Оголосили вчора, 21 травня 2022 року, лауреатів премії імені Георгія Гонгадзе за досягнення в екстремальній журналістиці і захотілося мені, даруйте… заплакати. Світ дорослішає, в країні вже котрий рік триває кровопролитна невситима війна. Не десятки, а сотні, якщо не тисячі з’явилося справжніх, достойних національних героїв, які віддають замало не щодня свої життя заради Вітчизни. А ви, скажіть, будь ласка, прочитали десь у пресі, зустріли будь-де окремим виданням тиснуту розповідь про будь-кого з цих золотих людей? Знаєте, що це за когорта звитяжців рятує всіх нас? Відаєте, що їх веде на подвиг?
Думаю, що ні. Позаяк по-рож-ньо з цією тематикою в газетярстві, публіцистиці, краснописьменстві. Тема просто таки виродилася з інформаційного поля. І це тоді, коли Україна є, здається, першою у світі з наявності дипломованих журналістів на душу населення. Спритні ділки наплодили в останні десятиліття замало не в кожному місті свій приватний виш, щоб набивати грішми кишені за якесь там навчання дітей – хоч би по свинопасному сюжету та бурса була, але безпремінно, доконечно з відділенням, а то й кафедрою журналістики у центрі. І сміх, і гріх…
В Україні, відтак, наплодилося тисячі «фахівців» з дипломами журналістів, (особливо в царині дівоцтва!), а написати пристойну статтю нікому. Це я вам кажу, як колишній головний редактор видання з майже мільйонним накладом газети уже в часи Незалежності. За публікацію статей проти корупції і кумівства мене особисто влада за сфальшованими звинуваченнями протримала у слідчому ізоляторі аж сім місяців і 24 доби. Очолювану мною редакцію в буквальному розумінні цього слова розгромила…
Через подібний замах влади на нашу вільну пресу, коли всім затикали рота, відлучали від професії, сталося явне виродження аналітичної журналістики, насамперед, такої, котра змушує людей думати, публіцистики, яка дає змогу пізнавати зблизька героїв нового часу. Саме тому, як я розумію, і не було вчора кому з власників блискучих творчих пер вручати вельми достойну премію Георгія Гонгадзе. Знайшли фотографів. Їх нагородили.
Справді, це треба володіти неабиякою відвагою, щоб поповзом через лінію фронту, до прикладу, пробратися до ворожого кулеметного гнізда і сфотографувати впритул на весь світ вирази і гримаси окупанта, який безжалісно розстрілює наших вояків чи беззбройних українців. Так би сказати, ось вам ненависний окупант на повен зріст, живцем чи що…
Але я думаю, що це все-таки не повнокровна, творча журналістика, яка змушує людей задумуватись про смисл свого життя та існування своєї нації. Це щось інше. Швидше якась грань добротної технічної роботи. За моїм переконанням, нинішнє наше героїчне суспільство потребує, немовби свіжого повітря, розповідей про наших доморощених лицарів. Нам конче нині потрібні книги фронтового рівня О. Довженка «Україна в огні». Як наші сини і онуки разом із собою зривають вартісні мости на ключових переправах незалежної держави, кидають свої крилаті машини на зграю літаків ворога і виходять переможцями. Люди хочуть знати, що це за когорта відважних, які виявляються в рядах наших військ замало не на кожній фронтовій платформі. А читати нічого. Немає підготовленого, написаного. Просто нинішні журналісти не вміють мислити на папері. Хіба що подати мікрофон під чужий вельми балакучий писок…
Мені ж думалося, що премія Георгія Гонгадзе в Україні буде відзнака рівня Пулітцерівської -- за яскраву і мужню, дерзновенну журналістику. Для нагороди сміливих розслідувачів. Але такої публіцистики, на жаль, у нас справді катма…
Одне слово, маємо масовий героїзм народу і абсолютну ідеологічну пустелю. Фактично ніхто не займається в державі популяризацію подвигу українців, які ось уже фактично переламали хребет найбільшому страховиську світу. Чи правильно це?
За прикладом я піду не далеко – до всім нам відомої історії Другої світової війни. Коли Гітлер припер Сталіна під Москвою і залишалося лише декілька кроків до капітуляції срср, одного дня всі окопи, міста і села облетіла звістка про подвиг 28-ми панфіловців на якомусь там перехресті. Розповідь про них опублікували всі без винятку газети країни рад: так масовано і концентровано працювала комуністична пропаганда. Усіх, фронтовиків насамперед, потрясла в деталях розповідь про буцімто безсмертний подвиг солдатів. Скількох рядових, в тому числі й українців, засліпила та слава і вони разом із гранатами не вагаючись кидалися під танки, як плакатні панфіловці… Але ворога було зупинено…
Тільки уже в наші дні стало відомо, що ніяких насправді панфіловців не було. В тій нервово-паралітичній побрехеньці, яка потрясала всіх, усе – від першої до останньої букви, було чистопорідною вигадкою. «Подвиг» придумали два толкових євреї-журналісти із газети «Красная звезда». І коли, здається, в сімдесяті роки правоохоронні органи, за дорученням політбюро цк кпрс, розслідували ту давню історію і було зроблено висновок, що це суща брехня, дорогой Лєонід Ілліч грізно накошлатив брови і сказав, як кажуть у моїй Жмеринці: «Ви ш-ш-шо, бля*і, дєлаєте, подриваєте веру в героізм наших бойцов? Немедленно все расслєдованія засєкретіть навсєгда!»
Було суворо наказано і далі вірити в казку.
У нас якраз та особлива ситуація, коли нічого вигадувати не треба. Потрібно лише мати групу професійних нарисовців, які, працюючи у військах, створюватимуть публічний образ українського вояка. Чесного патріота. Відважного захисника своєї незалежної держави. Ось на роль організатора такої неформальної чоти і просився я на службу в армію знову. Служба потрібна була для того, щоб без бюрократії завжди можна було б пробитися негайно на будь-яку ділянку фронту, зустрітися з усіма необхідними автору героями…
Як тут не згадати, що полишивши всі свої справи у часи Другої світової війни кореспондентами газет пішли на фронт відомі вже тоді письменники і митці Олександр Довженко, Микола Бажан, Андрій Малишко, Михайло Стельмах, Сава Голованівський, Ігор Муратов, Микола Трублаїні та багато інших. А які ж блискучі твори вони видали ’’на-гора’’. Ними й по нині зачитуються українці і весь світ…
12 березня цього року я написав листа заступнику міністра оборони України Ганні Маляр, котра нібито опікується у цьому відомстві проблемами інформаційного забезпечення, за словами В. Зеленського, сімсот тисячної армії українців, які стали на захист своєї держави. Я попрохав, щоб мене, як колишнього офіцера запасу (свого часу закінчив військову кафедру впш при цк кпу), не зважаючи на вік, призвали на дійсну військову службу. Я міг би ще послужити прес-офіцером. Мав на увазі якраз, як журналіст і письменник, організувати висвітлення в українській пресі масового героїзму українців, подвигу вояків при захисті своєї Вітчизни.
Це все буцімто намагається організувати сама пані Маляр. Так, вона активна публічна особистість, але ніяк не журналіст, не в образу буде сказано. В організований пул нарисовців належало б, за моїм переконанням, підібрати декілька гарних, писучих пер, які б заворожливо і хвилююче описали б подвиги нових Героїв України. Представили їх публіцистичні портрети Україні. Щоб їх знали усі…
Якщо Ганна Василівна гадає, що вона досягла якихось там небачених вершин, отримуючи іноді під своїми публікаціями по декілька тисяч лайків читачів соціальних мереж, я її розчарую. Це зовсім не ознака її незрівнянного таланту на ниві письмнства, високої індивідуальної публічної майстерності, а те, переконаний, що людям вельми хочеться знати позицію вищих чиновників міністерств і відомств з тієї чи іншої проблеми. І дуже добре, що при державному посту вона не цурається пера. Регулярно навантажує його.
А ось про якість публікацій може свідчити й таке. Пані Маляр, примітив, каюсь, явно полюбляє писати про генералів. Нічого дивного: вони їй такі доступні за родом служби. Мила пані, пригадується, аж декілька разів останнім часом усе розхвалювала командуючого теробороною. А тут, дивись, своїм указом глава держави позбавив його хлібного поста, відправив невідомо куди, аж просто наче безславно за двері. Однак, і про таке також треба писати чесно, якщо офіційні джерела мовчать…
Пропаганда героїзму свого народу – свята тема. Мені дивно, що Національна спілка журналістів України ще й досі не додумалася організувати зустріч нових бойових Героїв України з журналістами центральних і регіональних ЗМІ. Прапор патріотизму має високо здійматися над Україною. А прапороносцями мають виступати послідовники справ Георгія Гонгадзе…
