Вони тоді зустрілись у гуртожитку...

Як ви гадаєте, друзі, що воно за хімія така — любов, кохання, приязнь? Що за відчуття, почування такі, немовби надякісний сімейний цемент? Де вони беруться, з чого виростають-виплоджуються? Скільки й кого тримають в своїх обіймах? Чи на все життя ця сила оселяється в людях, що ні на мить одні без інших жити не можуть?

Я розумію, що відповідей може бути мільйон, і все різні. Бо в кожного до цього підходи, оцінки, напевне ж, розбіжні. Ось тому маю підкреслити, що в побудові життя, людських сімейних стосунків немає універсальних стандартів. А ось досвід гарних, благоліпних сімейних подружь — скільки завгодно.

І я знаю таку унікальну домашню, фамільну пару, в яких усе начебто по-писаному: кохання з першого погляду, раз і на все життя. Які б виклики, перешкоди в житті не траплялися — усе на ходу перебороли. І вже понад пів століття на заздрість усім живуть у коханні, пристрасті — нерозлийвода. Найперше — блискучий приклад для дітей, онуків, рідні, знайомих. А тут іще цими днями, пан хазяїн, відомий український письменник Микола Васильович Кривий, видав унікальну за характером, глибинним, смисловим навантаженням, внутрішнім змістом і людинолюбною напругою книгу, озаглавлену ’’Солодкий плід кохання’’. Можна сказати, блискучий есей про Неї – свою Аллу Василівну. Сказати б, справжній, оригінальний том невгамовних серенад про кохання для власної пані дружини.

Що вам сказати, подібного, де б автор віддавав все своє серце сповна своїй коханій на кожній з 416 сторінках твору, з першого погляду раз і назавжди вподобавши чарівну голубооку дівчиноньку, як весільну пісню, (а їй при початку стосунків було лише трішки-трішки за шістнадцять літ!), душі в ній не чув, любив юнку без краю і тепер, через півстоліття (!!!) за нею тремтить — такого, їй-право, не зустрічав. А в Миколи Васильовича так це доладно заверстано в унікальний божественний трактат про земне кохання, чимсь подібне до самого великого і незрівнянного оспіваного Франческо Петраркою в ’’Книзі пісень’’. Незрівнянна поезія в прозі, мелодійною, вишуканою української, як лише майстерно володіє нею добротний письменник Микола Кривий.

уперше Усе у них розпочалося в скромному студентському гуртожитку, де двоє третьокурсників факультету журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка допомогли чимось там по господарству кільком абітурієнткам, які тільки що по-сусідськи поселялися на помешкання перед вступними іспитами. І високий, стрункий показний у будь-якій компанії Микола з Буковини, який завжди був байдужий до слабкої статі, уперше примітив молоденьку шатенку, з підручником Ля Франсе у руках…

А вона настільки була сконфужена й переполохана ситуацією в яку потрапила, що ні очей не піднімала на людей, ні голосу не подавала. Жила, як кажуть, на автоматі, лиш би завчити окремі фрази: як цю трикляту — іль тре фебо (з проносом) — здається, перекладається, як ''гарна погода''. Складалося враження, що за нею треба було постійно ходити поспіль і прощупувати пульс, чи жива іще?

Щоправда, зненацька зреагувала поглядом на якесь несподіване запитання… Там, браття, під тонкими мерехтливими віями крилися такі великі, чарівливі голубодумні очі! Словами їх блискавичного чар-зілля, магію миттєвого привороту не передати… Таке треба побачити і оцінити! О, вони мали звести з розуму не одного, мабуть, парубійка. От у них із головою і потонув… Микола з буковинського Наддністров’я. Котрого ще нічим не міг звабити ніхто…

Власне, ніяка красуня. Порядності, доброти в парубчаку було по самі вінця, а ось блудливого, розпусницького, гріховодного – нічого ні на йоту. Результат щирого, порядного, сільського виховання. Глибокої поваги до протилежної статті. Однолюба з малолітства і на все життя…

На сторінці 393 автобіографічного роману Миколи Кривого копіюю невеличкий абзац. Ось він: ''Колись я приїхав з Буковини до Рівного в одному числі і з одним малесеньким чемоданом у руці. Дивно, але я досі не забув, що в ньому привіз. Думаєте, багаті речі, цінні коштовності, документи на спадщину? Помиляєтесь. Я окрім кількох сорочок і штанів (напевно, на дні лежало ще щось, типу бритви, не пригадую), прихопив найголовніший скарб – Аллині листи. Мої вона зберігала в себе…’’

Якщо заувадити про жанр цього твору, то я б сказав, що це роман-есей в епістоляріях. Бо відтоді, як за сценарієм долі пані Алла провалилася на третьому іспиті університету — історії і поїхала до свого родинного гнізда в Дубно на Рівненщині, поминуло три роки. За цей час і ще через певні роки життя, коли уже маститий письменник сів за опис історії в якій є стільки захоплюючих історій, деталей, штрихів і подробиць, що буквально не одірватися від того захоплюючого чтива. Так ось у нього під руками назбиралося аж понад 360 цікавих листів з минулого, послань, записів у щоденниках, які, власне, й складають ріку життя удвох — Миколи Васильовича і Алли Василівни. Він розставив їх по хронометрії подій, пов’язав цікавою канвою непересічних, непрозаїчних, доволі оригінальних коментарів і вийшов незрівнянний трактат про кохання, якого немає не лише в Україні. З бурхливими почуттями, надіями на завтра, з душевними переживаннями, підвищеним серцебиттям. З благородними, одухотвореними, шляхетними, лицарськими розповідями про те, як лише вміють любитися українці… Шанувати своїх красунь дружин…

Колись давно я наштовхнувся на унікальну книгу уродженця Києва, московського письменника, філософа і мораліста Євгенія Богата. Вона називалася дещо загадково і претензійно: ’’Що рухає сонце і світила?’’ Літератор мені, принаймні, аргументовано довів, доказав — ними рухає всеперемагаюче Кохання! Це була незрівнянна книга з вельми промовистими, незабутніми епістоліями великих людей про Любов. Той світлий і полум’яний витвір завжди мене надихав до творчих удач, бо він був чистий як сльоза. Якщо я хотів щось утворити на папері високодостойне, виплодити власний літературний шедевр, я мав почитати Богата. Сказати б, намагнітити свої чутливі до промовистих слів серце й душу висотою польоту думок великих людей. І тоді у мене частенько з-під пера випліталися високодостойні публікації, котрі хвилювали і радували багатьох людей. Звучали особливо оригінально на газетній полосі чи в книжці упродовж століть. Подібним мені видається може стати і новітній роман Миколи Кривого — своєрідним, як мені здається, ’’оселком’’ на якому заточуються гострі як вогонь бритви для гоління. Особисто для мене цей твір мого колеги є ще більш прозорим, ближчим, ріднішим, позаяк багато з того, про що пише автор мені добре відомо.

Одне лише скажу, що створити таку життєву колізію, яка описана в книзі, міг лише такий унікальний і добродушний, щирий чоловік, як журналіст і письменник Микола Кривий. Вихований унікальної зичливості і простосердя його матір’ю Ганною Максимівною.

Мені, до речі, понад усе сподобалися стосунки і взаємини неньки і сина. Впродовж усього роману пан Микола жодного разу не назвав її матір’ю, навіть мамою, а лише тонко, ніжно, щиро, проникливо — ’’матуся’’. Надзвичайно високодостойно. Такою ніжною і ласкавою вона насправді завжди була для нього. Ось чому, коли він зрозумів, що закохався в невинне перелякане, горде дівча, приїхавши зі Львова до свого Коболчина, що під Сокирянами на Буковині, перше, що зробив, усе про свої перші сердечні й душевні почуття до дівчини розповів матусі. І вона, зауважте, абсолютно безграмотна жінка з-над Дністра: не вміла ні читати, ні писати, мудро повчала його, майже дипломованого університетського журналіста, як належить писати милій Аллі теплі, щирі листи. І це лише переконливо свідчить про те, що все виховання син пройшов від матінки не за підручниками, а на рівні генетичного коду. Як добро і порядність у стосунках до людей передавалися від роду до роду, від матері до сина...

Матінка хотіла, щоб син не сполохав юне дівча, а підтримав у пору недолугого провалу на іспиті при вступі до університету. Пропонувала віднайти час у своєму студентському розпорядку дня, поїхати до дівчини на Полісся, підтримати її, познайомитись з батьками його неприхованої симпатики.

Читаючи своєрідну публічну сповідь Миколи Васильовича перед своїми численними читачами, я мимоволі порівнював те, як він вибудовував свої стосунки з рідними і друзями, на скільки був організований і самостійний у порівнянні, до прикладу, зі мною. Бо ми з ним ровесники. Бо в нас наче під копірку однаково починалося газетярське життя. Що в 1979-1981 роках ми поспіль навчалися на відділені журналістики у Вищій партійній школі при ЦК КПУ. Слухали одних лекторів. І повсякчас мимоволі я приходив до того висновку, що мені, ой, як багато можна було повчитися у мого товариша. І насамперед в упорядкованості життя, самодисципліні, дотриманні власного внутрішнього житейського порядку.

Я подеколи, читаючи означений роман, дивувався. Це ж треба бути таким навдивовижу організованим, яким виявився мій побратим пан Кривий, щоб понад пів віку зберігати листи ще з розової своєї юності. А тепер подати їх дух як звабу минулої епохи на суд читачам. Браво, друже! Їй-право, оригінально! Я б точно так не зумів. Оскільки безладний і торішні свої записи будь-де віднайти, А ти маєш архіви за багато десятиліть, пане Миколо...

До речі, в одному листі, котрий писала Алла Василівна чоловікові до столиці, я прочитав і підкреслив кілька її слів. ’’Зараз холодно, одягай свого чорного теплого джемпера…’’

Я дуже добре пам’ятаю пана (тоді товариша) Кривого в цій симпатичній одяганці. Нас було на курсі 47 осіб, із них жінок менше десятка. Але Микола Васильович виділявся особливою витонченістю, імпозантністю. Якоюсь начебто вродженою інтелігентністю. Знаєте, як кіноартист на зйомках фільму.

Їздити нам доводилось тролейбусом від гуртожитку (біля колишнього мотоциклетного заводу) до площі Богдана Хмельницького, там був і, мабуть, є й досі провулок Рильського, 10, де містилася наша бурса. Зайдемо бува групою до електротранспорту. На першому курсі, коли була військова кафедра, щоп'ятниці всі в офіцерських одностроях. А молоді жінки-пасажирки, аж смішно згадувати те, очі всі безсоромно витріщують лише на Миколу. Більше їх ніхто не цікавить. Наче він один з чоловіків на весь тролейбус завітав до салону. Бо гарний, ставний, високий, стрункий. Все на ньому ладно сидить. А пан Кривий хоч би з якою пожартував коли, котрійсь підморгнув спроквола, напевне б, не одну ніченьку не спала, бідненька…

А його послухати, повсякчас марить тільки одним — своєю чарівною Аллою. Ніхто окрім неї для нього не існує...

Не дивно, що партійці тієї пори такого видного козака горнули до свого обійстя. З журналістики переводили на партійну роботу. Їм же ж належало високо тримати свій особливий елітний фасон ресурсного відбору осіб до керівних органів. А Микола вдався, як на замовлення, що, сказати б, своїм неординарним нордичним характером, що високою людською порядністю, що метикуватою, гострою кебетою. І на трибуні повсякчас неабиякий мастак, а якщо негайно, що називається, сходу, з коліс статтю, блискучий виступ написати – рівних йому не знайти. З якого боку не підійди — козак на всі сто відсотків! Ось тому уже в 35 літ — завідуючий ідеологічним відділом Рівненського обкому партії. Наймолодший в Україні. Алла Василівна очолила наукову бібліотеку одного з місцевих вишів.