Мені тепер впору для переміщення по столиці викликати білокінну (полюбляю хвостатих блондинок!) бричку: втративши всі надії на те, щоб зібрати необхідні кошти на видачу роману ’’Монастирська праля’’ (ледве не написав – краля), я продав своє шикарне і зручне, невеличке, економне авто ‘’Акцент», сімейства доладного корейського ‘’Хюндай’’ і послав далеко усіх безсоромних брехунів, які постійно годували мене обіцянками, типу – ‘’посприяємо’’. Сподіваюся тільки на себе.
Робота ж у видавництві з видачею твору у світ наближається до завершення. Текст уже віддруковано. На порі дизайнерські старання колажиста. Він і запропонував п’ять варіантів свого опорядження. Показую сьогодні першу із тих робіт, котра загалом відхилена для використання, але, на моє переконання, все-таки варта уваги. (Фото внизу).
Що ж, продовжимо читання роману в кінному диліжансі. Уривками.
СЮДИ МАХ, ТУДИ МАХ І ВСЕ ДОЛЮ ПО ЗУБАХ
Вибір женихів у Лукії тепер просто таки був колосальний. Будь-кого призваного із запасу, від жіночки молодої та роботящої пальчиком помани — підтюпцем побіжить. Бо всі ж молоді, на голупусні ласки швидкі та голодні. А вона ж тиждень-другий походивши недоторканною на протилежному боці Ведмежої гори, якогось пізнього надвечірка після танців на вигулі враз поманила у лісок зозулястого Федька. Рижого, аж мідного. Ні в кого такого оригінального і вицигористого немає. У нього, бачила, коли її розглядав із близька, аж піна з рота летіла. Лошак у гімнастерці! Оце, подумала, гарний жеребчик має бути. Сам собою начебто піджарий, без зайвого сала, як і вона, а в матні, і зовні видно це, — просто таки кіловатий. Так і вгадується достойна штанна артилерія. Так прискіпливо приглядалася Лукія до півня на спину, аби потім колись не доводилось розчаровуватись спесивій, активній, енергійній жіночці.
Рудий Федь до світанку, в основному на ліктях та колінах, разом із голопузою партнершою витолочив пів лісу, котрий мав піти під зріз, бо там з часом мали розташовуватися майбутні полкові казарми і технічний парк нової в/ч. А Лукія менше, як за тиждень нутрощами відчула, що цей конопатий гицель з головним молодецьким завданням уже справився. Тепер уже треба гарно пометикувати над тим, щоб його відторочити від сім’ї і на законних основах підселити на прикордонній заставі, у батьковій хаті. Без особливого шуму. Хоч би хто його законній дружині в рідну сторону не доніс, що відбулася банальна крадіжка чоловіка. ’’На те я й є полковий писар, щоб вирішувати такі питання’’ — якось вона пояснювала ситуацію своєму кавалеру. Ти, мовляв, сиди, мовчи і слухай, я все сама вирішу...
—Лукія, схоже на те, була самородок шарлатан, — боячись зайве поворухнутись під сінешніми дверима в хаті Теклі, мовив Федір Козинкевич. — У неї був старий, як кажуть, ’’двоспальний’’ — на два великих замки учительський портфель, геть забитий якимись довідками, з печатками і штампами, з підписами і без. У городі, під кущем калини зберігалася й печатка з чорнильною подушечкою, котра належала прикордонному загону. Якось ця сухоребра сучка, ще на перших порах своєї роботи писарем, викрала її з канцелярії прикордонного загону, коли ту випадково забула на столі, виходячи з кімнати, не заховала до сейфу, як передбачено внутрішнім розпорядком роботи, головний бухгалтер застави Ада Борисівна — дружина колишнього керівника підрозділу, який загинув у бою з порушниками кордону. Бідну жіночку засудили на сім літ тюрми і пішла вона етапом у Воркуту, двох її діток розсовали чомусь по різних інтернатах. Несправедливо, бо належало б їх разом оселити. Але найбільше перетрусилася, звісно ж, молода і мало досвідчена… крадійка Лукія.
Той кущ калини ріс під самим вікном дівчини. Чи вранці, вдень, уночі вигляне за шибку молодий писар застави, а те гілля з квітом чи вогненними китицями ягід кидається її в очі. Своєю прихованою суттю, насамперед. Коли якраз був розпал пошуку пропажі, коли вся застава була піднята по тривозі, Лукії здавалося, що вона ось-ось з’їде з глузду. Всі бігають, ледве одні одним кишені не вивертають, під подушки почергово заглядають. Справжня істерія учинилася на клаптику кордону СРСР. Батько Лукії, запаливши ліхтаря все горище будинку офіцерів ретельно обстежив, брудно лаявся на злодіїв, що за пазухою живуть і свої чорні справи відверто учиняють. ’’Розстрілювати на місці за таке треба! — кричав при цьому. — Аду вже повезли. По дітей он ’’чорний ворон’’ прикотив, трасця його матері!’’ Велика біда на заставі. А злодій спостерігає за цим і мовчить, зараза…
Лукія вночі тільки голову до подушки прихилить, а їй уже привиджується, як кущ калини викопують. Навіщо ж всю деревину збавляти, під корінь зрізати, коли печатка закопана не під нею, а поруч, толкує вона сама собі. Їй уже далі здається, що по неї вже слідчі йдуть, зараз руки зв’яжуть. Треба їм простягнути їх подалі, щоб не так боляче було. І такі видива всю ніч їй ввижаються. До самого світанку.
Десь за місяців два по всьому, на заставу прибув пузатий полковник. Вишикував усіх навпроти адміністративного корпусу і почав розпікати. Що ви, мовляв, за чекісти, котрі одну-єдину паскуду на чисту воду вивести не можете? Маєте найкращого в прикордонному Прикарпатті пошукового пса Рекса і не задіяли його. Всі в строю враз поміж собою заговорили: і справді, чому кінолога не залучили? Рекс все би враз вияснив. У нього виняткові пошукові здібності. Від вишикуваних військовиків почулися голоси:
—Давайте зараз його пустимо по сліду, запасна ж подушечка залишилася…
—Хто так розслідує справу в свинячий голос?
—Рекс такий хлопчинка, що й через рік нападе на слід, — чулося від прикордонників.
Лукія стояла в строю поруч із капітаншою. Як почали кричати всі, що виводьте пса на пошук, у писаря підкосилися ноги, вона вхопилася за рукав дружини командира застави, з іншого боку її підхопили ще двоє жіночок, які служать на охороні кордону.
—Що з тобою? — справилася бібліотекар.
—Дуже сильні різі внизу живота, — ледве промимрила писар. Худе її обличчя геть пожовтіло, за тим позеленіло. Попід очима з’явилися темно-сині смуги. Молода дівчина, а в одну мить перетворилася на бабку-мочалку…
—Ти, можливо, вагітна, дівчинко? — запитав хтось.
—Вагітна, — ледве чутно відповіло худорляве чудо.
—Від кого? — аж на місці підскочила капітанша.
Жінки тільки переглянулися поміж собою. Заусміхалися. Хтось із них стиха сказав: ’’Та хіба ж розбереш від кого. Он скільки хлопців стоїть гарних у строю…’’ Насправді ж, усім було добре відомо, що свою останню ніч на заставі неодруженим їхній нинішній командир провів у горах з єдиною дівчиною загону прикордонників Лукією у горах. Ось його дружина тепер і підскакує скаженею на плацу, чи не їй бува скоро принесуть подарунок до хати в подолку? Бо й до неї донеслися брудні плітки, і вона вже влаштувала якось такий крик дома, що всі лише вуха зі своїх кватирок повисовували. І найголосніше там згадувалося слово — ’’Лукія’’.
Писар не стала замовчувати конфлікт, наступного ранку пішла в бібліотеку. Підійшла близько-близько маленька, худенька до ситої, вгодованої капітанши і ледве чутно, але доволі в’їдливо сказала:
—Ще один-єдиний раз назвеш моє ім’я публічно, і Валєра знатиме все, як ти гриби у підвалі з Варваруком збирала. Скільки назбирала і в якій позі солодше та глибше було. Святоша! Не забувай, Вологда — ту-ту!
Бібліотекарка, в котрої очі враз поповзли на лоба, і зомліла. Потім кинулась додому відлежуватись із картинно перев’язаною головою. На її місці в бібліотеці сидів рядовий Жинґура, який щойно вийшов з наряду.
…На плац тим часом прибув фельдшер, строковик із останнього призову Вася Дворянінов. Хтось же ж придумує такі козирні прізвища, ну, зовсім протилежним за статурою, поставою, фігурою воякам. Хлопчинка у гімнастерці і кірзаках — зовні маленький, геть якийсь мізерний. Зовсім не багато прослужив, а вже ледве не від кожного язикатого жителя застави отримав прізвисько через свій присадкуватий зріст. І гном він, і замірок. На корч заввишки. І де, казали поміж собою хлопці, такого дрібнуватого лишень віднайшли? Невже він, у разі нагальної потреби, когось із поля бою винести зможе?
Прибігло і двоє солдатів з першого відділення застави, крислатих, довгоруких. Не без труднощів тонконогого писаря всі гуртом умовили, вклали на ноші, потім віднесли їх до авто і повезли пацієнтку з в/ч в прикарпатське село за 12 кілометрів від Ведмежої гори, де була дільнична лікарня з пологовим відділенням. Полковник тим часом усіх розігнав по місцях вахти і з собаководом Смаженицею зайнявся пошуком зниклої печатки. Якби бідна Лукія не поїхала до лікарні, так би сказати, оформляти свого викидня, то вона б точно потрапила б до того відділення, де рятують від розриву серця. Бо пес Рекс, який до офіційної служби на заставі був просто песиком дяді Михайла, старшини, найближчого батькового приятеля, найтісніше дружив із сусідкою по квартирі Лукією Пахньо. Тепер четвероногий військовий друг мав доказати, що та дівчина з їхнього двору насправді є ’’ворог народу’’, злодійка і, напевне ж, на когось працює. І вухатий прикордонний слідопит, нанюхавшись запахів чорнильної подушечки, різних документів з печатками, які йому підсовували поводирі, одразу ж повів полковника і старшину в город, за житловий будинок застави, прямо до куща калини. А далі сталася… заминка. Він потоптався під калиною, походив сюди-туди, підняв ногу і помітив це місце…
Прямуючи до лікарні, Лукія мимоволі й забула про свій плід і болях внизу живота. Вона гарячково кмітувала про те, що заволодівши печаткою застави, немовби мале дитя пів ночі ставила свої підписи і печатку на паперах, які, слава Богу, тоді хоч би обачно спалила в печі. Так що слідів точно не залишено ніяких. Але ж недосвідчена в такій тонкій роботі, вона навіть не протерла ту печатку від слідів пальців рук, нехай би вона згоріла. Старанно обгорнула, запакувала від сирості і під ранок, коли на небі не було жодної зорі, прикопала на своїй грядці. Тепер, якщо її за допомоги Рекса відкопають, о, про таке і страшно подумати, пес-слідопит неодмінно всіх приведе до помешкання Лукії. Що робити? Вирішення проблеми було одне і очевидне, як Божий день: неодмінно треба знищити Рекса. Але ж він уже бойовий пес, на державній службі, доступу до нього немає ніякого. І все-таки потрібно якнайшвидше повернутися на заставу, було її тверде переконання. Щоб не було пізно…
Дорогою Лукію ще більше розтрясло, розтріпало і результати її таємних зав’язків з статевими партнерами спливли по лікарняних нужниках. За що вона перехрестилася на всі чотири кутки шпитальної палати, коли у ній залишилась одна. Вусатий із хитрими очима доктор сказав, що вже все в неї добре, позаяк організм має молодий і здоровий, тому можна сподіватися на його швидке оновлення, тому що нічого їй не загрожує, а вже з понеділка спокійно можна виходити на роботу, бо за календарем якраз догорала субота. Лікар просив якийсь час поберегтися від фізичних навантажень та напористої чоловічої ласки. Медсестра принесла прикордонниці підписаний головним лікарем листок непрацездатності. А вже за кілька годин, пацієнтка лікарні непомітно покинула лічницю і опинилася на вигоні за селом, очікуючи на попутній транспорт у бік Вовчої гори. І їй, схоже, просто таки повезло. Коли ще сонце знаходилося високо на небі, з-за крайніх хат вискочила бричка-одноконка. Нею правив молодий чоловік у голубій напівспортивній бобочці зі змійкою під шию. Наблизившись до дівчини, керманич зупинив лощену гніду кобилу.
Лукія ступила крок-другий з обочини на дорогу і гукнула:
—Мені до Ведмежої гори. На заставу…
—Я трішки туди не доїжджаю. Перед Вухатим каменем звертаю на хутір Моля. Сідайте. Я майже вас підвезу…
Слово за слово полилася розмова. Їздовий представився: дільничний ветеринар Улас Тадейович Капченко. На хуторі, куди він тепер прямує, забили тривогу: другий день корова не може розтелитися. Вже всі місцеві знахарі побували біля неї, горілкою заливали, нічого не допомагає, плід застряг і не виходить. Мабуть, що останнім до рожениці позвали лікаря. Доктор поспішав, але поцікавився, як це так могло статися, що він ніколи не зустрічав цю примітну красуню, якщо вона тут народилася і виросла. Адже разів два на рік разом із військовими інспекторами обов’язково оглядає коней застави, виїздить на тривожні виклики до живності підрозділу. А там є і свині, і корови з телятами, вівці, кури.
—Мабуть, тому що ще недавно я була школяркою, — висловила припущення Лукія.
—Еге ж, може бути, — весело заусміхався їздовий, — такий контингент я і справді обходив стороною. Нехай підростає, все одно нам дістанеться… Ха-ха-ха…
Капченко з боку вельми прискіпливо оглянув свою пасажирку і сказав:
—Точно. А зараз уже якраз у формі. Те що треба, до смаку,— І не довго кмітуючись обняв, поцілував у щічку Пахньо. Міцно пригорнув до себе дівчину. — Якраз для мене… З усякої печі хліба пробував, а ось такого юного та смачного ще не було…
—Ні, ні, — замахала руками дівчина. — Тільки, прошу вас, не зараз. Я лише з лікарні. Мені треба хоч би з тиждень оговтатись після болячки. Ви ж лікар, повинні розуміти мене…
Стали домовлятися про наступні зустрічі. Ловка, швидконога конячка бігцем доставила візників до повороту на хутір Моля. Доктор зупинив бричку. А тоді оглянувшись сюди-туди, звернув у густий молодий лісок, що завжди надійно скриває всі сліди. Як вовк на вівцю накинувся на худу, як тріска, Лукію. Вона ледве відбилася від його намагань. А, можливо, його зупинили якісь бинтові підв’язки дівчини в інтимних місцях.
Хвилюючись за те, щоб новий кавалер геть не розчарувався в ній, Лукія Пахньо, приємно мружачи проти пообіднього сонця свої хитрі лисячі очі, що подекуди пробивалося крізь густе, запашисте гілля дерев, весело сказала:
—Мені здається, що ви менше схожі на доктора, більше на агронома…
—Це ж чого так, миле моє серденько? – улесливо і явно з удаваною грайливістю в голосі простодушно відреагував Улас Капченко.
—Бо у вашій, здається, лівій кишені є такий великий і кам’янистий качан кукурудзи… молодій і мало досвідченій дівчині і важко навіть уявити, які можуть бути наслідки незапланованого контакту …
—О, авжеж правда, голубонько… Яка ж ви прозорлива і чутлива! Тільки ви теж панно, здається, родом з Брехунівки. Їй-право, таке щире приятелювання мені якраз вельми імпонує. Я давно його розшукую…
З цими словами ветеринар враз знову голодним шакалом, незграбно, похабне накинувся на попутницю. Лукія вперше цілувалася з чоловіком із колючими вусами під носом, гладенькою, лощеною, як зализаний котячий загривок, борідкою. Як же ж це приємно, втішно, любо, лоскітно видалося їй. Ще б замуркотів, приручений попутник… що ж він?
І коли вже здавалося, що на сьогодні любощам прийшов кінець, Лукія враз дикувато вигукнула:
—А ваша безсоромна і безбожна кобилиця ревниво підглядала, як ми цілувалися. Стала і відверто світить своїм ліловим оком на наші любощі, милується. І начебто аж насміхається… Ногами з нетерпіння тупотить. Чого очікувати далі — важко й передбачити…
—Та ви що таке кажете? — аж заледве не підскочив на своєму місці хазяїн брички. — А я зовсім не запримітив подібного. Та вона ж у мене така сумирна й порядна. Вихована, інтелігентна. Добронравна й геть ангельська, сказати б…
—Ви, перш, ніж маєте при ній із дівчатами зустрічатися, пошийте своїй чарівній Голубці вухаті шори, аби не піддивлялася, вистерігала вас у дивній і гожій позі, прости господи. Як і ваших гостей-панянок…
—Та, Боже, борони. Вона ще дівчинка в цноті. І жеребчика не пробувала. Не знає нічого такого про що ви говорите. На що натякаєте. Блудство — це поки що не для неї, даруйте…
—От приревнує до вас баришню і повідкушує ваші кукурудзяні качани…
—Свят, свят, —почав хреститися Улас Тадейович, — не приведи, Боже, про таке ще почути, тим паче побачити…
Вона говорила й говорила, а він збоку начебто споглядав за нею і думав: а що, загалом пригожа як рожа. Личко чистеньке, шкіра здорова й приємного кольору, в кишеню по слово не лізе, значить не дурненька. Молоденька, як огірочок у колючих прищиках із грядки. Хтось ранкову росу уже глибоко збив неборак, стежину проклав. Але нам що женитись на ній треба!? І така згодиться. Дамо їй качанчика в руки, побачимо, що далі буде. Ой, мабуть, же весело буде…
Застібаючи обціловані попутником невеличкі, але привабні прищикуваті груди, баришня з застави враз заявила:
—Я ж не думаю, що ви мене одну тут покините на перехресті і бідній дівчині доведеться без малого два кілометри добиратися через пралісок до нашого загону. А якщо вовк вискочить. У вас же он і ружжо є… А я ж беззахисна…
—Та звісно ж ні, я просто бігцем, галопом доставлю вас під ворота кордону. Там же ж бідна корова чекає… Господи, прости мене грішного…
Уже коли вони летіли щодуху вимощеною дорогою через смерекові зарослі, Лукія обережно справилася:
—Товаришу доктор! А як мені допомогти бабусі?
—З чим?
—У неї захворів собака. Уже два тижні. Ледве живий лежить і не підіймається. І він, до речі, ходить на трьох лапах. Кажуть, що одну кінцівку йому вовки відгризли.
—О, це, либонь, серйозно, — сказав доктор. — Треба, щоб я під’їхав і подивився.
—Через таку дрібницю ви будете тратити свій дорогоцінний час, їхати?
—Нічого. Це ж моя робота… Чи ви хотіли це питання вирішити якось інакше?
Поки Лукія вагалася з відповіддю, лікар продовжив:
—Якщо його усипити, то це маю також зробити я. Зі складанням відповідного протоколу…
У цей час бричка легко розвернулася біля воріт застави. Дівчина, з високо піднятою головою, як вона завжди ходить перед солдатами, ступила на землю. Капченко з гнідою кобилою зник за поворотом густої зелені.
