Уже давно примітив, що літо майже завжди завершується людськими втратами. На жаль. З острахом оглядався в заключні серпневі дні з надією: а, можливо, цього разу промине. Якби ж то так! І ось по обіді нині повідомлення: сьогодні не стало медика і письменника, великого його Величності Журналіста – Юрія Григоровича Віленського. Багатолітнього майстра справді золотого пера газети «Правда України».
Першою сумну новину оприлюднила дочка всесвітньо відомого академіка Миколи Амосова – пані Катерина…
Коли навесні 1987-го я прийшов у «Правду України», він уже там трудився. Кандидат медичних наук. Працював медичним оглядачем. Був блискучим публіцистом. Письменником. З-під його пера регулярно виходили великої сили пізнавальні та актуальні статті, нариси, особливого розумного гарту книги про літературу і медицину. Він кохався у цій людинознавчій царині. І все своє життя був незрівнянним на цьому відповідальному посту. Я рівних йому на цьому тлі не зустрічав.
Юрій Григорович співвідносився до того особливого розряду людей, котрого знали всі. За своє життя він написав багато статей про медичну науку, лікарів і учених, про різномантні винаходи і нові ліки. Це була людина, котра майже все знала про сучасну медицину, її лідерів і світил науки...
Котроїсь холодної пори я, напевне, десь трішки простудився, бо охопив мене якийсь дивний кашель: пишу статтю – кахи-кахи! Розмовляю по телефону – просто таки душуся кашлем. Зберу журналістів на нараду – соромно від людей – кашляю, як гавкаю.
Уранці прийшов Віленський:
- Поїхали лікуватися!
- Та мені треба з інвесторами зустрічатися, - не здавався я.
- Відкладайте все – поїхали до лікарів… Вам конче потрібно перевірити легені...
Ми обійшли того дня з пів десятка академіків, казати б, усіх антикашельних світил Києва. Він уперед, я за ним. Стук-стук до кабінету. Скромно і стиха Юрій Григорович відкриває двері. Я, немовби школярик який за ним тихенкьо протискаюся. Там усюди пана Віленського приймають на бурхиве «ура!», я топчуся біля входу, поки вони обнімаються, не випускають із обіймів нашого медичного оглядача. Ну і тільки потім черга доходила до мене. Якщо, звісно, грізним кашлем у кулак, я знічев’я не зірву їхню блаженну приязнь. По цьому усі дуже уважно вислуховували моє дихання через апарати, щупали, просвічували…
Щоправда, обов’язково при цьому видавали мні, як головному редактору видання, цілі порції хвалебних од на адресу Юрія Григоровича. Розхвалюючи його книги, статті, які виходили в нашій газеті. Один з науковців закінчував, схоже на те, що давно колись розпочату поміж ними розмову про Булгакова. Адже відомо, що краще Юрія Віленського ніхто в Україні, та й не тільки у нас, думаю, знав київський період життя автора «Майстра і Маргарити».
Поміж нами з Юрієм Григоровичем тільки, власне, на цій одній платформі постійно були розмовки. Він видав цікаву книгу про Михайла Булгакова, а я гостро критикував його героя за подекуди неприкрите скочування до банального українофобства. Чого явно не можна було не помітити. Головну дискусійну розмову на цю тему ми все відкладали на потім. Виявилося - назавжди...
Для мене особисто він був цікавий тим, що Юрій Григорович особисто знав, дружив із таким особливим чоловіком - Іваном (Яні) Богорадом. Харків’янином, котрий під час Другої світової війни, тікаючи з концентраційного табору, потрапив у село Лебединці Андрушівського району Житомирської області. Там він із хлопцями організував підпільну антифашистську організацію, котра невдовзі стала пускати під укіс ворожі ешелони з військовою технікою на перегоні Козятин – Фастів. І що не робили німці, яких лишень агентів не запускали сюди, а поїзди один за одним летіли під укіс.
По війні Іван Данилович Богорад прийшов працювати в редакцію однієї з центральних газет України. Там вони і подружилися з Юрієм Віленським. А найближчим другом колишнього партизанського підривника був – ви, мабуть, і не повірите, - Віктор Платонович Некрасов. Автор знаменитої книги «В окопах Сталінграда». Який уже мешкав в Парижі, бо був дисидентом, вигнанцем з рідної землі.
Так іще склалося, що в часи свого перебування в Лебединцях, Яні Богорад зустрів славну дівчину Ніну Суботенко. Все закінчилося гарним, голосистим весіллям. Лебединці, відтак, назавжди стали рідною стороною для колишнього харків’янина.
Одного разу моя теща, Лариса Михайлівна Дем’янюк, котра відійшла на 95-му році свого життя нинішнього квітня за світи, якось розповідаючи мені про те, яким у їхньому краї було колись життя-буття, мимохіть обмовилась, що як приїжджав по війні колись там у район лебединський партизан Іван Богорад, то місцеві начальники такі накривали столи у лісі, що вони аж вгиналися від наїдків та напитків. Ще й зауважила при цьому. Мовляв, дружина Богорада Ніна, це близька родичка ваших з Ольгою (моєю дружиною) знайомих Суботенків.
- А ти хіба його не знаєш, Богорад же ж колись у твоїй редакції працював? – запитувала теща.
Я ледве дочекався понеділка, щоб поїхати на роботу, якнайшвидше зустрітися з Юрієм Григоровичем Віленським, бо знав, що найкраще про все це, в тому числі і про журналістську Одіссею Івана Богорада, напевне, знає лише він. Тим паче, що колись я від нього чув це прізвище – Богорад...
Юрій Григорович Віленський
Виявилося, що світ і справді тісний. Ми потім з Юрієм Григоровичем неодноразово говорили на цю тему. Він розповів, що вік Івана Даниловича був навдивовижу коротким: народився 1921-го, помер 1984-го. Можливо, тому, що неодноразово був поранений, ледве вижив в Уманському концтаборі. Працював він не в «Правді України», як я, а в газеті «Радянська Україна». І хоч у великій журналістиці – у газеті «Сільські вісті», я з 1981 року, на жаль, не мав честі знати І.Д. Богорада.
Відставний генерал внутрішньої служби Леонід Павлович Суботенко, близький родич дружини Богорада – Ніни Феодосіївни, на початку нинішнього року повідомив мені, що йото тітка, Слава Богу жива і здорова. Сама мешкає в столиці. Їй, здається, уже за 95…
А ось Юрія Григоровича не стало. Всі матеріали по редакції газети «Правда України» знаходяться у мене дома, в Києві, так що я, на жаль, не можу зараз точно сказати, скільки йому було літ. Років із три тому я випадково зустрів його в міському тролейбусі. Виглядав мій колишній медичний оглядач, як завжди скромно, умиротворено, але доволі бадьоро. Навіть присідати у тролейбусі відмовився. Говорив, як завжди, тихо, дещо глуховато, але чітко й конкретно. Він їхав додому, добирався тролейбусом №14 у район площі Лесі Українки, де мешкав. Встиг розповісти, що залишився вже остаточно сам. Дещо раніше помер син, а нещодавно й дружина. Сказав, що зозуля нарахувала йому уже за 87 літ. Але почувається фізично терпимо. Багато працює над новими книгами. І творчого тонусу не втрачає. Я побажав йому тоді міцного здоров’я…
Перед тим, як поставити нині останню крапку в цьому скорботному нікролозі, я зазаначу: впевнений, що ніяке професійне видання в своїй історії не мало подібного талановитого, прозорливого, все знаючого медичного оглядача, якому від читачів щомісяча надходило тисячі листів, і, навряд чи хто й коли матиме подібного фахівця в своїй редакції.
Наскільки цінували нашого колишнього журналіста, як медика і літератора, може свідчити той промовистий факт, що коли Юрію Григоровичу Вілинському виповнилося 85 літ, Академія медичних наук України, за свій кошт влаштувала урочистий прийом у Виставковому комплексі на Нивках. Так науковці-медики вшанували працю журналіста і письменника, котрий за багато років своєї плідної діяльності підготував чимало книг, статей про науковців газузі, людей високого громадянського обов’язку, розповів про винаходи і перспективи для нових відкрить з охорони здоров’я і життя українців.
Ну, іще раз про вік небіжчика пана Віленського. Поки писав верхні рядки, пригадав, що одного разу пан Віленський видав "на-гора" вельми оригінальну і чудову статтю, в якій зазначив, що вони, три колишні приятелі мали в своїх біографіях по оригінальній одиничці. Віктор Некрасов народився 1911 року, Іван Богород - 1921-го, а Юрій Віленський - 1931-го. Тому на останок сповіщаю, що Юрію Григоровичу було - 89-ть.
Пом’яніть усі, хто знав його щиру душу, пані й панове! Це була вельми порядна і чесна людина!
Царство небесне вам, Юрію Григоровичу! Земля Вам пухом!
