У цій невигаданій історії я не називатиму справжніх імен героїв. Та й чи потрібні вони вам? А ось хронології подій спробую дотриматись. Тому думаю, що все почалося у ніч на 25 лютого ц.р. Від самого ранку я перебував в авто, втікаючи з сім’єю із Києва від війни. Якраз саме тоді мені зателефонував приятель, якого не чув до цього уже певний час. Він попросив вияснити чи це правда, що всі мости по Південному Бугу зірвані.
-- Мені вкрай потрібно прорватися до Хмельницького, -кричав Андрій у слухавку, - щоб проїхати до Львова, Варшави. Туди завтра із США прилітає дочка, щоб забрати з собою матір, нашу сусідку, яку ми прихопили з собою в дорогу зі столиці. А мені дорогою повідомили, що всі мости по Бугу зірвані. Виясни, чи можна бодай-якось на правий берег перебратись у Летичеві?
Це тепер уже я знаю, що якраз доба 25 лютого була найбільше нашпигована різноманітними фейками. І багато інтернет джерел попалися на цю провокацію, повідомили, що міст у Летичеві злетів у повітря. Перевірити об’єктивність цих повідомлень з авто не було змоги…
Уранці наступної доби мій приятель повідомив: десь на підступах до повороту з Вінниччини на Хмельниччину він поїхав прямо так званою «сталінською дорогою», яку поза населеними пунктами будували ще до Другої світової війни і опинився заледве не перед самим… Дністром.
В одному із сіл цього краю в пана Андрія виявилися міцні і надійні зв’язки і вже до ранку в їхньому розпорядженні була добротна окрема садиба. Тепер усі його пасажири до пізнього ранку додивлялися в тиші і благодаті спокійні сни. Тут зовсім не було чути наступу війни.
Але як же ж бути з Варшавою? З тим, що літня попутниця киянка опинилася не в польській стороні, а фактично під Молдовою? В зовсім іншому кінці Європи…
-- Почали ми вивчати нашу, сказати б, тривожну логістику, -- згодом розповідав мені пан Андрій, -- і прийшли до того невтішного висновку, що рандиву у Варшаві наших сусідок треба відмінити. Дочка зі Штатів нехай прилітає до польської столиці. А ось її матір ми можемо вивезти тільки до … Кишинеу. До якого від українського кордону залишилося кілометрів із 210… Дочка ж нехай поспішить до Молдова, це для американців не такий уже й великий маршрут...
-- При відкритті переправі через Дністер наступного ранку ми буди другими в черзі, -- оповідує далі мій товариш. -- На молдавській стороні нас привітно вітали прикордонники незалежної держави. З усмішками забирали і вручали пропускні документи. А довкруги стояла така неймовірна райська тиша і благодать, що хотілося плакати, бо інтернет приносив все гірші і гірші новини: агресор день і ніч молотив з усіх видів зброї наші міста і села, гинули десятки і сотні українців. У що за кілька діб перетворив білий світ на нашій території цей ненависний «руській мір». Боже праведний...
Андрій опісля розповів, що йому дуже сподобалось на території сусідів. Гарні дороги. Чистенько, все пофарбоване, побілене. На автотрасах машин практично немає. За всю дорогу до молдавської столиці і назад зустрів не більше двох десятків авто з українськими номерами. Можливо, на це впливає війна в Україні. Повсюдно багато поліції. На початку дороги їх несподівано обігнав автопатруль. Зупинився за метрів сто попереду, служивий підняв жезл.
Полісмен, з незмінною посмішкою на обличчі, поцікавився станом здоров’я водія. Як пояснив: їм здалося, що українське авто начебто петляє по трасі. «Можливо, ви стомилися? Можливо, вам треба трішки відпочити?» "О.ні.ні!". "Ми вас попередили", - весь діалог.
А найбільше моїм друзям сподобалася, звичайно ж, столиця наших південних сусідів. Усе охайне, доглянуте. Люди особливо привітні. А дізнавшись про те, що перед ними українці, які втекли від війни, всяко намагалися окружити увагою та комфортом. У магазинах і крамницях продавці тут же пропонували неймовірні скидки на товари…
Що ж стосується цін на пальне, то коли мої знайомі знахоилися в Молдові літр солярки коштував у них 48 гривень, у переводі на наші гроші з їхніх левів. В Україні - 47 гривень. Але з цим товаром на нашому берзеі Дністра було значно сутжніше...
-- Не можу передати, якою радістю було все оповите, коли нарешті мати-українка зустрілася, обнялася з дочкою, котра вже порівняно давно виїхала до Сполучених Штатів, -- слова мого приятеля Андрія. – Пані Світлана з числа тих, котрі хочуть багато знати. Вся, сказати б, вдалася в трудівницю матір, котра у своїй справі теж дипломований професор, до речі. Дочка за наукою практично давно не мала коли вирватись у рідні краї. Лише минулого понеділка вона, професійний еколог, склала вельми відповідальний іспит, захистила наукове право в одному з найбільших зоопарків США досліджувати, моніторити вільне життя, розмноження у природі вовків. Уявляєте ступінь роботи науковця?
Тут мій давній побратим Андрій не втримався від тіні заздрощів, несподівано прорік мені:
-- Як же ж це, мабуть, цікаво, щодня спостерігати казкове життя звірів і за це ще й отримувати солідну платню… Тоді, коли ми, наче злочинці, переховуємось по норах від рашівських літаків і ракет…
З особливою насолодою мій приятель повідав про вечерю в молдавському ресторані. Розповідав про різні страви, якими їх частували мати і дочка, які відлітали до США. Але мені чомусь найбільше запам’яталася його оповідь про чорні вареники…
--Ти не куштував таких? -- запитав.
--Та звідкіля ж? -- здивувався я. – Навіть не чув про такі…
Сказавши це, я тут же згадав, що у мого знайомого на початку нинішнього січня намічався ювілей і він запросив мене до Тернополя. Я ж запитав його тоді, а що ж буде з трендових поживків на столі? Він весело заявив: улюблена страва нашої подільсько-волинської сторони – гречані вареники.
--Можливо, це й є молдавські чорні вареники? – справився я тепер у Андрія?
Він щиро розсміявся.
--Ні, -- заявив. – Йдеться про страву з морської каракатиці. Та, котра має три серця і синьо-зелену кров. При обороні виділяє синюшну захисну рідину. М’ясо каракатиці має виняткові споживацькі якості. Це просто таки унікальний делікатес...
Мій приятель переконливо заявив, що такої смачної вечері у нього давно не було. Хоч до неї від Києва довелося проїхати без малого вісімсот кілометрів, при чому основну частину маршруту по території війни…
Наступного ранку матір і дочка від’їхали з Кишинеу до Бухаресту, бо тільки там був найближчий аеропорт, звідки літають лайнери напряму до Вашингтона. мої ж приятелі повернулися знову на лівий берег Дністра, очікувати закінчення нікому не потрібної війни. Життя продовжується…
