Авторські блоги та коментарі до них відображають виключно точку зору їхніх авторів. Редакція ЛІГА.net може не поділяти думку авторів блогів.
03.11.2023 22:23

Хто ж давав команду не пускати?!

Розбір ганебних польотів

Те, про що ви зараз дізнаєтесь, друзі-побратими, колеги письменники, пані й панове, здається, начебто малоймовірним, але в тому-то й заковика, що це все зовсім не вигадка, не фантазія, навіть не злий жарт, а справдешній факт і при бажані все тут сказане в одну мить перевіряється. Якщо ви не полінуєтесь це учинити…
Отож, на початку цьогорічного літа зателефонував мені один гарний чоловік, якого я вельми поважаю й шаную. Мій земляк-вінничанин, відомий український поет Василь Васильович Губарець. Хоч ми заочно були знайомі давно, вперше зблизька, віч-на-віч познайомились, як доценти кафедри журналістики Київського університету «Україна», який створив і виплекав великий ентузіаст професійного просвітянства П.М. Таланчук. Мене на кафедру, як думаю і Василя Васильовича, запросив колишній головний редактор газети «Вечірній Київ», професор та письменник Віталій Карпенко. Він тоді створював унікальний підрозділ із числа журналістів-редакторів, літераторів, які б мали передавати свій багатющий професійний досвід студентам-журналістам. Відтак, одного дня на кафедрі журналістики Міжнародного вільного університету «Україна» опинилися відомий поет-пісняр, незрівнянний пересмішник України Микола Сом. Ви ж пам’ятаєте, сподіваюся, його знамениту пісню: «Без вітру не родить жито, без вітру вода не шумить…», сам, власне, корифей журналістики і краснописьменства, Віталій Карпенко, довголітній секретар спілки письменників України і головний редактор журналу письменників «Вітчизна» Олександр Глушко, знаний літератор і поет Василь Губарець і я — понад десять років головний редактор газети «Правда України», яка за мого керівництва виходила накладом понад 700 000 тисяч примірників, найбільшим тиражем серед видань України в пору відновлення Незалежності.
Уявляєте, який потужний був професорсько-викладацький склад кафедри! Усі п’ятеро відомі в Україні поети і письменники, чиї твори видаються щорічно і перебувають на слуху у читачів. Троє із них — в недавньому головні редактори газет і письменницького журналу. Всі — Заслужені журналісти України. Яка величезна і неповторна школа для студентів-журналістів! Це не те, що, до прикладу, в Інституті журналістики Шевченкового університету, який би мав, либонь, по праву називатися і насправді бути живою кузнею журналістської майстерності. Там насправді і близько немає подібного кадрового складу викладачів. Там лекції читають, ведуть заняття здебільшого вчорашні дівчатка-відмінниці, старанні студентки, які ніколи не перебували на справжній журналістській роботі, не знають, що таке редакції газет, журналів, радіо, телебачення. Вони, як правило, старанно навчалися в Інституті університету, були відмінницями, поступали в аспірантуру, писали кандидатські і докторські дисертації, навіть найменшої уяви не маючи про чорний журналістський хліб. Що таке нарис, рейд, репортаж, критична стаття, Боже борони — фейлетон. І коли вожді того Інституту почали говорити, що яка нині може бути журналістика? В Україні нема такої і не потрібна взагалі така наука, професія, як журналістика. Що це пережиток минулого. Анахронізм. Усе нині заміняється якоюсь… інформатикою. Тобто, все просто інформувати і не втручатися в людські процеси.
Я якось написав статтю на захист класичної журналістики, як двигуна прогресу. Бо ви й нині погляньте, хто в суспільстві є головними криголамами корупції. Звісно, бойові, пристрасні українські патріоти журналісти, які навчилися майстерності в маститих майстрів пера, а не від інформаторів, які найбільше на що здатні — повідомити чиї плаття носить перша леді, до прикладу. І, звичайно ж, похвалився в тій публікації я, що ось у нас на кафедрі практичну журналістику викладає аж п’ять членів Національної спілки письменників України (НСПУ).
Того ж дня мене розшукав добродушний і милий, вельми щирий чоловік пан В. Губарець. І заявив мені:
—Я вас душе прошу, наступного разу, коли публікуватимете подібну статтю, не пишіть, що я є член НСПУ. Мене туди не приймають…
—Це ж як? Хто? Газети, журнали, альманахи доволі часто публікують ваші чималі поетичні добірки. Чудові ваші твори звучать по радіо і телебаченню. На ваші слова написано пісні. Вас повсюдно представляють відомим українським поетом, як воно насправді і є. А хтось заступив вам дорогу до спілки. Та хіба ж це мислимо, Василю Васильовичу?
Хто ж давав команду не пускати?!

А це і є відомий український поет, тепер нарешті й член Національної спілки письменників України Василь Васильович Губарець. Фото зроблено 13 жовтня 2014 року в приміщенні НСПУ.

—Не дивуйтесь, прошу вас, усе, на жаль, правда. Колись прийде пора — розкажу, — ніяково і добродушно мовив тоді щирий і світлий чоловік Василь Губарець.
Я подався до Віталія Карпенка. Кажу тому:
—Невже таке мислиме? Це ж, як мені видається, справжній булінг, різновид насильства… Своєрідне цькування. З чим нині ведеться серйозна і відчайдушна боротьба. Це — кримінал. (Довідково: bullying — залякування, цькування, задирання).
Розважливий і поміркований Віталій Панасович відповідав мені:
—Не знаю чи це булінг чи ні, бо ми ж не школярі, а розумні, грамотні люди, але це давня ганебна історія. З чого вона почалася я й не пам’ятаю. Але для мене, як для завідуючого кафедри, як багатолітнього письменника це була повна несподіванка і дивина, коли я враз виявив, що Губарець не є членом НСПУ. Він тоді мені й сказав: «Повір, у члени спілки мене не пропускають…» Хто конкретно запитую — мовчить. Е. мовляв, навіщо воно вам?! Я сам повирішую ці свої питання. Потім чую, Губарця знову ‘’зарізали’’ при вступі. Дивина, стільки різного сміття до спілки напливло, нагорнули самотужки недолугі наші вожді літературні, щоб мати голоси підтримки, у разі чого. А у Василя Васильовича, до речі, вже більше десятка повноцінних поетичних збірок є, видрукувано ряд серйозних літературознавчих книг, підручників з історії першодруків. Він же тривалий час в університеті завідував кафедрою видавничої справи. Працював свого часу начальником управління Міносвіти України. Тривалий час трудився відповідальним секретарем київського журналу "Ранок". Мудрий і вельми грамотний чоловік, і поет, якого я особисто надзвичайно ціную…
От я й позвав Олександра Кіндратовича Глушка, — продовжував розповідь професор Віталій Карпенко, — він тривалий час у Спілці письменників працював секретарем, головним редактором журналу СПУ «Вітчизна». Гукнув і Губарця. Кажу: давайте, хлопці, а ми втрьох ровесники-однолітки, покладемо край цьому незрозумілому начебто переслідуванню нашого колеги. Василю, скажи, хто конкретно на тебе організовує гонитву, за що? — звертаюся особисто до Губарця. Думаю, що нам під силу тебе захистити. Якщо ні, збиремо ще письменників, підемо всі разом на засідання секретаріату спілки. Зажадаємо розгляду цього питання у нашій присутності…
Як мені стало відомо, й цього разу м’який, беззлобний, добродушний пан Губарець умовив колег не учиняти шуму. Він начебто все миром, ладком повирішує із уже скандальним його вступом до спілки письменників України.
Так ми дожили до нинішнього літа. Аж поки Василь Васильович не зателефонував мені і не сказав:
—А чи не могли б ви, пане Олександре, надати мені рекомендацію для вступу в Національну спілку письменників України…
Хто ж давав команду не пускати?!

А це наші із В.В. Губарцем творчі колеги професори, письменники Олександр Кіндратович Глушко та Віталій Панасович Карпенко (праворуч). Фото 2014 року. НСПУ.

Я з хвильку поміркував і відповів йому таке:
—Якщо ви хочете, дорогий Василю Васильовичу, щоб вас стовідсотково не прийняли до цієї громадської організацію, то гаразд, давайте я вас ощасливлю моєю рекомендацією… Подібний разючий результат я вам точно гарантую…
—А чому?
—Та хіба ж ви не пригадуєте, що в листопаді 2014 року, на звітно-виборному з’їзді НСПУ, як писало багато видань, виступив один член Спілки, котрий заявив, що запропонований до обрання на посаду голови спілки письменників М. Сидоржевський просто таки недоріс до цього поста, бо практично немає достойних літературних творів. Не створив іще їх. До цієї посади йому ще треба рости й рости, активніше проявити свої літературні здібності, а не прикриватися тим, що ось, бачите, організував і видає газету. Хіба ж це була неправда? Вигадка, чи наклеп? Що тут будь-хто може заперечити?
Думаю, що Василь Васильович не образився, зрозумів усе правильно. Позаяк уже вчора, 3 листопада 2023 року, він зателефонував мені знову. І знаєте з якого приводу?
—Цими днями мене нарешті прийняли до Національної спілки письменників України, — заявив. — Після 45 років блокування цієї процедури. Я вам обіцяв, що колись розкажу про це відверте, безглузде знущання щодо мене, як літератора. Ось і повідомляю. За цей час у мене вийшло чотирнадцять книг. (Принагідно, достойне товариство, підкреслю, це ж не дві-три чи навіть чотири ті благенькі брошурки, котрі у листопаді 2014 р. пан Сидоржевський представив на суд письменницького з'їзду, як власний літературний доробок, а 14 (!) повноцінних книг, щоб стати членом спілки! Є різниця чи немає?!) Бо поезією я займався зовсім не зважаючи на відсутність членського квитка Національної спілки письменників України у кишені, — казав пан Губарець. — Я надбав величезну поетичну спадщину, бо 6 січня 2024 року мені вже виповниться вісімдесят п’ять років. Слава Богу! Україна знає немало пісень на мої слова… Багатьом подобається моя поезія, окрім однієї, даруйте за відвертість — упертої, мабуть, міднолобої людини. А вона не просто десятиліттями, а вже просто, здається, століттями сидить у кріслі оцінювача досоїнств творчих людей, замало не як святий Петра при воротах до Раю, на предмет того, хто може називатися повноцінним поетом, письменником, а хто ні. Просто якесь неймовірне, абсурдне безглуздя. Мабуть, в Україні я є тією особливою людиною, котра найбільше стикалася з цим безглуздим зухвальством. Мене найбільше разів піддавали екзекуціям з принизливою відмовою на вступ до гурту майстрів краснописьменства. Десятки моїх учнів-поетів спокійно проходили це чистилище. А до мене, через брутальну упередженість, якесь, здається, нечемне зазнайство знову і знову тикали носом: «А що це за рима така?» А така тому, що мені подібна подобається. До шмиги мені вона, панове! Всі, либонь, могли так сказати, окрім мене.
—І що цим своєрідним переслідуванням, блокуванням вашої публічної творчості займалася постійно одна-єдина людина?
—Саме одна-єдина! Фактично впродовж всього мого творчого життя. А, знаєте, для того, щоб перекрити дорогу, познущатися знову й знову більше й не треба людей. Важливо, щоб в учинені розправи була зацікавлена головна дійова особа в прийнятті кінцевого рішення. Тим паче, що вона за різних керівників, різної влади завжди була беззмінна, як Божий вирок. Як колись беззмінний товариш Пельше маячив на чолі центральної контрольної комісії КПРС. Мені іноді здавалося, що це я чимось завинив перед самим Господом Богом. На кожне засідання з прийому до спілки приходив цей чоловік і брав слово останнім. А його слова завжди закон. Хоча ніяк не можу зрозуміти, в чому ж, власне, полягає його авторитет. Мабуть, у тому, що він завжди на прямому проводі особисто з черговим вождем. А забаганки того він вгадує по танцях брів і вій шефа.
До речі, колись давно цей «вартовий» на брамі спілки казав, що я не достойний бути серед письменників тому, що не возвеличую партію, Леніна, Брежнєва, марксизм-ленінізм. Потім, буцімто, займаюся штучними красотами. Але ж яка поезія без лірики? На скільки наше слово багатогранне, настільки воно може й бути вразливим, якщо в твоєму тексті його хочуть принизити. Розтоптати. Я в цьому за життя переконався, ой, як багато разів.
— Василю Васильовичу, а цього останнього разу цей злостивець знову був на засіданні?
—Був. І, звичайно ж, останнім виступав.
—І що ж сказав?
—А те, що завжди. Мовляв, недостойний звання члена спілки письменників. Не реагує на критику. Багато є претензій до його поезій… Але оскільки всі тут виступаючі висловились за те, щоб пана Губарця прийняти в члени Національної спілки, то цього разу начебто і він проголосує за таке. Зауважте, мені цього рішення довелося очікувати 45 років! Пройти через десятки подібних принизливих «прийомів» із банальними збиткуваннями, поглумками у виступі. Думаю, що це просто таки неповторний, дикунський рекорд у знущанні над творчою людиною. Таке не просто винести, повірте...
Думаю, що це екстраординарний випадок у практиці діяльності НСПУ. Як на мій хлопський розум — чистої води літературний, грубий моральний булінг. Він став можливим тому, що Національна спілка письменників України побудована на принципах особистої відданості голові писарського колгоспу. І тут є люди, які певні громадські посади займають упродовж десятиліть. Що тут головною рушійною силою є містечковий практицизм. За якого безпосередньо «контора» вирішує і приймає рішення щодо того, хто із «членів», так би сказати, ципробкопу може удостоїтися тієї чи іншої премії. Ось чому в кожній конкурсній комісії голова НСПУ, як я припускаю, хоча й можу помилятися, має свою керівну людину. Через неї приймається рішення, кому вручити ту чи іншу відзнаку. Хоча й траплялися випадки й гарячих суперечок щодо цього. Але це було, як виняток.
Тому в Україні, як мені видається, ніколи не може «вибухнути» зненацька літературний твір рівня Нобелівської, чи бодай Пулітцерівської премії. Бо фактично українська література взагалі ніким фахово не читана стосовно якості її творів. Як усе відбувається щорічно: поверхово переглядають через журі літературних премій, що й ким надіслано на конкурс. Згори, як це було, до речі, 2016 року, коли я особисто брав участь у конкурсі на здобуття Міжнародної літературної премії імені Власа Самчука, розприділили «місця» заслуг, а решта просто осідає на мул. Тому я роблю такий висновок, що укрліт це недооцінений прошарок творчості великої маси людей.
Хоча це вже інша проблема і я якось про неї ще розповім.
Мені ж здається, що встановивши факт літературного, морального булінгу, який у випадку із недопуском літератора В.В. Губарця до вступу в члени НСПУ однією ж тією особою впродовж аж 45 років через очевидне, як я розумію, фізичне переслідування, цькування, задирання, психологічне насильство, Міністерство культури та інформаційної політики України повинно ліквідувати через суд чи своїм наказом (це мають вирішувати юристи) таку громадську організацію, як Національна спілка письменників України, де встановлено факт знущання керівної особи НСПУ над громадянином. На її місці заснувати нову подібну організацію, але з толковими, грамотними людьми. Думаю, що цей рідкісний факт морального безумства, який скривався десятиліттями, повинен схвилювати письменників, адвокатів, юристів. Давайте разом очищати стайні недолугих недописьменників з обойми пана Сидоржевського.
Відправити:
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишею і натисніть Ctrl+Enter.
Останні записи