Перед прочитанням цієї статті ви, друзі, маєте знати таке. Що підготував її відомий фахівець з історії, науковець Василь Васильович Сокур, який багато літ трудився професором у Національній академіх внутрішніх справ України. Знаючи його скурпульозний характер до прочитаного, публічно сказаного, я одному із перших надіслав йому примірник моєї нової книги "Не проспімо, братта, ВОЛЮ". Нехай, мовляв, потопчеться по моїх текстах. Тим об'єктивнішою буде оцінка зробленому. Пан Василь цими днями прислав мені свою рецензію на мій твір. Але стаття його, як бачите, написана від руки: комп'ютером він, на жаль, не володіє. Тому мені довелося текст В. Сокура набирати самомому. Розмисли Василя Васильовича читайте нижче:
Кажуть, що щастя людське існує в двох іпостасях. Є щастя «довге», котре носиш у собі все життя,.. Скажімо, щасливий шлюб чи гордість за дітей. Є щастя, сказати б, «коротке», яке візитує до нас в окремі миттєвості, коли, наприклад, здійснилось задумане — сів за кермо новопридбаного авто чи нарешті тримаєш у руках диплом давно омріяного вишу.
Гортаючи книгу «Не проспімо, браття, ВОЛЮ», роман у новелах із життя, /О. Горобець. «Видавництво Людмила». 2021, - 416 с.», я почувався двічі щасливим! Від того, що в мене є такий симпатичний і широко відомий загалу друг, однодумець, побратим по перу — Олександр Олександрович Горобець, і від того, що хапливо гортаю його новий роман, який так любо лоскочить ніздрі поліграфічними парфумами! Яка ж це благодать тримати в руках таку капризну новинку!
Мимохідь чи мимохіть стрельнула думка: як же часто прізвища-індифікатори, котрими нас наділили предки, — геть протилежні якостям характеру чи зовнішності ознак їхніх сучасних носіїв. Колишній козак «Горобець» цілком може бути тепер м’язистим атлетом, а «Лисенко» — мати дротяну шевелюру, «Безуглий» — гордитися кількома «хатинками» у Кончі-Заспі чи й на Сейшелах…
Ось так і з моїм «Горобцем»
Прочитав я його новий роман у новелах із життя і вельми серйозно зауважу. Та це ж, друзі, не якийсь там горобчик, що книженцією своєю дрібно процвірінькав, а там хоч і не світай край поля, не займайся зорею… Це ж — орел перед нами! Справжній орлище з могутнім розмахом крил, сокіл-сапсан, що піднявся у височини краснописьменницької майстерності!
І звідти зором недремним спостерігає за нашою байдужістю, млявістю. Казнокрадством, безгосподарністю, жлобством і грошолюбством. А помітивши неправду і несправедливість каменем, аж у вухах свистить, кидається на це Зло. Рве, крамсає, шматує його сміливо й безжалісно.
Ні, не піщинка-горобець мій Сашко — сокіл, орел! А його пазурі — це гостре, разюче перо, — хай і болюче, але правдиве…
Хто ще, крім Ол. Горобця, наважився так правдиво й сміливо сказати про перший візит нині сущого глави держави Л. Кучми до Канади. «Були бровурні виступи, щось мимрив і харамаркав бундючний із перепою Кучма?»
У кого ще, окрім пана Горобця, підніметься перо виписати гнівний вердикт другій за Т.Г. Шевченком відродитильниці українського літературного слова Марко Вовчок? Ця світська левиця, донжуанка європейської культурної еліти паночка-росіяночка Маша Віленська покинула напризволяще свого хворого і безпомічного чоловіка заради втіхи з іншими коханцями, заборонила йому зустрічатися з їхнім сином. І це при тому, що Опанас Маркевич, знаний етнограф і письменник, побратим Тараса Шевченка по Кирило-Мефодіївському товариству, вивів її в люди, зробив великою письменницею!
Це антилюдяно. На фоні цих особистих ґанчів гріш ціна її літературним заслугам … — пише О.О. Горобець. Хто ж не погодиться з цим?
І правильно пише, підкреслю. Бо його девіз письменника і словолюба— люби, Боже правду, якою б гірка вона кому не була!
Дві з половиною тисячі років тому, відвідавши наші краї, батько історії Геродот зазначав, що сам Господь Бог скинув з неба золотого плуга, щоб наші пращури скіфи-орачі (теперішні українці!) мали змогу дбайливо обробляти свої щедрі землі. Та недолугі українці, нащадки древніх орачів, не зуміли скористатися цим святим даром. Більше того, навіть умудрилися вмирати з голоду… на своїх півметрових чорноземах. А нині, у 2021 році, готові остаточно продали їх грошовитим зайдам. Отже, у недалекій перспективі, якщо не поміняються підходи до оцінки землі в державі, наші поля зажовтіють не тільки від соняхів й ріпаку, а й від китайців, які знайдуть тут годівницю для мільярда своїх ротів. Простіше кажучи, — наші чорноземи перетворяться на ЖОВТОЗЕМИ…
Як бачимо, не всі до кого Бог милостивий , вміють скористатися святим небесним даром. Та й не до всіх Він, щоб аж надто такий щедродарний. Скажімо, мамі пана Олександра Горобця Ликерії Феофанівній скинув Бог із неба залізну сапу-годувальницю. І вона з 13 дитячих літ аж до виходу на пенсію пів століття (!), вважайте день у день, обробляла нею колгоспні буряки. Оскільки ця каторжна праця була колгоспом явно недооцінена, то Олександр як Син з великої літери, можна сказати, переоцінив її працю по своєму, вознісши старанність неньки до рангу трудового подвигу. Перечитайте, будь ласка, друзі, новелу письменника з нової книги, озаглавлену «Ювілей сивої горлиці», і, переконаний, ви ще раз захопитесь величчю синівського серця Горобцевого! На 80-річний ювілей матері він зібрав понад… 150 гостей, здебільшого маминих посестер із колишніх колгоспних полів та луків. Ювілярку вітали поважні гості з Києва та Вінниці, артисти обласного музично-драматичного театру безпосередньо в мами на городі, в просторому курені, як хтось сказав «районного масштабу». Численна рідня з онуками. Чи багато наших матерів можуть похвалитися такою синівською любов’ю й повагою до себе?
Нехай вибачить мене Господь Бог, що часто згадує тут його, та не можу обійти увагою й такого факту — матері з небес дісталася металева сапа, а Сашкові Горобцю — Золоте перо журналіста й письменника. Взявши його до рук ще школярем, він уже сивочолий, і дотепер цей талан-златоскарб трепетно і надійно тримає. Застосовує його за призначенням.
…Якось молодому власкору газети «Вінницька правда» у Тульчині надійшов заплаканий лист від двох маленьких школярок із знаменитого тоді села Тиманівка. Розповідали, що їхній батько член КПРС, його портрет беззмінно красується на сільській дошці пошани, бо він удатний тракторист… коли тверезий. А як вип’є чарчину оковитої, що з ним буває замало не через день, тоді в сім’ї починається справжня війна. Він б’є, знущається з їхньої матері, бігає за нею з ножем і сокирою, їх, дітей, сп’яна виганяє з хати. Не дай Бог потрапити йому під руку… Дівчаткам доводиться ночувати в бур’янах і в жолобах для худоби, у сусідів. Немає змоги вчити уроки. Всі звертання по допомогу матері і дітей просто ігноруються в сільській раді, в правлінні колгоспу, парткомі. Бо батько, коли тверезий — кращий механізатор…
Читайте про це новелу в новій книзі Олександра Горобця, названу «Тіні світлого дому».
—Дядя журналіст, — допоможіть! — Гукали дитячі серця з учнівського зошита в клітинку.
Може хто б після ознайомлення з таким горем двох школярок і заснув би увечері праведним сном, але тільки не Олександр Горобець. На автовокзалі він був, напевне, найпершим пасажиром тієї доби, дочікуючи під касою першого автобуса з Тульчина до Тиманівки. Напевне, із пів села обійшов із розпитуваннями про цю сільську трагедію і люди все підтверджували: у сім’ї страшна біда поселилася. А от керівники села проти. Захищають деспота-партійця. І секретар парткому, і голова сільської ради — на диби. «Ви ж, мовляв, хіба не знаєте, що в області існує табу на критику нашого села і колгоспу: ми ж експериментальний населений пункт у Союзі щодо комуністичного правопорядку? Ви хоч про це і напишете, але ніхто вашої статті не опублікує… А бесіду з батьком ми проведемо…», — обіцяли.
Тільки ті бесіди алкоголіку, як розсіл на похмілля. А заборона на критику диктувалася тим, що тиманівським колгоспом керував багато десятиліть беззмінно двічі Герой праці Пилип Желюк. Звідси у назві статті з’явився «світлий дім», якою була позначена тодішня Тиманівка і його проблематичні тіні, яких супроти логіки ніхто не хотів помічати. Але на те й існує майстерність журналіста, щоб словом переконати, лаконічною і лапідарною витонченості стилю довести читача до сприйняття дійсності такою, що ось хочеться негайно встати і кинутись на допомогу. Таке сталося і з статтею Ол. Горобця, розміщеній на другій полосі «Вінницької правди» «Тіні світлого дому». Її прочитав тодішній хазяїн області товаріщь Васіль Ніколаїч Таратута, член ЦК КПРС, депутат Верховної Ради СРСР. Він тут же всіх поставив на вуха у Вінниці і Тульчині. А голова облвиконкому, іще один високий чинодрал, любимчик товаріща Лєоніда Ілліча (а чому, до речі, не Ільковича? — запитаю всіх нас) Васіль Міхалич Кавун викликав авто і особисто помчав до Тиманівки. Тільки дещо запізнився, позаяк, за особистим розпорядженням Таратути туди дещо раніше виїхав начальник УМВС України у Вінницькій області генерал-майор міліції Мельник і персонально доставив деспота-п’яницю-комуніста на примусове лікування від алкоголізму до спецлічниці…
Усе охололо, як кажуть тепер, — «хепі-енд», себто, обернулося щасливим завершенням п’єси. . За чим же шкодувати нам тепер? За часами, коли іноді траплялася така блискавична реакція на ділову критику преси найвищих посадових осіб області і республіки? Ні, за такими блискучими журналістами, яким був на своєму посту власкора газети пан Олександр Горобець. Справжній майстер слова…
У зв’язку із цим я й кажу: «Агов, пані й панове! Мешканці села Тиманівка! Котра колись однією ногою вже буцімто стояла в комунізмі… Є ще хто там живий? Відгукніться, подякуйте пану Олександру хоч би тепер, коли він через сорок літ розповів знову про цю давню історію. Добре слово для доброго серця краще, ніж жменя валідолу!»
У книзі Ол. Горобця понад пів сотні оригінальних новел із життя, есеїв, сильветок (у своєму словнику синонімів знаменитий мовознавець Святослав Караванський позначив цей жанр так — контур, обрис, зарис; (коротке оповідання) літ. образок, шкіц, новелетка, сильветка, тінь). Цих щирих і непідкупних історій чимало. А я ось вважаю, що в цьому ряду найдосконаліша оповідь — «Журавель, над яким плакали зорі» (Стор. 272 книги).
Це, як на мене, надзвичайно поетичний твір у прозі героїчної смерті на полі бою нинішнього вояка, при битві з орками, котрий кинувся рятувати свого командира на нейтральній полосі. (тут попереджу: припасіть хустинку, друзі, бо сприйняти все без сліз просто не можливо.) Але й сам стрілець був підстрелений при цьому. Тільки чомусь його побратими не рятують товариша, не виводять у поле бронемашини, щоб захистити їхніми бортами стікаючого кров’ю старшого сержанта Ярослава Журавля, негайно евакуювати його до шпиталю. Маленький і карикатурний командувач б’є кумедне себе в груди і каже, що ситуація під його контролем, а боєць чотири доби стікає кров’ю під пекучим сонцем Донбасу, помирає під заплаканими зорями України без будь-якої допомоги. Все відбувається точно так, як сто років тому описано у пісні російськомовного Міхаїла Свєтлова (насправді Михайла Штейнкмана») з українського Єкатеринослава «Зорі дев’ятнадцятого року». Есей набув великого громадянського звучання. Його вже передрукували з твору Олександра Горобця чимало видань, у тому числі і журнал «Дивосвіт», де я на волонтерських засадах труджуся заступником головного редактора майже чверть віку. Усі разом ми будемо ставити питання про відповідальність тих паркетних штабістів, хто залишив на полі бою помираючого героя…
Рецензія пана полковника В. Сокура в первісному варіанті - рукопис на десяти сторінках дрібним почерком...
Книга «Не проспімо, браття, ВОЛЮ» твір особливого патріотичного звучання. Якби на таких книгах виховувалася наша молодь у школах, вишах, ми б не мали ніякої справи з сепаратизмом, зрадництвом вояків і спецпризначенців, що мало масові явища при початку війни з московитами 2014 року. Та й зараз також трапляється подібне.
Шукайте і читайте нову книгу письменника Олександра Горобця, якщо ви любите Україну, її історію, наших милих і добродушних людей.
Слава Україні! Героям Слава! Україна понад усе!
Василь СОКУР,
професор кафедри історії Національної академії внутрішніх справ України, полковник міліції, письменник.
