Cталося так, що одного осіннього дня на моєму робочому столі зустрілося два літературних твори – роман колишньої актриси, оригінальної сучасної письменниці Соломії Зеленської «Сповідь священника» - сага про чари кохання й колючий, дошкульний глід зрад, митарства неприкаяних душ, що не мають берегів моралі й пристойності, а також історична розвідка, глибока міжцерковна есея науковця Дмитра Вирського, озаглавлена не менш інтригуюче - «Жонатий ксьондз». Я й навіть було став перед дилемним вибором: що першим мені брати до чтива? Пішов, звісно, шляхом обов’язку, позаяк пообіцяв перед цим милій і чарівній пані написати рецензію на її твір, в обмін на прислану книгу. Тому точка зору на літературний доробок волоокої випускниці університету імені Карпанека-Карого, де продукують у світ примадон повабного і чарівливого фасону уже опубліковано. Тепер нарешті, либонь, усе з’ясував і щодо велелюбного клірика. Цікава історія… Читайте…
На відміну від придуманого, як у таких випадках кажуть - апокрифічного письменницею свого героя, випускника і театрального університету, і духовної семінарії, перелицьованого в священика Федора Чугайстра, у науковій розвідці Дмитра Вирського йдеться про цілком реальну історичну постать – женихання відомого католицького священника Святослава Оріховського-Роксолана на межі 1550-их років. Що, звичайно, визвало неабиякий резонанс не лише у католицькому світі, оскільки пан Роксолан по матері православний, та й не був далеким він і від цієї віри.
Станіслав Оріховський-Роксолан (1513 – 1566 рр.) вважається відомим інтелектуалом, родом із західних меж України – з Перемишля (пол. Przemyśl). Котрий нині знаходиться на території Польщі, за сім кілометрів від українсько-польського кордону.
Але загалом це колишня Київська Русь, центр Перемиської землі Польського королівства з потужним українським корінням. Це регіон так званного Надсяння. Близького і рідного нам. Адже ж ми співаємо в своєму гімні, де Павло Чубинський у первісному варіанті славня писав: «Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону…» А Перемишль, де служив ксьондзом наш досліджуваний, якраз стоїть на річці Сян…
Станіслав Оріховський, як можна уяснити його вартісну суть через 500 літ після народження, став у тих краях вельми впливовою особою. Хоча насправді не займав високих владних щабелів. Життя вчить, що іноді знаходяться-трапляються у буденному житті мас такі талановиті і внутрішньо організовані, авторитетні, з оригінальною харизмою особистості, які стають осередками потужного впливу на оточуючих. Доктор історичних наук Дмитро Станіславович Вирський, який, що називається, зуби з’їв на дослідженні річпосполитської історії, а його кандидатська наукова робота повністю стосувалася особи Станіслава Оріховського-Роксолана як історика і мислителя свого часу, пише, що це був своєрідний «герой середнього класу». Науковець називає його ідеалістом і прагматиком, який жив і діяв у жорстких умовах целібату. Себто, коли священослужитель стає на все життя нежонатим, холостяком, сказати б, заручником «безшлюб’я». Цей добровільний громадянський акт самопокори високо ціниться у народі, позаяк це, не що інше, як є жертва частки власного життя вірі у Бога.
Тут замічу, шо обов'язкову безшлюбність католицьких священиків встановив Папа Георгій сьомий у 1073-1085 роках. А практично целібат утвердився в середині XIII ст. Запровадженням целібату Католицька Церква намагалась зберегти земельну власність, не допустити її розподілу поміж нащадками священників. Енциклікою «Caelibatus Sacerdotalis» ("Про целібат священників") 1967 року Папа Римський Павло сьомий підтвердив непорушність церковного целібату, що стало однією з причин відмови багатьох католицьких священників від сану.
Так, за уявою науковця-дослідника Дмитра Вирського, міг виглядати католицький священик із Перемишля, українець Станіслав Оріховський-Роксолан, котрий здійснив цілу революці в католицькому світі понад п'ятсот років тому.
Нехай не складаеться бува у моїх читачів помисел про те, що наш лицар Станіслав Роксолан діяв доволі прямолінійно: став священником і тут таки захотів женитись. Як кажуть, - приспічило. Це була високо освічена людина, яка постійно і всюди позиціонувала себе, як українця полонізованого краю. Як пише дослідник Дмитро Вирський: «Із його легкої руки український голос зазвучав у дискусіях, які впливали на долю цілої Європи. У локальнішому плані С. Оріховський по-своєму символізує українсько-польську співпрацю, котра й для нинішнього часу залишається актуальною та багатообіцяючою».
Зрозуміло, що до цього визання він йшов не один рік. Потратив чимало сил і натхнення. Був це русин-українець, який писав польською і латинською мовами. Походив не з знаменитого роду-племені, але на час свого мужніння – уже був заможний шляхтич.
Пан Станіслав володів даром вирізнятися у будь-якому середовищі, тому, що завжди потрапляв у центри значущих подій і на все мав свою оригінальну думку. Але неодмінно чисту від будь-якого стороннього впливу, щиру. Це й підкупляло людей. Вельми швидко, відтак, завоював славу знавця античності, філолога-латиніста, епістолографа, літератора і краснослова.
Думаю, що одного абзацу з листа відомого польського історика Мартина Кромера, який тієї пори часто бував у Європі, загалом достатнього для того, щоб зрозуміти, ким для західного світу виявився насправді звичайний католицький священик, інтелектуал і розумник. Читайте: "Не думай, мій Оріховський, що твоє ім’я не відоме за кордоном. В Італії, Іспанії, Франції й Німеччині мені довелося чувати схвальні відгуки про твої твори, які становлять гордість і захист Вітчизни. Я не зустрічав там вченого, який би не читав їх і не підносив би до небес твоєї дотепності, красномовства та вченості. І я був гордий твоєю славою, оскільки вбачаю в тобі свого співвітчизника й друга, і тому промінці твоєї слави падають і на мене".
Дехто з культурних діячів тієї пори порівнював С. Оріховського-Роксолана навіть з Ціцероном і Демосфеном. Його повсюдно цитували люди…
Але наш ксьондз, будучи живою людиною, не позбавлений людських цнот, щедрот і земних потреб захотів, сказати б, женитися. При цьому зазначу, що отримуючи сан священника він целібату не приймав. Був, що називається, вільним від обіцянки вести виключно холостяцький спосію життя. Більше того, навіть мені нині відомо, що у нього, приблизно 1547 року, спершу була одна симпатія – Анна Запарцянка. Тепер Роксолан закохався вдруге, позаяк був вільною людиною. Об’єктом його недремної уваги і симпатій стала примітна панянка Софія – дочка пруського купця з Лембрака Фелікса Страша. Рішучий і швидкий на дію Станіслав Оріховський освідчився у своїх почуттях перед милою красунею, і вона відповіла йому взаємністю. Як же ж вродливиця могла відмовити клірику, про чию мудрість та славу майже щодня гомонів увесь люд. Місцевими розумниками його трактати цитувалися замало не у всіх публічних місцях. А некролог знаного публіциста Роксолана на смерть Короля Польщі Сигізмунда 1 Старого, який часи правління небіжчика назвав «золотою порою» держави, королева Боня, що зійшла на престол, розпорядилася розтеражирувати по всій державі та інших землях, їх зачитували з костьольних амвонів, автора проголошували майже Ціцероном.
Відтак, у Вишничі під Перемишлем відбулися заручини, яких у Присянні не обговорювали хіба що німі. Бо тієї пори по всіх землях уже розійшлися, немовби «Філліпіки» мудреця Демосфена, «Турчики» Станіслава Оріховського-Роксолана. Це були блискучі короткі мудрощі на всяк лад і до кожної нагоди…
Цікаво, що виступаючи проти целібату католицьких священиків, надання їм права на створення повноцінних світських сімей, народний трибун, клірик С. Роксолан зазначав і підкреслював, що він виступає цим самим, насамперед, проти «зіпсутості» кліру, який потайки постійно грішить. Позаяк усі обіцянки «безшлюб’я», «безсімейства», це є не що інше, як знущання над суттю людською, над житєйськими потребами і органічними запитами особи, над своїм, власне, земним призначенням. Ксьондз публічно заявив, що щиросердно кається у власній гріховності - «похоті» та «прелюбстві», і, аби надалі не лукавити і бути чесним перед Господом Богом, людьми і самим собою – одружується! Це буде чесний і справедливий вихід із ситуації, заявив відомий полеміст та релігійний діяч. Іними словами, його задум вкладався у суть відомого українського прислів’я: “Краще женись, а на чужу жінку не дивись». До цього всенародного висновку додам конкретне: «Пане, отче!».
Сталося подібне 10 квітня 1550 року у Судовій Вишні, що розташована за 44 кілометри від Перемишля, над річкою Вишня, притоці Сяну, на велелюдному зібрані. Справа в тому, що у цьому населеному пукті, починаючи з 1545 року почали відбуватися щорічні виїзні суди Перемиської землі. У Судовій Вишні збирався Генеральний Сеймик Руського Воєводства, куди повсякчас з’їжджалася шляхта з Львівської, Перемишльської, Сяноцької, Жидачівської, а подекуди й Галицької та Холмської земель вирішувати питання воєводства і обирати делегатів на коронний Сейм королівства. Це був розголос наживо на всю державу. Якби подібне відбувалося в нинішні часи, то пана Роксолана всі б назвали ньюзмейкором №1 Посполитої.
Тут же обов’язково нагадаю всім, друзі, що час рішучих дій загалом був не вельми певний для подібних заяв і вчинків. Чотирма роками раніше, в цих землях був позбавлений сану священика і засуджений на довічне ув’язнення клірик, який осмілився взяти шлюб із своєю прихожанкою. Напевне, С. Оріховського рятувало і різнило від свого постраждалого колеги те, що він мав уже вседержавну славу, був чи не найпопулярнішою особою в країні, як літератор і мислитель, публіцист. Єпіскопська партія, мабуть, вперше в своїй єзуїтській історії не могла одним зміїним подихом розтоптати і знищити вольнодумця, хоч це вкрай і відверто підривало устої віри і канонів папської церкви. Аж надто багато симпатиків та прихильників ідей Станіслава Роксолана з’явилося в державі. З цим навіть рахувалася королівська родина.
Реакційні католики все ж зажадали від зверхників священика, насамперед, перемишлянського єпископа Яна Дзядуського, через службові справи, вплинути на дошкульного і колючого клірика, змусити його прикусити язика. Були чутки про те, що особисте завдання на вгамування пилу єрипенистого ксьондза отримав від влади і понадсянський магнат П. Кмит, постійний покровитель та протектор С. Оріховського. На його долю, як можна було зрозуміти зі всієї цієї історії, випало брудне і засмальцоване доручення – перешкодити шлюбу Роксолана і його нареченої, котра, нагадаю, трудилася покоївкою в бачага. І той, на жаль, справивився з цією безславною провокацією, не очікуючи на шлюб із ксьондзем, з яким була заручена, Софія Страша одного дня, нежданно-негадано, буквально вискочила заміж за якогось пройдисвіта. Наче під цю подію підклали невидиму пружину. Посприяв цьому, кажуть, господар послушної служниці.
Ще більш рішуче діяв єпископ Ян Дзядуський: в усій перемишлянській землі було роздзвонено про буцімто неблагочестиві «еротичні», «плотські» витівки ксьондза Роксолана. Про це гомоніли і католики, і православні. З усіх костьольних амвонів можна було почути одне: якщо клірик не вгомониться, не відмовиться від своєї хворобливої ідеї женитися, то він буде вигнаний за межі дієцезії, позбудеться всіх майнових і станових прав. А такий його шлюб не буде визнаватися державою…
Але не тут-то було. Цього, зрозуміло, хотіли швидкі на розправу єпископи. А ось шляхетський сеймик у Судовій Вишні несподівано взяв бік Роксолана, вважаючи, що діяня церковної влади в корені сплюндрували головне правило шляхетства – пряму підсудність дій клірика виключно королю. Відтак, народилася ідея, одобрена усіма – розгляд справи ксьондза Станіслава Оріховського-Роксолана внести до коронного сейму, а земським послам, як пише науковець Дмитро Вирський, «дано доручення не допустити ув’язнення шляхтича через шлюб». Затійник смути в суспільстві, будучи людиною відважною, з достойним почуттям самоповаги, не спантеличився від цмх дій його ворогів. Він спровадив назад судовий позов єпископа з гордим приписом, що боронитиметься за свою честь і правду, скільки вистачить йому сил. І всі знали, що це були не просто слова.
Доктор історичних наук, співробітник Інституту історії Української Національної академії наук Дмитро Станіславович Вирський, невтомний дослідник нашої сивої давнини
Усе, що відбувалося у період понад семидесяти діб, поки працював коронний сейм у Пйотркові, достоту описано в «Аналах» - публіцистичному творі пана Оріховського. Частина послів, серед яких «заколотник» церковної моралі мав колосальну підтримку, повідомлю вам, зажадали розгляду справи у пристуності короля. Їхню волю виконали.
Але коли винуватець дійшов у своєму публічному виступі до аналізу суті целібату і його дії на людську сутність, епіскопи, зірвавшись зі своїх місць здійняли справжню бурю протесту. Довелося у справу втручатися особисто королю. Він передав свою волю: «Нехай ксьондз Оріховський-Роксолан виступає, але утримується від критики існуючого церковного ладу і дій єпископів…».
Вердикт був такий: монарх, за пропзицією сенату, відстрочує прийняття остаточного рішення. Здається, що на рік… Це була фактично перемога перемишлянського (вважайте, українського) клірика.
Тим часом, потяг гамірливих подій довкола женихання перемишлянського ксьондза, одначе, уже не міг зупинитись. Давши привселюдну обітницю покінчити на ґрунті облудництва з обманом самого Господа Бога, стати на чесний шлях життя у стосунках із жіноцтвом, ксьондз не довго кволився за зрадливою куртізанкою. Друзі його познайомили з вродливою і добродушною католичкою. Це була 16-літня Маґдалена, прихожанка із Краківського воєводства. Єдина дочка і наслідниця заможного шляхтича Яна Холмського. З якою вони у парі прожили цілих шістнадцять літ, аж до смерті відомого клірика…
