У моїй новій книзі «Не проспімо, браття, ВОЛЮ», зітканій з новел із життя, є одна хвилююча історія, озаглавлена «Теплі люди із Тиврова». Стосувалася вона далекого вже 1994 року, коли в новій українській державі після відновлення Незалежності відбувалися чергові парламентські вибори. А мене, головного редактора газети «Правда України», тоді також зареєстрували кандидатом у народні депутати України. І ось я одного сердито морозяного дня, разом із своєю довіреною особою Петром Приходьком, моїм редакційним заступником, ударився редакційним авто через поля в саме віддалене село Ярове тоді рідного мені Шаргородського району (тепер це, відповідно до територіального поділу, вотчина Жмеринської організаційної управи). Там тієї доби мали відбутися колгоспні звітно-виборні збори і мав я на меті виступити перед тими людьми.
Але як претендент на козирну папаху нардепа в своєму рідному районі був я особою, сказати б, не бажаною. Влада завжди не любить і сторониться опозиційних журналістів. А тут сам головний редактор газети, яка через день буквально до гола роздягає недорікуватого Кучму, показує, які вони тупі та бездарні його півчі.
Одне слово, збори в Яровому перетворилися на голосисте риковисько в якому цілий вечір всі сперечалися: надати право кандидату в депутати виступити перед колгоспниками, чи ні. Представник із райцентру мені тицяв під ніс своїм, сказати б, циркулярним папірцем із району: ось, мовляв, у мене порядок денний зборів, затверджений головою райдержадміністрації, де не має рядка про дозвіл на твій виступ. Я стиха посилав його на три літери, що тільки в президії, мабуть, було чути, а вихопивши того аркушика показував людям. «Дивіться, — кричав на весь переповнений зал, — як вас зневажають. У Шаргороді, за шістдесят кілометрів звідси, складають циркуляр, кого у Яровому можна пускати на трибуну, а кого ні…»
Люди репетували, щосили гупали ногами об підлогу, що приміщення погрожувало завалитись, матюкалися на всі заставки, складаючи мені компанію і ми всі разом таки проламали потужний бюрократичний заслін. У президії погодились нарешті, що виділяють мені для виступу 15 хвилин і призначили двох секундантів, які ввімкнули хронометри, коли піднявся я на трибуну...
Ох і вимазав же ж морди я тим чинодралам, натер вуха тупим прислужникам влади. Люд шаленів. Мені втрачати не було чого. Я добре розумів, що вони все одно не пропустять мене у переможці виборів. І як у воду дивився.
У день голосування приїжджаю на виборчу дільницю в село Соснівка, що під самим Шаргородом. Знайомий міліціонер, котрий ніс вахту біля урн, тихенько каже мені:
— Чую, що люди тільки за вас і голосують…
Радий їду далі. У Мурафу. Багатонаціональне містечко. Де тоді ще мешкало багато євреїв, людей католицького сповідання, бо в самому центрі населеного пункту багато століть красується костьол. Тут у мене була своя історія взаємостосунків із виборцями.
Моя тоді ще жива сестра Надія тісно дружила з сім’єю молодих людей, які одними з перших у Мурафі зайнялися бізнесом. Коли не приїду до матері, а вони вже йдуть по мою душу. Просять допомогти придбати їм меблеву стінку до хати. Дефіцит на такі речі ще не був подоланий, ось люди шукали різні шляхи вирватись з полону нестачі речей.
Я колись умовив одного директора меблевого комбінату відпустити моїм добрим знайомим такий гарнітур. Привезли вони мені цілий пакунок грошей. Заглянув я до тої торбини: ох і смачно ж лежать вони. І луже потрібні сім'ї моїй, бо я лише напередодні поселився до нової хати в столиці. Але поміркувавши, повернув той калим друзям сестри. Пояснив: «Я скажу, коли мені знадобиться ваша поміч. Не грошова, а людська…»
Таким я був кандидатом у народні депутати України 1994 року.
І ось у виборчій кампанії 1994 року я «запріг» Таню, а ось як звали її чоловіка уже не пригадую. Вони закрили на кілька днів свій магазин у Мурафі і пішли по селах. А там три величезних населених пунктів сходяться до центру над річкою. Напередодні голосування мене ці знайомі запевнили: «тисячі дві голосів гарантуємо! З усіма людьми переговорили…»
А тепер, друзі, тримайтеся, щоб не впасти. Відповідно до протоколів виборів 1994 року в селі Соснівка за мене не проголосував жоден виборець... У Клекотині, Ждановому і Слободі Мурафській, а все це був один людський конгломерат — Мурафа, мою кандидатуру не пдітримав ніхто.
Пані Тетяна, стояла під магазином, в центрі Мурафи і голосно-голосно ридала. При цьому раз-по-раз вигукувала:
—А де ж мій голос? Моїх батька і матері? Сестри, брата? Вони ж зі мною одночасно голосували?
Отакі то були вибори. Продажні. Куплені.
Пізно увечері ми виїхали редакційною «Маздою», заправленою соляркою, в напрямку Тиврова, Вінниці. Мали намір переночувати в готелі обласного центру, щоб вранці повернутися до Тиврова, а це кілометрів сорок назад… Я там планував виступити в одному з підприємств.
А на вулиці мороз підкрадався до відмітки у всі тридцять тріскучих градусів. Ми стрибнули в авто. Нас ніхто не проводжав. Одні вслід кидали злісні фрази, інші на пальцях демонстрували міжнародне: «Гут!» За хвилину-другу ми помчали за своїм наміченим маршрутом. Щоправда, водій Вася казав. Поки ми були в клубі, до нього підходили місцеві водії, попереджали, що в таку погоду, та ще проти ночі, з дизелем на солярці вириватись у дорогу вкрай небезпечно. На трасі до тридцяти стабільних градусів морозу є, ще додасться десяток градусів від швидкого руху і трубопровід подачі палива може перемерзнути. Це, вважайте, хана… Бо села в цій стороні далеко одні від одних. Важко буде дістатися до них, рятуючись від холоду. Та й в таку бардитську пору, а на дворі, не забуваймо, стояли ранні девяності, бандитські роки, ніхто до хати не пустить.
Слухаючи все це, ми з Петром Приходьком мовчали. Не хотілося вірити, що подібне може статися з нами. Думалося, що ми заворожені. Тим паче двигун приємно вуркоче. В салоні терпима температура.
Що було далі, друзі, раджу прочитати в моїй новій книзі. На стор. 326 є стаття «Теплі люди із Тиврова», прочитайте її, а щоб відкрити електронну версію твору тисніть на цей каламбурний синій рядок —https://shron1.chtyvo.org.ua/.../Ne_prospimo_brattia...?
І ось нині у мене пролунав телефонний дзвінок. Задзвонив письменник із Вінниці Станіслав Іванович Змерзлий, мій давній приятель. Каже:
-Запишіть телефон… Я розшукав ваших рятівників із Тиврова 1994 року…
— Та ви що, — вирвалось у мене. Станіслав Іванович почитав мою есею і звернувся по допомогу до своїх колег – лісівників. Вони й віднайшли ту хату, тих людей, котрі нас порятували в лютий мороз 1994 року, коли під самим Тивровом у нас справді перемерз трубопровід подачі солярки в двигун і ми почали буквально одразу костеніти. Повезло, що бігти до єдиної хати райцентру, в якій рівно о дванадцяті годині ночі ще горіло світло, що на наш відчайдушний стукіт, вони не роздумуючи відкрили двері…
Виявляється, там мешкав водій районного військового комісара. Він щойно поеврнувся з роботи. Загнав авто в домашній теплий гараж. Роздягся, не вечеряючи, ліг спати, коли в двері хтось промовисто постукав…
Станіслав Іванович назвав мені наших рятівників. Це Василь Павлович та Ніна Михайлівна Полоз. Мешкають вони й по нині на окраїні Тирова. Глава сім’ї все своє життя працював водієм у військоматі. Він 1945 року народження, йому нині 75 літ. Порозмовляти з ним не вдалося. Він нещодавно переніс інфаркт, у нього проблеми з вимовою слів. А Ніна Василівна, його дружина, яка теж все життя відпрацювала у військоматі, мені заявила, що пригадує ту тривожну ніч. Той неймовірний мороз, який скував усе уже передвесняної днини.
Я щиро дякував нашим рятівникам і відправив за вказаною господиною адресою книгу, де опубліковано розповідь про «Теплих людей із Тиврова».
