А Жмеринка, як жирна і добре впізнавана крапка на карті СРСР та України, нехай буде відомо всім, з’явилася загалом недавно. Якихось сто з хвостиком років тому. Це вже цар Микола II-ий на початку двадцятого століття дарував робітничому селищу статус повітового містечка. При цьому придворні лизоблюди вирішили ще й догодити самодержцю, позаяк саме того дня святе сімейство вітало з днем народження одну із дочок імператора — княгиню Тетяну Миколаївну. Тому й запропонували містечко Жмеринку перейменувати в Тетянине.
Цар зважив на вагу обидва слова вголос, і рішуче відклав у бік проект перейменування містечка. Начебто, заявив, що для Тетяни знайдеться інша пам’ятна місцина.
А тим часом у самій Жмеринці тоді і дещо раніше вже мешкали люди, які мали прославити це місто у віках. У самому центрі містечка поселення активно працював комерційний банк. Його послугами користувалася вся місцева знать, ремісники, торговці. Заглядали частенько й землевласники. Головний авторитет грошової установи складав толковий, ввічливий, до всіх уважний керуючий. Звали його Варфоломієм Семеновичем Ткаченком.
Це був примітний, інтелігентного виду чоловік з моріжком чорнявих вусиків під акуратним носиком. Він читав багато періодики і різноманітної літератури, був навдивовижу цікавим співбесідником і міг кожному відвідувачу банку скласти прогноз зі станом валюти, сезонними цінами на товари. Тому його завжди оточували ділові та цікаві люди.
У пана Варфоломія виявилося навдивовижу чарівним і друге, домашнє крило – жіноче. Був він вдруге жонатим на писаній красуні Марині. Коли вони удвох іноді з’являлися в якійсь знаній компанії, то всі тільки й милувалися тим, як дотепно і чарівно поводиться ця примітна, бездоганна, віртуозна пара. Особливо ж неповторно і розкуто виглядала мила пані Ткаченко в танці. Вона завжди нагадувала собою незрівнянну, білосніжну подобу чарівної довгошийої красуню-лебідоньки на ставку: буквально плила по паркету. Пан банкір вельми ладно сприяв їй показати всі свої незрівнянні зваби доморощеної прими, безмірно сакрально і вміло виконував різні па-де-де з характерною зміною публічних дрібних кроків фігурними завмираннями, фіксацією багатоманітних прикметних поз. Коли Ткаченки впадали в танцювально-фігурний раж, усі присутні на балу наразі розступалися, робили велике, просторе коло і бурхливо аплодували. Двоє елегантних молодих людей неперевершено і дивовижно демонстрували справдешнє мистецтво краси у танці, поведінці на відпочинку.
Чарівна пані Марина і згоріла несподівано у своїй граційній довершеності, нестримному пошуку кращої пластичної пози, у дикому азарті танцю. Якось вони з Варфоломієм поїхали на різдвяні вечорниці до знайомого священика під селище Браїлів, що знаходиться від Жмеринки за якийсь десяток кілометрів. Замало не до ранку хвацько й запопадисто били чобітками об підлогу. Марина показувала замало не балетні пози при підтримці вправного, елегантного чоловіка. А коли вже потомилися геть, випили з усіма по чарчині, чемно розцілувалися з святим отцем і матінкою, і побігли веселі та радісні до своїх санчат із кучером у довгому кожусі. Панянка так розігрілася за столом та на попівських паркетах, що навідріз відмовилась одягати шубку, просто накинула її на плечі. У санчатах Варфоломій її укутав теплим покривалом. А коні були молоді й нестримно гарячі, Легкі санчата понесли, як стрілу.
А хоч їхати додому було й недалечко, та пані вміло зопалу підловила крутого морозцю з пронизливим вітерцем заодне, вистуджуючи все своє розпашіле у безкінечних танцях єство. Як же ж приємно було після задухи на повні груди подихати свіжою різдв’яною, аж пекучою прохолодою! Вона все намагалася вивільнитись з-під покривала, то однією, то іншою стороною обійняти тугу зустрічну струю смалкої свіжості. Уже до ранку Марина вся палахкотіла пекучим внутрішнім вогнем. Покликаний на поміч лікар, дивно скаблучивши нервові свої брови над хрипливою як гармошка в грудях пацієнткою, дивувався, як так сильно можна було обморозити дихальні та легеневі шляхи. Варфоломій Семенович лиш скрутно похитував головою і в сусідній кімнаті глухо сказав лікарю:
— Танці в усьому винні, бурхливі наші танці, пане дохтор…
У банкіра залишилося на руках двійко дівчаток. Старша, справжня видра в людській подобі, Неоніла і зовсім юна, двохлітня красуня Марічка.
Менша донька особливо була схожа на свою чарівну і незабутню матір. Ця дивна благоліпність у ній світилася якоюсь внутрішньою значущістю, позаяк кожен, хто бувало погляне на неї відчуває: це не просте, а вишукане, казкове створіння. Ось пан Ткаченко і ставився до нього саме так – надзвичайно. Вишукано. Тільки Марійка стала підростати, її тут же відвіз до Києва, влаштував до пансіону німкені Віри Карлівни Гоголєвої. Згодом вона вже навчалася у Київській Подільській гімназії, а потім і у знаменитій Фундуклеївській...
На якомусь старшому етапі життя, дівчинка зі Жмеринки мешкала в одній кімнаті з Євгенією Лівицькою. Дочкою пристойних землевласників із села Липляве Золотоніського повіту тоді Полтавської губернії, згодом Черкаської області. Із населеного пункту, котрий знаходився якраз навпроти канівської Чернечої гори, могили Тараса Шевченка через Дніпро у Каневі.
У Жені був брат Андрій, студент відомої Колегії Павла Галагана. Він провідував сестрицю. У пансіонаті існувало залізне правило: хто б не приходив в гості до цнотливих вихованок, зустрічі мали відбуватися обов’язково за присутності третьої душі. Такою сторонньою особою для брата і сестри Лівицьких завжди призначалася Женина подруга. Часті рандиву відбувалися у великій, спеціально для цього призначеній кімнаті, де на видному місці знаходилося гарне концертне фортепіано. В такі задушевні хвилини Марійка сідала до інструмента, і поки Андрій та Женя спілкувалися, затрушувала залу ніжними, красивими мелодіями. Робила це й для того, аби не чути того, про що ведуть домашні розмови Лівицькі…
Спочатку, під час зустрічей, музичні мотиви у її виконанні завжди звучали рівно, вишукано, без найменших надтуг і збоїв. Але з якогось часу, особливо після того, як чубатий Андрій з того кінця кімнати пильно загляне на піаністку, вона й зіб’ється. Якщо в класичному наспіві вишукано дзюрчала по клавішах вода, то вона враз, начебто, зупинялася. Застигала, немов желе. А коли в мелодії відображувався політ, приміром, ширококрилої чайки, то виникала ситуація, коли вона тут таки ось-ось упаде на скали. Марійка тут же намагалася все виправити, поспішала, і це ще більше видавало її внутрішні хвилювання. Душевну напругу. Як вона придумала сама, причиною цього, можливо, стало те, що з якогось дня, Андрій, приїжджаючи в гості до сестри, приносив букет квітів і сестрі, і їй, Жениній подрузі. І чого б це? Ті подаровані квіти, поставлені на фортепіано просто хмелили голову дівчині. А позирки з-під лоба, ліктя, з-за плеча сестри виводили її геть із рівноваги…
Андрій таємно приносив дівчатам книги, найчастіше газету «Зоря», яку у Львові видавав великий геній Іван Франко. Просив усе що передавав ні в якому разі не показувати нікому, позаяк це насправді заборонена українська література. Ставши студентом Київського університету Святого Володимира, поринув в підпільну діяльність з організації протестних акцій молоді проти спольщення вишу. Активно виступав за проведення навчань українською мовою, проти гніту царату, на підтримку робітників, які боролися за 8-годинний робочий день.
Андрій записав дівчат до Студентської Громади, яка невдовзі обрала саме А. Лівицького своїм лідером. Усе це не могло закінчитися добром для активіста, його на рік виключили з університету. Одначе, він не покидав своїх громадських справ. Якось із вікна пансіонату В.К. Гоголєвої Андрій, непомітно відхиливши портьєри, тихенько показав їм двох шпиків, котрі під будинком чатували на нього. «Охоронці моєї душі», - потішно пожартував.
Женя з Андрієм взялися українізувати юну пані Ткаченко, оскільки вона при зустрічі в гурті молоді, з якою дружили Лівицькі, надзвичайно виділялася свою зросійщеною вимовою, орієнтацією на московських письменників і акторів. Брат та сестра все частіше затягували Марічку на українські вечорниці. Забирали з собою на концерти Лисенка, на вистави Садовського, Саксаганського…
Щодалі, жити ставало все веселіше. Тим більше, що Женя якось запросила на вакації Марійку поїхати з нею до кучерявого і квітучого Липлявого. Мовляв, у нас дуже чудесно навесні і влітку. Ніде немає стільки голосистих соловів та зозуль, як там. Під боком широководий Дніпро з човнами. Мешкати можна з усіма разом, а можна на казковому хуторі, який належав сім'ї. Пані Тимошенко завагалася, адже рвалася до батька, зіскучилась за ним, і старша сестра вийшла заміж, стала матінкою-попівною, переїхала до ввіддаленого села. Конче треба відвідати і її. Щоб остаточно зламати нерішучість подруги, Євгенія тісніше причинила двері кімнати, і майже на вушко Марійки прошепотіла:
—Тобі просив передати це запрошення… Андрій. Це його класна ідея. Я її з радістю підтримала…
Женя побачила, як в одну мить зашарілася вірна подруга. Фарба залила її аж по самі вуха. За тим чарівнича Марійка вискочила, просто таки випурхнула з кімнати. Євгенія невдовзі почула, як другиня сіла до фортепіано, ударила по клавішах. Вона зрозуміла, що дівчина вгамовує наплив почуттів почуттів музикою. Значить, це глибоко її зачепило…
То й справді були великі і відповідальні дні, коли молоді люди утрьох приїхали до батьків у наддніпров’я. Але за Андрієм уже тягнувся глибокий слід антидержавника. Якось до них у Липляве нагрянув ледве не цілий загін жандармів. У будинку влаштували трус, усе перевернули догори дриґом. Шукали підпільну літературу. Батько, Микола Іванович, один із керівників Золотоніського земства дуже образився за це, звісно ж, на Андрія. Що влаштував для нього, поважного громадянина, таку ганьбу. До того ж сина заарештували через його виступи у Києві. Сказали, що водить дружбу з особистими ворогами престолу.
Якраз перед тим Андрій нарешті відважився зайти до батька на відверту розмову. Заявив про своє бажання одружитися. Готовий представити свою наречену для благословіння…
Микола Іванович, що явно був не в дусі, його допікали свої болячки, замахав руками:
— Якщо ти маєш на увазі цю чорнооку в смолянистих кучериках дівчинку, що приїхала з вами, то я благословення не дам…
— Це ж чому?, - швидко і насторожено справився здивований Андрій…
— Вона, як і ти – політична. З книжками тільки, балачками... А як же ж ви, з чого жити маєте? Хто після мене справу на землі вести буде? На кого я добро нажите залишити маю? Ні, така невістка мені зовсім не підходить, я проти такого шлюбу і на землі, і на небесах… Хіба ж ти не можеш вибрати собі більш достойну хазяйку?
Андрій прожогом вискочив із батькового кабінету. Більше як пів дня мокнув у Дніпрі, косив із хлопцями отаву в долинах. А ввечері, зустрівшись з дівчатами, розповів про аудієнцію у батька, про розмову з приводу весілля з матір’ю, яка за традицією і зі страху перед чоловіком, як завжди підтримала свого Миколая Івановича. Згодом Андрій, геть по-філософськи розмірковував про все перед Марійкою і Женею:
— Що сказати: наяву вічна проблема батьків і дітей! Ніколи між ними не буде згоди в принципових справах! Нічого, вони з часом оговтаються, я ще раз із ними порозмовляю… Це, визнаю, був невдалий підхід із мого боку…
А вже наступного дня стався несподіваний візит жандармів, Андрія пов’язали, довго допитували й Марійку. Але ніяких звинувачень проти неї не було, хоч вона часто бувала на мітингах і інших публічних акціях поруч з А. Лівицьким. Роздавала, нібито, й підривну літературу, але дівчина заперечувала подібне. А свідків в «охоронки» не було…
Якщо весілля вже, сказати б, «застовбилося» у головах молодих, то чи можна було сподіватися, що про нього забудуть. Тим паче, що Андрій Лівицький уже зізнався у кохані Марійці Ткаченко. Просто, хлопець сподівався, що батько, можливо, змінить гнів на милість. А мати завжди буде робити так, як вчинить батько. І ось послухаймо, як про все розказувала колись сама Марія Варфоломіївна, про перебіг подій у їхній родині.
«...Наступила осінь 1899 року, і нарешті прийшов мені у Жмеринку довгожданий лист. Одначе, не від Жені, як я очікувала, а від самого Андрія. Сповіщав про своє звільнення з в’язниці, про те, що їздив до батьків на хутір. “Амністії’’ від батька не отримав і тепер мусить собі шукати заробітку лекціями. Запитував, чи не міг би дістати лекцій у Жмеринці. Лекцій знайшлося аж забагато, і Андрій приїхав до Жмеринки в листопаді 1899 року. У нас була вільна кімната, і він оселився в ній, хоч про наше одруження не було мови. Живучи в одному домі, ми мали змогу ближче пізнати одне одного і ще раз твердо вирішили побратися.
Андрій мешкав у Жмеринці до весни 1900 року, а в липні того ж року ми побралися. Перед шлюбом нам довелось поконати багато труднощів. Насамперед Андрієві належало полагодити справу повороту до університету і скласти деякі іспити. З цим він і поїхав весною до Києва.
А тут сталася із ним несподівана пригода. Мав він їхати пароплавом з канівської пристані. З Полтавщини, з лівого берега Дніпра можна було дістатись до пристані тільки човном. У той рік була велика повінь. Величезні простори над Дніпром виявилися залитими водою. Темним квітневим вечором Андрій виплив на ці простори у величезному човні, т. зв. дубі, з трьома досвідченими гребцями. Коли вони увійшли в Дніпрове русло, побачили раптом перед собою великий пароплав, який швидко наближався. Він ішов просто на човен. Гребці з усіх сил старалися покерувати човном так, щоб уникнути удару. Однак сильна течія перешкоджала їм. Пароплав з усієї сили наскочив на човен, розбив його і викинув усіх у глибокі води ріки.
Ніч була холодна. Андрій мав на собі пальто і високі чоботи. Він був добрим плавцем і одразу, тримаючись на воді, почав скидати з себе одяганку. Йому вдалося скинути пальто й один чобіт. Другий набряк водою так, що не дався звільнитися від його. Андрій тримався на воді досить довго, але течія відтягла його далеко від пароплава. Він не хотів кричати, аби не витрачати сил. Але врешті знесилився і відчув, що вода тягне його на дно. Тоді Андрій крикнув передсмертним криком відчаю.
Гукнув... і натрапив рукою на щось тверде.
В тиху ніч усякі звуки розходяться по воді дуже далеко. Старий Шльома почув з канівського берега крики і вирядився з сином рибальським човном на порятунок. Шльома був рибалкою. Він орендував у Лівицьких на рибальство острів на Дніпрі проти Канева. Виїхавши насеред річки, Шльома почав кидати навмання довгу тичку, але не натрапляв на потопельників, уже думав було завертати, коли почув неподалік передсмертний крик Андрія. Шльома врятував Андрія, а ще перед тим люди витягли на пароплав одного з гребців. Двоє інших потонули.
Шльома також виловив кошик з Андрієвими речами, в якому були переважно книжки. Врятованих роздягли й поклали в кабіні пароплава під теплими коцами. Обидва хлопці були приблизно одного віку. Скоро заявились до них лікар і поліціянт. Лікар оглянув юнаків, звертаючись до обох на «ти». В той же час поліційний урядовець оглядав речі Андрія і врешті звернувся до нього, називаючи його «ґаспадін студент». Лікар страшенно засоромився і почав перепрошувати Андрія за те, що звертався до нього на «ти».
У цей час у поліційного урядовця з'явилися сумніви щодо леґальності Андрієвих книжок. Але притомність духа врятувала юнака. Він побачив у руках поліціянта книжку під назвою “Релігія і наука", котра якраз була заборонена царським урядом, і сказав:
— Що ви хочете? Це книжка на релігійні теми.
Це заспокоїло чуйність поліціянта, і він поклав твір на місце та закрив кошика. На другий день, приїхавши до Києва, Андрій вислав мені телеграму з повідомленням, що він живий і здоровий. Проте ще перед одержанням телеграми мій батько прочитав у газеті про катастрофу на Дніпрі та про смерть усіх пасажирів човна, серед яких був студент Київського університету Святого Володимира Андрій Лівицький. Він страшенно був пригноблений цим повідомленням і не знав, як показати мені цю жахливу новину. Нарешті вирішив підготовити мене до цієї сумної вістки.
Батько знайшов мене в дальній кімнаті і почав розпитувати, чи справді я так твердо вирішила вийти заміж за того Андрія Лівицького з-під Золотоноші. І коли я заявила, що моє рішення однозначне "так!", він почав обережно переконувати мене в тому, що Андрій мені не пара, що він людина непевна, що він взагалі ж бо “арештант’’. При слові “арештант’’ я не витримала й розплакалась:
— Що ви маєте проти нього? Чого ви раптом на нього напалися?
Саме у цей момент нам принесли телеграму. Батько швиденько розірвав її і почав читати. А тоді звернувся до мене:
— На, на! Читай! Живий і здоровий твій Андрій, не плач!
Склавши іспити, Андрій приїхав до Жмеринки і ми почали готуватись до шлюбу.
Наше не поблагословлене належним чином весілля стало тяжким ударом для Андрієвого батька. Звичайно, про те, щоб здобути його згоду, не могло бути й мови. Головним аргументом проти нашого шлюбу в очах Миколая Івановича було тепер моє “недворянське'' походження. Він називав мене ‘дочерью вольноотпущенника’’.
Я й сама докладно не знаю, яке було походження мого батька. Відомо мені, що дід мій був селянином. Але батьком моїм опікувався мировий посередник Білашевський, який був моїм хрещеним батьком. Білашевський віддав його на науку до реальної школи в Білій Церкві на Київщині, а потім підшукав посаду в своїй канцелярії. На цій посаді батько трудився кілька років. Пізніше склав іспит на т. зв. ‘’масного повіреного’’, яким залишався аж до приходу більшовицької влади. Тривалий час працював директором кооперативного банку у Жмеринці.
На скільки знаю, мій рідний вихователь за своє життя зарекомендував себе бездоганно чесною й цілком інтелігентною людиною. Цього явно не вистачало Миколаєві Івановичеві. Він нізащо не хотів погодитись на наш шлюб. Гнів його звалився не тільки на сина, але й на дружину, Наталію Петрівну, яку він обвинувачував у змові з нами. Гнів Миколая Івановича був такий великий, що він навіть покинув жінку, переїхав на свій хутір і жив там самітно з рік. Але коли він поважно захворів, Наталія Петрівна, не питаючись його згоди, переїхала до нього, щоб за ним доглядати. Він мовчки згодився і навіть дуже зрадів, як пізніше оповідала нам мама. Наталія Петрівна теж висловлювалась проти нашого шлюбу, але з іншої причини. Вона чула, що я була слабкого здоров’я і потребувала, буцімто, постійної уваги. На ці доводи Андрій відповідав мамі, що тим скорше жениться на мені, аби рятувати моє здоров’я.
Мій добрий батько опинився в прикрому становищі. Він заявив нам, що не дасть своєї згоди, поки ми не дістанемо згоди Миколая Івановича. Андрій жартома відповів на це, що в такому разі ми будемо змушені взяти шлюб без згоди батьків.
Виручила нас Андрієва мама. Прислала нарешті своє благословення, а тоді і мій батько поблагословив нас. Однак, з огляду на те, що згоди Миколая Івановича не було і що Наталія Петрівна, боячись його гніву, на шлюб не приїхала, ми хотіли повінчатися тихо без справжнього весілля. Але моя сестра буквально напосілася на нас. Сказала рішуче, що, хочемо ми того чи ні, а весілля мусить бути таке, як у людей.
Моя старша сестра Неоніла, була вельми енергійною особою, дуже шанувала гостей, любила їх приймати і частувати. Бувало, побачить бричку, що заїжджає до священичого двору, — і вмить летить наказ на кухню: «Мерщій готувати вечерю!».
Своїм живим характером вона, буцімто, не підходила до свого чоловіка, який мав вдачу цілком протилежну. До гостей ставився не дуже прихильно, любив щадити копійку і мати спокій. На цьому тлі у них бували часті конфлікти. Врешті Неоніла Варфоломіївна згодом переїхала до Києва і там свою енергію проявила в іншому напрямку, більш корисному для суспільства. Вона скінчила фельдшерсько-акушерські курси, а пізніше, вже за більшовиків, здобула диплом доктора.
Важко було нам з Андрієм протиставитись напору Неоніли у справі організації весілля у далекому від Жмеринки селі, але такій категоричній особі, якою була моя сестра не можна було перечити. Відбулось воно не в домі мого батька, а таки у сестри. І повінчав нас її чоловік, отець Іван Крижанівський. Сталось це 15 липня 1900 року…»
Ці рядки написані особисто дружиною Президента УНР в екзилі Андрія Миколайовича Лівицького пані Марією Варфоломіївною Ткаченко-Лівицькою. Її чоловік по загибелі Симона Петлюри (1926 року) очолив Директорію УНР та перейняв посаду Головного Отамана військ УНР. Трудився на цьому посту до кінця життя в січні 1954 року.
НА ФОТО: Марія Лівицька і її донька, майбутня велика українська поетеса Наталя. Початок двадцятого століття, м. Жмеринка. Десь за кадром залишився дідусь Варфоломій...
Президент Української Народної Республіки в екзилі — це найвище посадове становище в еміграційній громаді, йому віддана найбільша пошана й авторитет в опозиційному русі. І все це не з неба впало на голову Андрія Лівицького. Він до того високого поста йшов через роки тривалого світоглядного самозбагачення, через завоювання авторитету у колі змістовних і солідних друзів, українських патріотів. Пан Лівицький пройшов крізь тюрми й переслідування за українську національну ідею. Обирався членом Української Центральної Ради. Входив до складу ряду урядів, які формувалися, починаючи з 1917 року. Обіймав пост міністра юстиції Директорії УНР, служив товаришем (заступником) керівників ряду міністерств і відомств, очолював делегацію України на переговорах з Польщею. Двічі на віку працював Головою Ради Народних Міністрів. Завжди і всюди був поруч із Головним Отаманом Симоном Петлюрою. І вельми справедливо, що саме А. Лівицький замінив його на посту Президента УНР в екзилі.
Відтак, пані Марія, колишня мешканка Жмеринки, стала першою пані Української Народної республіки в екзилі і виконувала ці почесні обов’язки аж 28 років поспіль. Крім того, із березня 1967 року до кінця своїх днів (серпень 1971 р.) була матір’ю ще одного Президента УНР в екзилі – сина Миколи Андрійовича Лівицького. Марія Варфоломіївна водночас є матір’ю знаменитої української поетеси Наталії Андріївни Лівицької-Холодної, котра по-праву вважається однією з найкращих ліричних поеток України, неперевершеним співцем любовного і еротичного віршованих жанрів. Багато часу пані Наталя в малолітстві провела на вихованні у дідуся в Жмеринці. Цікаво, що Наталя Андріївна прожила на білому світі понад 103 роки (1902 — 2005 рр). Уміло і серйозно бавилася поезією до кінця своїх днів. Значна частина її творів просто згубилася, особливо ж тоді, коли в останні свої роки мешкала в Канаді у будинку пристарілих. Поетка традиційно майже щодня писала нові і нові вірші. Вітер часто здував її аркушики з робочого столу палати притулку. Прибиральниці підмітали ті списані сторінки, звісно ж, для них не зрозуміло якою мовою помережані, і викидали на смітник… Шкода.
