Ця історія особливо хвилювала мене понад рік тому, коли проклята війна з усіма домашніми враз нас було вимела зі столиці подалі від вибухів і нічних атак ’’шахедів’’, аж на Волинь, під польський кордон, коли я в тій стороні дошукувався одного давнього приятеля, а не отримавши облизня, зрозумів, що з цим я, либонь, явно припізнився. Бо ніде і сліду не міг знайти від колишнього відомого столичного журналіста, котрий начебто якось виїхав на Полісся, і як у воду канув. І все ніяк, зізнаюся, не хотілося списувати з реєстру давніх приятелів і друзів колись близьку людину.
Усе почалося з одного торішнього дзвінка мого друга, відомого українського ученого, професора Київського національного університету імені Тараса Шевченка, знаного українознавця Володимира Івановича Сергійчука. Його знає вся Україна, такий бойовий та активний він дослідник нашої минувши, розвінчувач
совка і комуністичного мракобісся.
—Хоч би його рідний район знати, бо всю Волинь не охопиш у пошуку, — відповів я не впевнено панові науковцю.
—Я дуже добре запам’ятав одну нашу розмову, — казав на це пан В. Сергійчук. — Він тоді сказав, що начебто на Волині колись мешкав у селі, яке іменувалося, як і його прізвище. Якщо наш Жора — Георгій Сенкевич, значить село Сенкевичівка. Є таке в Горохівському районі, я уже заглядав до Векепедії. Навіть у якісь там давні часи було воно й районним центром… Там, гадаю, Жору і треба розшукувати, — були слова пана професора…
Щоб було вже геть усе зрозуміло, то скажу, що на початку вісімдесятих років минулого століття ми з Володимиром Сергійчуком журналістськими долями були зведені на роботі в аппараті наймоднішої тієї пори в Україні газети ‘’Сільські вісті’’. Мали ми за спинами тоді по тридцять з малесеньким хвостиком років, були повні сил, уміння й бойового задору. Переді мною, як завідувачем головним виробничим відділом і членом редколегії видання керівництво газети поставило завдання знайти і запропонувати для роботи власкором по Донбасу вмілого, писучого журналіста, котрий добре розуміється на проблемах села. Я довго мислив над цим оригінальним дорученням і прийшов до висновку, що кращого газетяра за тодішнього журналіста ‘’Вінницької правди’’ Георгія Сенкевича, з яким свого часу поспіль трудився у подільській молодіжці, не знайти. Унікальний, дотепний майстер слова. Мова у нього була навдивовижу барвиста, оригінальна, пересипана жартами й дотепами, але суттю своєю, прицілом завжди мітили у конкретну ціль. Його тексти завжди читалися легко, гладко, суть сприймалася якнайкраще. В області Жора поправу був пером першого достоїнства...
Новий наш власкор по Донбасу дуже швидко гарно прописався в колективі. Замало не всі його серйозні публікації потрапляли на ’’дошку кращих’’. Жорі в Донецьку повезло тим, що тодішні директивні органи для власкора солідної центральної республіканської газети практично майже одразу виділили чотирикімнатну квартиру.
У робочому кабінеті журналіста Георгія Сенкевича...
Чи був цьому радий Георгій Іполитович Сенкевич? Чесно кажучи, ні. Іноді вечорами він телефонував мені додому, аби поспілкуватися, сказати б, задушевно. Жора був чоловіком відвертим і чесним. Казав, що йому до лампочки їхнє житло. Квартирі рада тільки його дружина Ніна. Але йому, чистокровному волиняну мешкати серед бредливої, невихованої русні — справжнє моральне пекло. Хоча, як він залюбки казав мені, ’’я мозолю їм усім очі своїми розмовами і запитаннями виключно українською — всюди і повсякчас. Але куди не повернешся — бридкі кацапські матюки, вульгарщина. Для мене це непрохідне московське болото, іноді просто хочеться кинути цю їхню ‘’хату’’ і повернутися на рідну Волинь…’’
Тим часом у редакції якось спалахнула нова гарячка: вкрай потрібен був виданню новий завідувач відділом. Я й казав тоді своїм колегам: кращого за Сенкевича — в Україні, повірте, не знайти.
Мірялися, крутилися пани начальники газети і таки прислухалися до моєї поради. Так Жора опинився у Києві. Якийсь час ми приятелювали, дружили утрьох – я, запальний і енергійний Володя Сергійчук і поміркований, розважливий, в усьому дотепний, кмітливий Георгій Сенкевич. Жора в якого завжди з собою була справжня торба свіжих примовок, поголосок, приповісток, анекдотів. З ними йому можна було хоч і на сцену йти.
Погляньте, які живі, молоді очі в пана Георгія, щоб весь він у сивій приховався бороді...
Коли ми з паном Сергійчуком в усьому завжди рвали посторонки вперед, неслися вихором по життю, Георгій Іполитович у такі хвилини казав: ‘’Хлопці, не поспішайте. Я ж старий уже чоловік… Мені перш ніж прийняти якесь рішення треба помислити, зважитись…’’ Він і справді був більш, як на десяток літ старшим за нас, однолітків…
Під кінець вісімдесятих ми всі з ’’Сільських вістей’’, котрі і завдяки нашим старанням-умінням вийшли на рівень випуску у 2,5 млн примірників газети щоденно, зненацька розлетілися в різні боки. Володя Сергійчук захистив кандидатську дисертацію і перейшов на викладацьку роботу до Київського Національного університету імені Тарас Шевченка, його попереду очікувала велика дослідницька робота в галузі українознавства, наукових розвідок про добу УНР, наш національний прапор, про Голодомор,про долю бійців дивізії СС (січових стрільців) ‘’Галичина’’, тощо. Мене перевили на роботу до газети «Правда України’’. Жора подався на вільні хліби, утворивши приватне видавництво, друкуючи українські книги. Котрогось року він, як розказували знайомі, покинув столицю і повернувся у рідні краї на Волинь. А ось куди саме, чомусь ніхто не знав… Можливо, тому, що він завжди був тихий і скромний чоловік. Не голосистий, не скоробогатько…
Батько Георгія Іполит Сенкевич був майстром на всі руки. Виготовляв на замовлення парубкам і мандоліни. Це останній його виріб, який у червні 1941-го залишився незакінченим. Належало натягнути струни... Не дала цього зробити війна. Але в сім'ї сина це свята реліквія...
Торік, коли Володя Сергійчук мені враз забив клина, наполігши на тому, щоб я, перебуваючи на Поліссі, як тимчасовий переселенець зі столиці, пошукав кінці перебування у тих краях нашого журналістського побратима, я вже зібрався додому. На наступний ранок ми намітили виїзд додому, після трьох з лишком місяців перебування ’’у гостях’’. Ні, відкладати поїздку я не збирався, так зіскучився за домом. І про свою нову проблему розповів свату — корінному волиняну Олександру Віталійовичу Обштиру. Той вислухав мене і каже:
—А ви напишіть листа вашому Жорі. Я якось відкладу свої справи і сам під’їду до Сенкевичівки. Відвезу ваше послання. Пошукаю вашого Жору поміж людьми у тій стороні. Це Горохівський район, мені доводилося бувати в тих краях. Знаю туди дорогу…
Ось тоді я написав і передав йому листа для пана Сенкевича.
Надійний сторож журналіста Сенкевича
Через якийсь час телефонує мені Олександр Віталійович. Розповідає, що поїхав до вказаного населеного пункту. Знайшов, здається, старосту села. Поспілкувався з ним про мою проблему. Стали староста і тамтешні селяни згадувати і ніяк не можуть вийти на слід Сенкевичів із Сенкевичівки. Безсило розводять руками…
—Прийшли мої співрозмовники до того невтішного висновку, — казав мені пан сват, — що якщо і був такий чоловік, то, схоже на те, що його вже немає… Ніхто такого не пам'ятав. Або ж у ваш пошук вкралася якась помилка. Міг він, приміром, сказати, що це село батьківщина його дружини. А це ж зовсім інше прізвище...
Цю новину ще торік передав я моєму колишньому журналістському побратиму Володимиру Сергійчуку. Поспівчували ми удвох нашому братові журналістові Жорі Сенкевичу, згадали його добрим словом. Що поробиш, схоже на те, що з розшуком своїм ми припізнилися...
Але так сталося, що я про Георгія Іполитовича розповів, було, ще одному журналістові — Миколі Олександровичу Якименку. Коли я десять років поспіль в кінці минулого століття очолював газету ’’Правда України’’ взяв його з обласного радіо на посаду власкора нашого видання по Волинській області. Коля був у нас завжди на першому журналістському рахунку в роботі. Коли влада сплела лапті нашому опозиційному друкованому органу, Микола Олександрович перейшов на роботу власкором в парламентське видання ‘’Голос України’’. Трудиться там і по нині… Мабуть, найдосвідченіший у тій газеті.
Давно не спілкувалися ми з паном Якименком. А нині, дивлюсь, телефонує і одразу каже:
—Виконав я твоє доручення, Сан Саничу, знайшов вашого з професором Сергійчуком сільськовістянського побратима Жору. Жору журналіста. Так його в нашому поліському селі всі тепер величають. Записуй адресу…
А ось так доволі привабно виглядає господа пана Сенкевича з вулиці, з квітами під вікнами...
Микола Олександрович повідомив, що Георгій Іполитович Сенкевич давно уже мешкає в селі Мельниця Ковельського району Волинської області. Мій побратим скинув мені адресу однієї публікації відомої на Волині журналістки Олени Лівіцької, котра торік підготувала і видала шикарну статтю про древнє село Мельницю, де нині мешкає лише 573 особи, а серед них і Жора журналіст. Подає гарні світлини, в тому числі і пана Сенкевича. Як же ж ми з Володимиром Сергійчуком щиро вдячні милій і чарівній нашій колезі пані Олені Лівіцькій. Ви вернули нам до життя старшого нашого побратима...
Виявляється в ці краї, під Ковель, колись потрапив його батько Іполит Сенкевич. Майстер він був на всі руки. На Другу Світову війну пішов 22 червня 1941 року, а вже за тиждень прийшла похоронка, сповістила, що загинув солдат уже 26-го числа першого місяця війни. Жора, виходить, довоєнна людина, себто йому вже нині за вісімдесят...
А погляньте на цього молодистого дідуся з минулорічних світлин поліської журналістки Олени Лівіцької. Очі у її, а тепер і мого героя сині-сині, як дзеркально чисті озера його рідної красуні Волині. Слава Богу зберігся, чи не так? За три дні Георгію Іполитовичу, як я щойно дізнався, — себто, 1 червня 2023 року, виповниться уже 84 роки. З роси й води, друже! Довгих літ життя тобі при міцному здоров'ї!
Мешкає пан Г. Сенкевич одинаком. Заїжджій журналістці розповів, що в день, коли померла його дружина Ніна, до його обійстя прибився хитроокий песик. Прийняв Георгій Іполитович його бідову душу, як рідну. Виявився хлопчик навдивовижу вірним, непідкупним і слухняним. Тепер удвох вони й вікують…
Пані Олена Лівіцька пише, що помешкання Георгія Сенкевича виявилося дуже легко розшукати, бо воно ошатне, доглянуте, опоясане гарними парканами. В хаті Жори журналіста, як величають у селі пана Сенкевича, чистота й порядок, всюди книги й книги. Гарний він облаштував робочий кабінет, в якому на чільному місці ноутбук. Дід Сенкевич, виявляється, зв’язаний інтернет паутиною з усім довколишнім світом. Дивно, що читаючи наші з В. Сергійчуком публікації, ніколи не обізвався. Невже ми йому обридли?
Добре знаючи Жору, щось аж не вірю в те, що в його письмових столах немає жодного роману чи повісті. Вік підпирає, дружи, пора видаватися, пора...
Дати відповідь і на це питання я зможу, мабуть, зовсім незабаром. Мій побратим Миколи Якименко зобов’язався ближчим часом повідомити мені номер телефону пана Сенкевича…
Як же ж зрадів тій новині, що пан Сенкевич живий та здоровий професор В. Сергійчук. Все кричав мені у трубку: ’’Давай же ж якнайшвидше його номер телефону, у мене до нього цілий оберемок запитань…’’
