Колись із хлопцями-пастушками ми вирішили обстежити закинуті штольні вапнякового кар’єру і прихопивши декілька старих гумових галошів та чобіт забрели доволі далеко у старих виробітках каменярні. Якось так вийшло, що ми постійно намагалися дорогу освічувати двома смолоскипами, але в одному віддаленому місці, де пробиратися доводилося майже поповзом по-під стелею, спершу, зашипівши гадюкою, згаснув один факел, а за ним і інший. Старший із нас, Вася Гавазюк, який приніс із собою цілу пачку сірників, скільки не шкріб навпомацки, а видобути вогню не міг. Уже, казав, і одна боковина коробки стерлася, розлізлася. До душі, зізнаюся, закрадався неймовірний переляк…
Окрім дзвінкої, моторошної тиші напівмертвого підземелля нас оточувала й густа, суцільна темінь. У цьому гробовому середовищі попри все й дуже швидко втрачається орієнтація. Я спробував було визначитися, де знаходжуся, одначе, куди б не простягував руку, натикався на глуху кам’яну стіну. У якому напрямку далі рухатись, я точно не відав. Над нами, знав, — лежить пласт до десятка метрів суцільної скали і чорнозему на чубку поля. До виходу зі штреку по горизонту — метрів із триста крутих лабіринтів, котрі без смолоскипа ніяк не здолати. А до всього — ми утрьох нікому не зізналися, що відправились досліджувати виробітки і бокові збійки таємничої і злощасної Лисої гори. Якщо нас і навіть почнуть розшукувати, то не одразу здогадаються, що ми у старому кар’єрі… І чи знайдуть колись тут?
Від цих думок серце ховалося у п’ятки. Було страшно і до сліз шкода самого себе. Особливо ж дошкуляла суцільна і страхітлива темінь… Мабуть, від неї немає нічого страшнішого…
Вася ж Гавазюк своїм глухим голосом казав:
— Ви ж чуєте, як тут волого… Значить десь близько живе джерело… Тому й сірники не запалюються, у кишені вологими стали…
Напевне, раз на років 15-20 мені, вряди-годи, й по нині, трапляється, сниться та страшна пітьма катакомби. А відбувалося таке, як я примітив, коли навідувався до… окулістів. Коли перевіривши мій зір, вони констатували, що морок наступає…
Понад три роки тому я відважився на заміну зорового кришталика в одному оці. Цьогорічного ж жовтня на таке довелося погодитись і вдруге, позаяк зір у «неремонтованій» частині зорового органу впав до критичних … 20 відсотків. А це, ой, як проблемно для життя-буття: ходити важко, через раз спотикаєшся, сідати за кермо авто теж небезпечно… Суцільні зорові проблеми… Кожної миті відчуваєш свою особливу ущербність… Ще й не дід, а вже з ганчем...
Благо, одним із моїх славних столичних лікарів є чудовий спеціаліст-офтальмолог, мила пані Євгенія Валентинівна Рубаник. Вона й здійснювала контроль за тим, коли мені ліпше здійснити хірургічне втручання. На щастя у відділенні, де вона трудиться працює й операційний зал, є свій хірург-окуліст. Все упиралося в мене, в мою вольову рішучість — лише зважитись…
Отож, у кінці минулого тижня нас, сімох пацієнтів, завели до операційної зали. Весь процес заміни кришталика кожному тривав хвилин 20 – 25, до пів години. Після операції одразу можна відправлятися додому. Ще три роки тому, після такої ж процедури майже десяток діб я залишався в лікарні… Значить, усе-таки рухаємось уперед…
І ось наступного ранку я виходжу з авто під поліклінікою. Родичі підвезли мене для того, щоб показатися фахівцям після операції…
— Доброго ранку! — чую поруч.
Оглядаюся. Переді мною стоїть незнайомий чоловік, усміхається. «Хто це?» — думаю. Він і каже:
— Я вчора теж такі окуляри, як ви зараз одягли, носив…
Ага. Тепер усе зрозуміло. Після операції нам усім видали білі захисні окуляри. Щоб, як вийдемо на вулицю, вітер не продув проопероване око, не закидав сміттям, щоб, як хто громадським транспортом поїде додому, його, бува, сусід ліктем у тролейбусі випадково не зачепив. Нині вранці мої домашні наполягли на тому, щоб я й тепер про всяк випадок зодягнув цей заслон на очі. Ось за цими медичними окулярами мене й ідентифікував мій вчорашній колега по операційній палаті, бо там, перед тим, як лягти на операційний стіл, ніхто ні з ким персонально не знайомився: не до того було…
Спершу я повідомив, що з моїм правим оком, слава Богу, все гаразд, бачу значно краще, як до операції.
— А у вас як справи? — справляюся.
Чоловік усміхається.
— Мабуть, краще, ніж хотілося…
— І як таке зрозуміти? – не відступаю я.
— У мене після операції з’явилися такі яскраві кольори, що я раніше таких не бачив ні в телевізорі, ні в кіно…
— Мабуть, той, хто допомогає вам у житті із небес подумав, що ви хочете надалі бути експресіоністом, — жартую я, і тут же вибачаюся, щоб чоловік, не приведи Господи, не образився. Це у мене так вирвалося…
—Так я ж не митець, не художник, — миролюбиво заявляє мій новий знайомий. — Доведеться консультуватися з приводу того, як бодай трішки пригасити полум'яні, пломенисті кольори відремонтованого ока...
Що ж стосується особисто мене, то відтепер на два ока я читаю літери восьми рядів перевірочної таблиці офтальмологічного кабінету пані Рубаник. Себто, два моїх ока бачать на 80 відсотків. Як у далекі молоді роки, коли я ще не погасив було зір частими і безмежними нічними читаннями та писаннями статей при поганому освітленні, а найбільше безмежними спілкуваннями із комп'ютерними гаджетами. І спасибі за це шикарним українським лікарям, американським високопрозорим кришталикам…
