Як у житті сьогодення переплітається з минулим....
Заглянув на сайт "Газети «Шаргородщина», що висвітлює життя в одному із чарівних глибинок Вінниччини, моєї з малолітства кровної сторони, і ковзнув поглядом по оригінальній статейці Анни Мичак «Один у полі - не воїн, один у полі - агроном!» Там, сказати б, кінчиком зору вхопив закінчення одного речення «… Юрій Павлович Пилипчук». А на фото зображено збирання цукрових буряків у полі. Сказати б, трудова золота осінь у розпалі…
Тепла хвиля обійняла мене давнім спогадом. «Це ж, мабуть, про сина Павла Пилипчука розповідь?» - подумалося. Вчитуюсь у поданий на сайті абзац із розміщеної в паперовій версії статті газети – так і є. Наяву замальовка про агронома зі Слободи Шаргородської Юрія Павловича Пилипчука. Гарною оповідкою вітають газетярі славного агронома із 50-річчям.
Ого, як стрімко час летить? Я колись давно-давно добре знавав Павла Пилипчука, знаменитого тракториста із села Івашківці, що розкинулися поруч із Слободою. Ще тоді, коли він був молодим та не жонатим. А вже ось і сину його поминуло всі пів віку. Ох і стрімко час летить!
Це все, про що розповім нижче, відбувалося у вересні-жовтні 1968 року. Саме тоді відзначалося п’ятдесятиліття заснування комсомолу, напів комуністичної фанатичної організації. То, без перебільшення, були угарні дні безмежного бурхливого буяння бойової московитської пропаганди про вірних помічників комуністів. Преса і книги геть забиті слащавими розповідями про малохольного Павлика Морозова, який здавав батьків своїх на голодну смерть і розстріл, про велику патріотку Зою Космодем’янську, котра у люту пору зими 1941 у Підмосков’ї палила хати селян, у такий дивний і дикий спосіб начебто воювала з німецькими фашистами, які окупували частину Росії. Не дивно, що саме прості люди її спіймали з бензином і сірниками під чиєюсь там черговою стріхою, здали таку «партизанку» фріцам, котрі не задумуючись повісили «радянську навіжену». про 28, здається, панфіловців на перехресті Дубосєково під Волоколамськом поблизу Москви, котрі буцімто перекрили тілами своїми дорогу ворогу до лігва комуністичної брехні. Коли виявилося, що все про подвиг 28-и панфіловців, які мовбито перемогли танкову колону у 50 броньоапних імецьких танків, це ганебна, обманлива вигадка двох безчесних журналістів газети «Красная Звезда», вище партійне керівництво СРСР прийняло суворе рішення: злощасну брехню ні в якому разі не розвінчувати, дані розслідування Головної військової прокуратури з цієї справи засекретити навічно. Народ повірив брехні і йому було дуже добре з тією обмарою жити. Міф, як стверджувалося в документі, теж був «скрепом» держави. Він й по сьогодні надихає московитів на подвиги, тому "страші брати" й по нині у безпам’ятстві патетично волають «Рускій парєнь в огнє не гаріт і в вадє нє тонєт…»
Примарна пропаганда була настільки тоді, 1968-го, сильною, жилавою, що ніхто й не задумувався над тим, що є, можливо, й інша правда життя. І наша районна газета «Комунар», де я трудився вісімнадцятилітнім із номера в номер розповідала про комсомольців-добровольців, про молодіжні колективи, які натхненно трудилися з образом лєніна у серці.
Але одного дня під двері редакції, розташованої в середмісті тодішнього райцентру, підкотив семимісний ГАЗ-бобик, з брезентовим покриттям, авто першого секретаря райкому комсомолу Володі Ульянова. Еге ж, саме так, був такий. З нього вискочив симпатичний, наче з картинки молодик. Його нещодавно перед тим прислали на підкріплення в район звідкілясь із сусіднього Бару. З вигляду світловолосий, гарно виголений, костюм на ньому буцімто з голочки, черевики відливають багатьма сонцями, і зайшов до редактора. Ще за кілька хвилин туди позвали мене, бо я відповідав у редакції за висвітлення молодіжної тематики. Перед тим на одному з пленумів райкому комсомолу з ініціативи саме В. Ульянова мене обрали членом бюро районної молодіжної організації. Володя, можна сказати, був мій ідеологічний шеф.
Ульянов розповів, що ЦК комсомолу України, до піввікового ювілею ЛКМСУ вирішило провести в республіці конкурс на кращого механізатора-орача. І його вже фактично завершили. Спершу змагання відбулися під Вінницею. Туди прибуло 25 юнаків-трактористів по числу районів нашої області. Їм на кількох сусідніх полях виділили по трактору, по ділянці землі. Встановили ліміт часу і протрубили старт. Виявляється, ми нічого й не знали. А кілька днів тому там переміг молодий хлопчина Петро Пилипчук із колгоспу імені Івана Франка села Івашківці саме нашого Шаргородського району.
На наші запитальні погляди Володя Ульянов пояснив:
--У районі конкурсу не проводили, бо не встигали з цим до встановленої подачі кандидатури на змагання за звання кращого механізатора області, - мовив він. - Щось там завовтузились в обкомі. Потім гнали на повних парах. Я у відділі механізації райсільгоспуправління відшукав цього завзятого хлопака. Дуже славний роботяга. І, як бачите, не помилився. Всім в області івашківський Павло втер носа. Найбільшу площу за дві години роботи виорав. З ідеальною глибиною обробітку ґрунту. Про це сьогодні широко розповідає обласна молодіжна газета… Там і знімок його є, - додав небавом Володимир Миколайович. – Можна в них позичити…
З Вінниці наш посланець Павло Пилипчук, не вертаючись додому, відправився до Києва. Там під селищем Глеваха, на експериментальних полях Українського науково-дослідного інституту механізації і електрифікації сільського господарства, і відбувся головний конкурс. Стартував о восьмій ранку. І там, як мене нещодавно повідомили з Києва, - розповідав В. Ульянов, - результат знову ж таки виявився найкращим у нашого тракториста з Івашковець Павла Пилипчука… Його визнано кращим молодим орачем республіки… Йому вже вручили всі грамоти, дипломи. ЦК комсомолу України нагородило нашого посланця іменним трактором ДТ 54. Його вже відвантажують на адресу колгоспу імені Івана Франка з Харківського тракторного заводу…
-А це ось, - відкрив папку, яку приніс із собою перший секретар райкому комсомолу, - вітання ЦК ЛКСМУ України нашій районній комсомольській організації з завоюванням першого місця Павлом Пилипчуком у змаганні кращих орачів республіки. З отриманням головного призу – іменного трактора для кращого молодого плугатаря України. ЦК комсомолу повідомляє нам, що вартість «сталевого коня» на ХТЗ уже оплачена з коштів комсомольських внесків молоді республіки…
- Готуй негайно статтю про все це у номер, - мовить мені редактор Андрій Іванович Катеринич. – Зірвемо нині випуск газети, запізнимось, можливо, з набором у друкарню. Але це той особливий випадок на що якраз не потрібно звертати уваги…
-Я передав в Івашківці твій номер телефону, - звертається до мене Володя Ульянов. – Вони вже, напевне, телефонують, щоб бути готовими до твоїх запитань щодо тракториста Павла Пилипчука. Тебе ж цікавить це?
А це і є герб знатних Івашковець, нині Жмеринського району Вінниччини
-Авжеж, - підскакую з стільця і прожогом кидаюся до свого сідлища в редакції. В моєму невеличкому і скромному кабінетику, чую, вже безугавно тризвонить телефон. Можливо, не повірите, але це факт: через 53 роки після цих подій я пам’ятаю, що номер мого телефону в редакції був тоді – 9-14-49. Не варто перевіряти мою інформацію, тому що вже років із тридцять у Шаргороді стоїть телефонна станція, початковою цифрою якої є двійка…
На тому кінці проводу був бригадир тракторної бригади з Івашковець, орденоносець Корній Терентійович Тимошенко. Стаття моя в «Комунарі» тих незабутніх днів називалася «Кращий плугатар республіки!»
Ще за кілька днів до Івашківець із Харкова привезли іменний для Павла Пилинчука, винагородно-персональний трактор Т-74. Машини такої модифікації випускалися в Харкові з 1962 року. По 1982 рік включно. Всього було виготовлено 880 700 екземплярів ьаких дизелів.
Ми з нашим фотокором Юрієм Кіріловим ще вранці примчали під хату іменинника. А його не виявилося дома. Він, виявляється, ще не повернувся з нічної зміни. Орав на зяб колгоспне поле майже під сусіднім селом Конатківці. Ми зупинили його агрегат, на що він вельми розсердився. Мовляв, що ви не даєте працювати. Був це худорлявий, довгорукий хлопець з русявим волоссям. Юра Кірілов за цей час зробив декілька спалахів своїм фотоапаратом, а всі мої питання він зігнорував. «Поговоримо на врученні трактора, - сказав.»
Трактор, як мені пригадується, був здається, не традиційного серійного синюватого кольору, а якогось, буцімто, напівкофейного окрасу. (Син Павла Пилипчука Брій, п'ятдесятилітній агроном поправляє мене - трактор був червоний!) На обох дверях красувалась емблема ЛКСМУ і ярів яскравий напис: «Кращий орач республіки!» Виглядало вкрай захоплююче, заворожливо. Повірте!
У тракторній бригаді не було де яблуку впасти. На окраїну Івашковець, обабіч тракту в бік Шаргорода зібралося, здається, все село. Привезли всіх сім чи навіть вісім колгоспних доморощених Героїв Соціалістичної Праці, чим не могло похвалитися жодне навіть найзаможніше господарство і району, і області. Були це веселоокі жіночки, яких нагородили золотом на груди за врожайність зернових по 30,4 – 30,7 центнерів зернових з гектара. Для порівняння замічу, шо нинішнього року в Україні на круг зібрали в середньому по 46 центнерів на круг з площі понад 9 млн гектарів! Але треба враховувати те, що такого показника івашківські хлібороби досягли в перший рік після голоду 1947 року. То був справді рекордний здобуток…
Павло Пилипчук тільки повернувся із поля, де ми його зустрічали вранці. Лише умився, одягнув свіжу сорочку. Білозубо усміхався. Надали йому слово. Знітився. І лише сказав, що буде працювати ще краще. І так воно й було насправді…
Підготувавши цю публікацію, задумався я над тим, як же її ілюструвати. Звернувся по допомогу до Інтернету. А Івашківець, виявляється, в Україні пів десятка. Є аж двоє на Хмельниччині, по одному з таким найменням на Тернопільщині, Львівщині та на Вінниччині. Але тільки в Шаргородському (тепер, даруйте, Жмеринському) районі село Івашківці мають свого герба. Погляньте, будь ласка.
Усе там відображено, на чому, власне, тримається село – і колоски з короваєм, худобина, церква, і дубовий жолудь, бо в селі є лісництво. А ось трактора, Павлового трактора не видно. Хоча село єдиним в Україні мало кращого орача республіки та козирного іменного трактора, котрий івашківчанам подарувала молодь України. Скинувшись буквально по копійчині.
Коротка пам’ять. Забули… Шкода…
***
постскриптум:
Написав мені у приват один чоловік. Поцікавився: "А як склалася доля товариша В. Ульянова із Шаргорода?", про якого тут йдеться.
Відповідаю. Володимир Миколайович виявився на диво порядною і гнучкою людиною, з славним українським стержнем. Трудився у Шаргороді другим секретарем райкому партії, і, напевне, ніхто у районі ніколи не поскаржився на його самодурство, комуністичну запопадливість, прислужництво москальству. З часом перевели його до Тульчина на посаду голови райвиконкому. Тут же працював начальником управління сільського господарства, керівником районної державної адміністрації до останнії своїх днів... Був вельми шанобливою і діловою людиною...
