміють, що за порушення цієї вимоги до них будуть застосовані надзвичайно жорсткі санкції. Чим далі, тим більш досконалим ставатиме механізм виявлення сумлінних активів. А що в результаті? В результаті ми прийдемо до точки, коли будь у українця хоч десяток мільйонів під сумнозвісним матрацом, він не зможе купити за них нічого, крім якихось побутових дрібниць. Придбати за них нерухомість буде неможливо, бо банк та нотаріус побачать, що розумного пояснення, звідки міг взятися актив (гроші), який за угодою переходить від однієї сторони до іншої, немає і відмовляться проводити операцію. Покласти підматрацні кошти на рахунок також не вдасться, бо знову ж, нічим буде пояснити банку, як людина, яка офіційно не має статків, зараз нізвідки бере кошти, аби внести їх на рахунок. 

Думаю, загальна ідея більш, ніж зрозуміла: не покажеш державі актив, сплативши за усіма правилами з нього податки, – ніколи в Україні легально його не використаєш. 

Ось для того, аби дати можливість тим, хто до введення нових загальнонаціональних правил прозорості розпорядження активами назбирав активи, не залишивши офіційних доказів того, як відбувалося накопичення, ми і повинні провести добровільне декларування та амністію. 

Амністія – почасти вимушений, але абсолютно логічний крок, який має зробити держава, коли вже вона вирішила, що її вибір – відсутність тіні у сфері фінансів. Це, якщо хочете, моральний обов’язок законодавця, який минулого року здійснив тектонічний зсув у економіці – завершив формування моніторингової системи, яка покликана віднаходити незаконні активи у будь-якій сфері, та будь-якій формі. 

Так, ніхто не буде змушувати українця показати, що йому вдалося назбирати за життя. Це абсолютно добровільна історія. Моє єдине йому побажання при прийнятті рішення –усвідомлювати, що залишити «під матрасом» свої активи рівноцінно облаштуванню музею таких активів. Вони стануть абсолютно неліквідними і єдине, що залишиться з ними робити – милуватися. 

Ще раз. Хочу, щоб ми розуміли, що особиста справа кожного – чи йти на те, щоб винести на світло свої гроші, автівки, будинки, коштовності чи що там назбиралося за час неофіційної діяльності. Про те, чим закінчиться прихильність тіньовому сценарію я вже пояснила. Ризикуючи дістати звинувачення у моралізаторстві, наважуся зауважити, що тим, хто зважуватиме, чи декларувати йому статки варто пам’ятати, що альтернативою похованню заробленогокапіталу може бути допомога державі у скороченні дефіциту бюджету. З року в рік ми жаліємося на те, що аби перекрити дефіцит бюджету мусимо позичати під великі відсотки кошти, які будуть повертати вже наші онуки. Чи не вперше ми маємо шанс припинити брати в борг, аби звести бюджетні кінці з кінцями, якщо усією країною без винятків почнемо грати за податковими правилами. Перспектива гідна того, аби тиснути в залі зелену кнопку. Я тиснутиму.