Минулий рік, зізнаюся, завершував я з почуттям глибокого сорому. Ходжу по хаті, а лише пригадаю свою новоявлену репутаційну проблему, що проснулася в мені аж під самісінький новий рік і відчуваю, що срамота аж вуха обпікає. Подумки лаю себе на чому світ стоїть: хіба ж можна було так учинити? Забути, навіть не згадати, не поцікавитись…
Одне слово, минулого літа й осені готував я до випуску свою нову книгу, озаглавлену, як відомо ‘’Не проспімо, браття, ВОЛЮ’’. Роман у новелах із життя. Від чистого серця витворені есеї про пригоди в житті та получчі моїх знайомих, розвідки про літературу, письменників, про дітей своїх балачки та рідню. Що, власне, на душу лягло, її потривожило, потрясло, не залишило байдужим. Запросив своїх читачів допомогти, по можливості, мені фінансово стягнутися, щоб затулити апетитні не в міру пельки видавців, котрі я ніяк не міг задовольнити самотужки своєю бідацькою журналістською пенсією. Вказав номер моєї картки ПриватБанку. І, спасибі, мої вірнічитачі стали допомагати. Приємно подивувала одна вельми приємна жіночка з півдня України. Переказала тисячу гривень.
Восени, коли вже треба було завершувати фінансування, бо робота над книгою наближалася до завіси, мені довелося, ще раз нагадати своїм друзям-читачам про можливість остаточно підсобити ще трішки, бо не сходилися мої бухгалтерські кінці з кінцями. Яким же приємним і дивним було моє здивування, коли ще одна тисяча гривень надійшла від тієї самої пані. З цього приводу мої друзі жартували: тобі таки треба їхати в Херсон, відробляти кошти. Хоч би бур’яни повикошувати, полуниці повибирати чи сіно до дощу перевернути.
Моєю своєрідною графинею фон Мекк (котра, якщо пригадуєте, безоплатно роками фінансувала П. Чайковського) виявилася тамтешня вчителька з обласного центру пані Олена Іванова. Я розповідав торік про неї у своїх публікаціях.
Книга моя досить успішно видалася добрими фахівцями. Так прийшлася до душі моїм самовідданим читачам, що під новий 2022 рік мені виявилося необхідним замовити друк ще однієї партії тиражу, додатковий наклад. І тут почалася ця проклята війна…
Я теж тікав від обстрілів зі столиці на захід нашої держави. З особливим болем спостерігав за драматичними подіями в окупованому Херсоні. Ця область для мене особливо дорога і близька. Хоча б тому, що в моєму житті трапився було такий особливий період, коли мене, за безпосереднім розпорядженням одного ідіота з ЦК КПРС рівня завідувача сектором преси, було вислали з Києва, в прямому розумінні цього слова, перевели на роботу з газети ‘’Сільські вісті’’ до ‘’Правди України’’. А там на той час вільною виявилася лише одна вакансія – власкора по Херсонській області. Як я розумію, спеціально заготовлена для мене, як банальна виселка...
Особисто перший секретар обкому партії Андрій Гіренко отримав персональне розпорядження з Москви негайно вручити мені ключі від квартири в Херсоні, щоб я за день-два здав житло в Києві і виселився зі столиці. Назавжди. Ось якою була справжня мета цієї кадрової ротації в двох центральних столичних виданнях . До речі, найкраще її деталі знає відомий український історик, доктор історичних наук, професор Київського Національного університету імені Т. Шевченка В.І. Сергійчук.
Я просто мішав деяким людям у Києві.
Отож, 18 квітня 1987 року, коли я вранці прибув до Херсона, на пероні залізничного вокзалу мене зустрічав помічник Гіренка з автомобілем. По проспекту, здається, Ушакова ми за кілька хвилин домчали до обкому і мене провели в кабінет товариша першого секретаря. Андрій Миколайович (до речі, за паспортом Адольф, але як він міг бути Адольфом, коли йому перед цим довелося бути першим секретарем ЦК комсомолу України, а всіх без винятку мільйонів хлопчаків та дівчат при прийомі до лав ЛКСМУ обов’язково запитували, ‘’хто у нас очолює республіканську комсомольську організацію?’’. Невже не далеко в часі від Другої світової війни вони мали відповідати Адольф Гіренко? Тому й він став Андрієм).
Так ось А-А Гіренко виклав переді мною три зв’язки ключів, котрі були в сейфі його завгоспа. Їдьте, мовляв, вибирайте собі помешкання, ми допоможемо вам перевезти майно і сім’ю до нашого міста. Так я 35 років тому мав стати херцонцем. Але вже виходячи з головного кабінету області я про себе сказав: ‘’А дзуськи ви отримаєте мене в свої сільці…’’
Почав вигадувати, чим мені не підходять пропоновані квартири: то верхній поверх, а це катастрофа для мешканців спекотного краю, якщо ще й дах у будинку плоский. Живеш яе на сковорідці. Від спеки не сховатись. То високий поверх, то шумливе місце, занадто далеко помешкання від центру. Одне слово, сто причин на відмову... якщо місце не миле...
Вони всі в обкомі, напевне, думали: що за мудак такий вибагливий приїхав, що він так комизиться? А в мене був внутрішній чіткий план: за всяку ціну не селитися Херсоні. Чому я маю покидати столиця, за забаганки пройдисвітів з козирними партбілетами? Треба будь-що поламати всі плани моїх ворогів. І я найбільше трощив їх тим, що став готувати і передавати в редакцію гострі, але чесні і справедливі матеріали, які при публікації ставили на дибки всю Херсонщину.
Коли в ‘’Правді України’’ було опубліковано мою статтю ‘’Шашлики для президії’’, бюро обкому партії двічі в один день розглядало цю мою публікацію і першого разу догани позаписували цілій низці своїх партійних чинодралів, а уже пізно ввечері прийняли постанову про те, що треба ставити питання про звільнення з роботи власкора ''Правди України'' Ол. Горобця. Менше ніж, через добу, коли в область за особистим завданням товариша Щербицького прилетів інспектор ЦК КПУ (прізвища уже не пригадую) і сам особисто перевірив наведені в статті факти, бюро було змушено визнати, що останнє його рішення в корні несправедливе і оголосило дійсним перший свій вердикт. Під хвіст надавали херсонським і каховським пройдисвітам...
Не менший ефект викликала ще одна моя стаття, котра називалася ‘’Знову до рідного ‘’Імперіалу’’. Це була вибухова в суспільстві розповідь про те, як заступник голови Херсонського облвиконкому, здається, Олександра Кобзун, якщо не помиляюся через десятиліття, забрала персонально виділену Укрпрофрадою путівку на лікування в санаторії ‘’Імперіал’’ у Карлових Варах (Чехословаччина) у робітника одного з промислових підприємств міста. Я виявив, що ця дамочка, будучи насправді справжньою шахрайкою, іздила за кордон тне одна, а з своїм чоловіком. І на нього вона теж подібну путівку фактично викрала через свою подругу в Укпрофраді, відбирала надію у хворих людей, котрі мали лікувати в Чехословаччині проблемні шлунок, нирки, підшлункову залозу. І ця парочка, до моєї публікації, ви не повірите, але це факт, зафіксований тодішніми партійними протоколами, їздила аж 13 (!) разів поспіль. Позаяк, уже стільки часу вона ''трудилася'' на своєму посту – заступником голови облвиконкому. Сміття і погань...
Чи потрібен був області такий власкор головної газети республіки, який щомісяця – це точно!, піднімав на ноги всіх херсонців своїми дратівливими публікаціями. Звісно, що ні. Бо ж чого доброго міг би підібратися і до перших осіб краю. Тому мені різко перестали телефонувати в корпункт з обкому партії, пропонувати для огляду нове житло. Я нарешті вільно передихнув: значить, нікому в Херсоні більше не потрібен, десь там на партійному даху, либонь, нарешті відстали від мене, послали до біса контроль за мною, моє базування, житло залишається й надалі у Києві.
Між іншим, свідком усіх цих напівдраматичних подій був знаєте хто? Станіслав Миколайович Ніколаєнко, тодішній інструктор Херсонського обкому партії. Єдиний із апаратчиків з ким я там спілкувався і постійно отримував підтримку. Згодом він був двічі, здається, міністром освіти України, нині трудиться ректором Національної аграрної академії у Києві, якщо я правильно поіменовою цей достойний виш, куратором якого є Кабінет Міністрів України.
За якийсь час мені зателефонував у Херсон тодішній редактор ‘’Правди України’’ Андрій Тимофійович Зоненко і сказав:
--Ну ти ж і дав їм. Ох і дав! Це, як я розумію, за те, що хотіли допомогти москвичам тебе виселити зі столиці. Тепер вони всі до нових віників запам’ятають, що з «Правдою України’’ жартувати не можна… Для газети ти встановив рекорд. За пів року наклад видання в області зріс у 2,5 рази. З неповних 17 тисяч до 43-ох. Просто молодець! Так що збирай манатки і вертайся додому, ми забираємо тебе в апарат редакції…
Це було перед новим 1988 роком. Я відпрацював у Херсоні менше восьми місяців. Зрозуміло, що свого часу я там мав десятки, якщо не сотні нових знайомих і приятелів. Дехто із них мені казали. У тебе, мовляв, на Херсонщині така скажена популярність, що якби тебе висунути в Херсоні кандидатом у народні лепетати СРСР, то, будь певен, тебе б точно обрали до Верховної Ради СРСР. Просто не було тоді виборів.
Але поминуло все таки 35 років, а це аж надто забагато для людської пам’яті, для того, щоб усіх згадати чи навіть когось окремо. Окрім тих, звичайно, з ким і не хочеться зустрічатися. Тому я часто думав про те, про кого з херсонів написати, підтримати. Але чи не нашкоджу їм тим? Не вкинути б тим самим людину до катівні рашівців.
Херсон звільнили на початку листопада 2022 року, можна і треба мені, напевне, ж було після цього негайно розшукати мою позаторішню рятівницю Олену Іванову, поцікавитись як у неї справи. Якщо виходити чисто з морально-етичних норм. Родичка ж уже назавжди! Ніде правди діти, згадав про це лише учора, позаяк усі грудневі дні і ночі були зайняті завершенням написання однієї важливої для мене книги. Про неї розкажу ближчими днями.
Знайшов у Фейсбуці сторінку благородного херсонського педагога. Мене вразило те, що останні повідомлення в ній датувалися червнем-липнем минулого літа. Я став писати листа пані Олені, міркуючи краєм мізків над тим, що ж могло статися, чому вона публічна загалом особа так довго мовчить? Коли за цією роботою мене застало повідомлення ФБ: мовляв, господиня сторінки останній раз була в мережі 58 хвилин тому. Що ж, скажу щире спасибі науці і техніці, добрим людям, які налагоджують роботу комунікації, які так мудро налаштували мережу, завдяки чому можна дізнатися, що людина навіть у період війни є живою…
1 січня 2023 року я отримав від пані Олени Іванової такого ось листа:
‘’ Теплі вітання з Новоріччям,пане Олександре! Щиро дякую!!!Зворушили стійкістю ! Ми теж "звикли" до обстрілів... Так,були в окупації...Дуже раділи,що вільні з 11 листопада. Знала ,що це станеться восени. Місяцями було важко,але відроджувалися ... Помирали близькі люди,друзі,учні... Було всякого лихого... Але залишаємося в Херсоні,бо віримо в остаточну перемогу й потрібні тут. Багато колоборантів , продажні правоохоронці. Ще довго нам боротися,але маємо перемогти на всіх фронтах. До речі,перечитали при свічках з родиною Ваші новели,об'єднані такою глибокою вірою,що не можемо ми проспати нашу волю .Їх би включити в шкільну програму ! Ще раз уклінно дякую за Вашу сподвижницьку працю в ім'я України! Нехай Новий рік принесе неодмінну перемогу! Преміцного здоров'я й виповнення сокровенних мрій, шановний пане Олександре! Будьте благословенними щомиті Ви і Ваша чудова родина!’’
Така у мене є надійна людина в Херсоні. Спасибі їй за все.
***
Післямова:
Події мого активного бурлакування в херсонських степах з цілеспрямованими публічними погромами тамтешніх партапаратників описані частково в моїй книзі "Босоніж по битому шклу", яка вийшла друком, вважайте, майже двадцять років тому 2003 року. Книга ця якийсь час вважалася своєрідним бестселером на розкладках. Але коли я працював якийсь час доцентом кафедри журналістики Київського університету "Україна" по ній багато студентів захищали свої дипломні роботи. Є навіть один кандидат наук, котрий захистив ступінь науковця за цим виданням. Маю ще декілька примірників твору. Кому потрібно -- пишіть сюди -- [email protected]
