Висновок журналіста, який пройшов випробування ковідом - 19
Кілька тижнів я в Одесі, сказати б, буквально навпомацки: телефон мого давнього друга не відповідає, то видає страхітливе і непевне: «поза зоною досяжності». Аж учора надвечір вривається доброхіть : «… сердечно вітаю! Я живий і вже здоровий! Ти ж як?»
Вухам своїм не вірю: «еге ж, звалив коронавірус. І дружину Галину також… Слава Богу, очапали… Тепер уже з антитілами наші організми, хоча не менше треба берегтися, як і до цього. Я ж раніше гадав, що то все казки про епідемію. Але як прихопило… О-йо-йо-й! Ворогам не побажаю…»
Володимир Софронович розповідає, що, коли відчув усім відомі симптоми, щоправда, без надсадного кашлю, як у багатьох буває, одразу ж поїхав сам за кермом авто до лікаря. Зробили тест і тут же госпіталізували до інфекційного відділення Одеської міської лічниці.
«У лікарні як у лікарні, - каже відомий український журналіст Володимир Новак, у недавньому, до виходу на пенсію, керівник Південного регіонального відділення Укрінформу, з яким колись ми поспіль навчалися літературному ремеслу, - погано лише те, що палата на десятеро хворих. Як солдатська казарма. Розумієш, кожен болячку свою переносить по-різному. Є, сказати б, буйні хворі, а є й спокійні, терплячі. Тому при такому великому масиві людей, зосереджених в одному замкненому просторі немає змоги відпочити, а коронавірус, це, насамперед, виснажлива втома: один встав, інший прийшов... Спиш лише тоді, зізнаюся, коли вже вибиваєшся із сил. Не приведи, Господи...
У мене виявилася, -продовжує пан Володимир, - дякувати Всевишнього, більш-менш легка форма ковіду. Спочатку мучила висока температура: було й 38,7 градуса. Ще й проблеми з венами маю. В цілому ж терпимо. За весь час лікування у нашому відділені ніхто не помер, ніхто не був у вкрай критичному стані, слава Богу. Лише кількох пацієнтів, бачив, на лікування доправляли у лежачому стані. Одні проблеми у всіх під обід: треба нові і нові ліки купляти, щоб побороти біду. А це гроші з кишені, якщо, звісно, хто їх має. Правда, тут і роздумувати не можна, треба викладати усе, що маєш, хворобу не задуриш, якщо треба - позичати людям доводиться, у друзів, родичів заради цього підіймати... Бачив, як це клопітно буває... Повезло іще нам усім, хто лежав в Одеському інфекційному відділенні: досвідчені, знаючі, уважні медики нас ставили на ноги. Дай їм, Боже, здоров’я! Це справді люди з легенди. Їм треба кланятись доземно…»
- Що ж тепер? – виривається у мене, мабуть, не доречне запитання, як на цей особливий випадок.
Квітуючий Володимир Новак власною персоною...
Одначе, мій друг реагує на нього доброзичливо. Мовляв, треба йому по-первах виконати свій професійний обов’язок: хвороба, стаціонар інфекційного відділення при нашій жахливій пандемії, емоції людей і медиків – своєрідне відрядження на справжнє людське дно для журналіста і літератора, яким є пан Новак. Тепер треба, переконаний він, негайно відписатися, і вже почав працювати над цим. Що називається, по свіжих слідах, щоб чого не упустити. Поки що ковід, підкреслює мій друг, багато сприймають як жарт, а це насправді страшенно жахлива болячка. Треба намагатися обходити її десятою дорогою… І в цьому він усім бажає успіху.
