Авторські блоги та коментарі до них відображають виключно точку зору їхніх авторів. Редакція ЛІГА.net може не поділяти думку авторів блогів.
25.05.2019 16:31

Першим вітром до мами полечу...

Поминальний обід у рідній стороні

У середині нинішнього тижня їздили ми з дружиною на Вінниччину, в мої рідні краї – у Джурин, що лежить якраз посередині міжлуччя Південного Бугу і Дністра, де, як свідчить древній літопис, в середньовіччя стояла знаменита фортеця Чурилів. Навідалися з візитом пам’яті і ввічливості до могил батьків та рідні. Якраз у травні минає 101 рік моїй золотій матері, трудівниці з трудівниць, члену колишньої колгоспної буряківничої ланки з 13 її дитячих літ аж до виходу на пенсію у 55 років.

Була у нас колись велика сільська родина. В обох гілках роду батька й матері людей та й людей. Мама мене старанно вчила, хто кому вуйко, а хто вуйна, хто їхні діти, а хто дядько з тіткою для мене. Як з ними вестися, вітатися. Хто кому за брата й сестру, а хто вже у другому у третьому коліні доводяться, як у Джурині про таке кажуть.

Немає вже більшості із тих людей. Стоять порожні їхні хати. Як привиди. Понад двома річечками, які попід крислатими вербами жебонять левадами і зливаються руслами у центрі села.

Сільське кладовище розташувалося на високому пагорбі, через який пролягає у дальні світи траса Київ-Кишинів. Ми причалюємо до рідного краю з київського боку. Під’їздимо до кладовища і йдемо до могил рідних. Унизу, розбігшись вулицями вподовж подільських пагорбів, у густих заростях левад і садів мліє на сонці село. Мене просто полонить страх перед візитом на рідний куток – Причепилівку, ще чомусь його називають Кореєю, на свою кревну вулицю. Колись багатолюдна, багатоголоса, з гучними весіллями і проводами в армію бранців, тепер вона геть безлюдна й майже мертва. Ще один цвинтар села. У середньому через десять обійсть, з густих заростів деревію і кропиви вирине одне-друге ще живе господарство.

Перед самим від’їздом на свою малу батьківщину, здав я до однієї з вінницьких друкарень нову книгу новел з життя, оповідок якраз про рідні краї. (Заради справедливості зазначу, що фінансується видання за кошти обласного бюджету, велике спасибі за це моїм землякам!) Називається цей твір «Під рясними вишнями». Там я широко і достеменно розповів про рідне Поділля. Нова книга є, власне, продовженням моєї попередньої есеї «Родинна колиска - Джурин». Відгук про неї я передам вам трохи нижче у цій розповіді, позаяк мені ще треба представити людей.

Справедливо й по-людськи у пору іменин варто пом’янути мою матір – сиву голубку, Ликерію Феофанівну. Сусідів її уже немає – вимерли. Подруги також у кращих світах. І рідню на цьому світі, на жаль, можна порахувати буквально на пальцях. Те, що на фото внизу, практично все, що залишилося від неї. Плюс ми з дружиною зображені також. А знімає нас 45-літній племінник мій, син покійної молодшої сестри - Ігор Васильович Мельник. Старший прапорщик. Менш, як за рік він уже пенсіонер...

З початку весни домовлялися, що тут, у центрі столу, мав би обов'язково бути мій двоюрідний брат Володя Чорний. Найближчий по батьковій лінії Горобців. Дещо старший за мене, 1947-го року народження. Колишній сільський силач: розкладав на лопатки зі шкільної пори кожного, нехай і значно старшого за віком парубійка, хто з ним сходився у рукопашну. Згодом, у місцевому ПМК упродовж десятиліть вважався найудатнішим газо- і електрозварювальником. Рівного йому по майстерності не було у тих краях. А ось здоров’я тепер підвело. Тільки нинішньої весни вразило його аж два інсульти, тепер із ліжка не підводиться, бідняга.

Тому за столом у кафе зібралися: мій двоюрідний брат по материнській лінії Василь Євдокимович Сайчук зі своєю дружиною Валентиною Сергіївною (на фото ліворуч), а поруч зі мною справа сидить Михайло Васильович Сайчук. Хоча всі його в Джурині знають і величають Зеленюком. По прізвищу його матері.

Зеленюки це справді легендарне родина для Джурина. Ось моя матір походить саме із цього дужого та знаменитого кореня.

Під самим єврейським містечком, в першій сільській оселі мешкав понад сто літ тому вельми хазяйновитий, авторитетний чоловік - Степан Федорович Зеленюк. Був він жонатий на найкращій сільській дівчині Одарці. Старшим сином у їхньому роду був Іванко. Вельми вдатний хлопчина. Підростаючи - зарекомендував себе особливою метикуватістю. Неабиякий хист проявив до науки. У Могилеві-Подільському з відзнакою закінчив педагогічний технікум. І понесла його потужна течія комсомольсько-партійної роботи. Трудився у ЦК комсомолу України, керував районами на території теперішніх Хмельницької, Івано-Франківської областей. Уже перед німецько-російською війною – голова міськвиконкому міста Чернівців, водночас і другий секретар Чернівецького обкому партії. Тоді ж обраний депутатом Верховної Ради УРСР. Батальйонний комісар І. Зеленюк воював у Сталінграді. Згодом – комісар 141-ої стрілецької дивізії. Звільняв Харків, Київ.

Коли від загарбників очистили Буковину, полковника І. Зеленюка відкликали з фронту, обрали першим секретарем Чернівецького обкому партії…

Він був добрим приятелем Павла Григоровича Тичини, багатьох відомих письменників тієї пори. Оскільки позиціонував себе вискоінтелігентною, освіченою людиною. Захистив кандидатську дисертацію, отримав ступінь кандидата історичних наук. Тривалий час (понад двадцять років!) по війні працював ректором Кам’янець-Подільського педагогічного інституту... Поставив вуз на ноги...

Відтак, матір моєї матері, себто, моя баба Наталка, була рідною сестрою Одарки Зеленюк – матері партійного вождя Івана Степановича Зеленюка. Отже, Іван Зеленюк був двоюрідним братом моєї матері – Ликерії Феофанівни із дому Сайчуків. А Михайло Васильович Сайчук (якого, як уже казав, усі в Джурині знають, як Зеленюка, бо мати його Юстина – рідна сестра Івана Степановича), так ось пан Михайло - племінник нашого знаменитого земляка.

На обіді Михайло Сайчук (Зеленюк) сидить поруч зі мною. Йому зараз 82 роки. Усе своє свідоме, трудове життя Мішка Зеленюк, як люб’язно все життя називала його моя мати, провів на роботі в кар’єрі. Безпосередньо у прохолодних, сирих, промозглих підземних штольнях. Де над самою головою завжди моторошно звисають величезні глиби каміння. 36 років без будь-якої перерви пиляв він каменерізальним комбайном вапнякові блоки. При підрахунку виявилося, що у нього в Джурині найбільший трудовий підземний стаж. Тому йому не так давно при черговому перерахунку призначили найвищу в селі пенсію – без кількох гривень – шість тисяч.

Тут, звичайно, вистачає і гордощів, і заздрощів, усяких пересудів. Тим паче, що Михайло Васильович уже десять років без своєї любимої Надії. Надії Свідніцької. Була така красива, статна, розумна, хазяйновита жінка. А якою ж красивою парою вони були! От з кого б писати картини! Дочасно пішла за світи...

Тепер окремі жіночки джуринські з надією поглядають на обійстя Сайчука-Зеленюка. Навіть швидше, сказати б, у бік його глибоких кишень. Особливо під ті дні, коли почтальйонша приносить йому "гульомаху грошей", як про таке казала колись моя мати... Але Михайло Васильович стійкий і надійний, живе без дурощів... І по нині гаряче любить свою Надю...

А вона, Надя Свідніцька, ой, як важко працювала поруч із чоловіком у кар’єрі. Трудилася в штольні, на найважчій, казати б, чоловічій ділянці роботи – на відвантаженні блоків. Уявляєте, щодоби їх важкенних сотні й сотні доводилося скласти на вагонетки в забої, вивезти на поверхню, скласти у штабелі для обліку. І все це вручну, поперед себе кожен блок, даруйте, на пузі. Упродовж трудової кар’єри їх, мабуть, із мільйон штук довелося бідній жіночці перемістити лагідними своїми руками. А в кожному блокові тому від 40 до 50 кілограмів. Ой, важка ж ти доля солодка жіноцька!!!!

А навпроти мене обідає мій двоюрідний брат Василь Євдокимович Сайчук. Наші матері: моя – Ликерія, його – Гафія - рідні сестри. До речі, щоб веселішою була моя розповідь, замічу: у роду наших мам їх було семеро - дівчаток. Ми на обіді згадували їх поіменно: Текля, Гафія, Варвара, Килина, Сандра (Олександра) і моя мати – Ликерія - наймолодша. Ви ж, звичайно, скажете, що назвав я не сім осіб, як вихвалявся, а лише шість. Уточню: одне дитя маленьким померло. Як його звати, ми з Василем Євдокимовичем не знаємо! І Міша Зеленюк нічого не міг нам підказати.

Зверніть увагу: які ж запашні імена буди в сестричок. Наші предки були вельми романтичними людьми. Чти не так?

А братуха мій Вася Євдокимович – унікальний індивідум. По-перше, він чи не найбільш читаюча людина на рідній моїй Вінниччині. Він давно уже уважно перелистав усі книги в місцевій, колишній районній бібліотеці. І шкільну бібліотеку також давно освоїв. Його дружина Валентина трудилася в школі, вона регулярно приносила йому твори звідтіля, як ото окремі хазяйки несуть своїм чоловікам цигарки замало не щоднини. Аби мали що сосоати...

Володіє мій брат по материнській лінії просто таки блискучою пам'ятю. З ним мені не те що важко розмовляти, а треба бути завжди в напружені. Йому ніхто не навішає локшини на вуха. Василь Євдокимович ніщо не сприймає на віру. Він на все в житті дивиться з позиції здорової логіки, земних і юридичних законів. Він просто всебічно знає життя і людську безпорадність, блискуче вміє аналізувати і логічно мислити. Часто мене своїми несподіваними запитаннями ставить у важке становище. Іноді відчуваю, що для предметної розмови з ним мені доводиться попередньо готуватися.

Тут, за столом, він мене вперше здивував заявивши, що мою книжку «Родинна колиска – Джурин» точно перечитали всі люди в селі.

-У нас на кутку, уяви, - казав, - залишилося тільки дві корови, тоді колись було понад пів сотні. Новий чоловік купив недалеко від нас хату, теж має молочницю. Такий, з вигляду ніяк не скажеш, що він може заглядати до книжки. Але якось розговорилися. Він і каже мені: твій брат дуже гарно описав те, як його мати копала криницю, а ту криницю видно мені з вікна. Розповів, як у книзі описано, що перед початком роботи погодили дядьків-копальників за 50 гривень щоднини, а вони дійшли до скали і ледве за добу лупають по відру дикого каміння на глибині… Коли ж та криниця буде? Де стільки грошей настарчити, щоб з ними розрахуватися...

Я прийшов увечері додому, - каже Василь Євдокимович, - взяв книжку і перечитав те місце. Наче на пам'ять вивчив неборак… Так що ти пиши, людям це дуже потрібно. Щоб не завити на місяць від такого життя, яке нас усіх спіткало...

Вася колись давно, ще після школи та армії закінчив Брацлавський технікум електрифікації сільського господарства. До мудрої голови має ще й золоті руки. Багато літ трудився електриком у колгоспі, завідувачем електромлином. Але найчастіше згадує те, як працював у «Безалкогольному цеху». Був такий колись, як непереквітна колишня слава Джурина.

У давнину місцеві євреї, які мешкали в містечку, віднайшли чудову водоносну жилу. Джерелиця витікає з неї, як сльоза – прозора, чиста, смачна. І, власне, нічого дивно, позаяк, це фактично вода із каменю, витікає вона з вапнякової гори, фільтрується кам’яною твердю.

Там же звели цех по виробництву газованої води. Встановили обладнання і почали розливати її з різними сиропами. Що то за чудо було – на словах не передати. Щодня із вінницьких ресторанів авто бігали за сто кілометрів у Джурин по унікальну на смак воду. Місцеві жителі пляшки води достоятися у чергах не можуть. Усе чужі забирають з-під рук. Місцеве сільпо голові сільради скарги пише: а де вода нашим людям?

Обладнання було старе, ще, мабуть, з довоєнних - тридцятих-сорокових років минулого століття. Але воно завжди справно працювало тоді, коли поруч знаходився Василь Євдокимович Сайчук. Тільки він знав, як запустити лінію, котра зненацька зупинялася. Тому Вася буквально днював і ночував у тому цеху. Його дружина Валентина не раз скаржилась мені:

-Хоч ти йому поясни, він тебе, мабуть, послухає і зрозуміє, що його просто вживу використовують. Як Василь стоїть над тим залізом, лінія рухається, все працює, як треба. А лиш він відвернеться – все зупиняється. Йому ні відійти, ні відпочити. Роками в резинових чоботях, весь напівмокрий. І взимку також. І всім треба ця вода. Черги автомобілів стоять від ночі. Але ж мій чоловік не залізний. Він ще ніколи не був у відпустці…

Давно вже закрився той цех. Можливо, ще й тому, що не стало там завідувача Григорія Найгоріна. Удатного єврея, який міг Василя Євдокимовича утримати десятиліттями на роботі, і організовувати справу так, що все жило, крутилося. Бралися люди після нього відновити процес – нічого не виходило… Усі махнули рукою – цех заріс бур’янами…

Але на обіді пам’яті моєї матері Вася враз мені каже:

-Якось приїжджав з Ізраїлю Гершко.

-Це ж який? - жваво уточняю.

-Ну, колишній мій пан-начальник по безалкогольному цеху. Найгорін.

-Цікаво, і що ж розповідає?

- Крупними сльозами при людях плаче, доказує, що страшенно, начебто, скучає за Джурином, за нашим цехом…

-За своїми гарними заробітками, - докидає сушняку у вогонь розмови Валентина Сергіївна, дружина Василева. – Де ще він знайде таку лафу, як мав тут? Ці по двадцять годин на добу мокли в тому цеху, гнули спини, болячки заробляли, а він знімав вершки. Хіба ж не так?

Вася не ведеться на її кпини, хоча зауважує злегка: ти, мовляв, мила жіночко сиди тихенько, бо пан Нагорін привіз же ж тобі з самого Тель-Авіва такий гарний подарунок, що ніхто його і в руках тут не мав.

Оживає моя Ольга Іванівна:

-І що ж це було?

-Жіночі парфуми із органічних речовин Мертвого моря, - каже Валентина Сергіївна. - Проти морщин на обличчі... Облуда для жінок...

-О, - у такт бесіди кажу, - а я ж то думаю, що в тобі, мила пані, так разюче змінилося. Морщин немає. Геть зникли...

-Авже ж зникли, - зовсім на джуринський манер парирує Валентина Сергіївна. -Та їх що уже може розрівняти?

-Не що, - кажу, - а хто... Звісно, що пан Нагорін...

За столом усі пожвавішали...

Гершко шле парфуми
За столом у Джурині

Тим часом Василь Євдокимович зауважує, що пан Гершко запевняв його з клятвами: українці дуже порядні, лояльні, добродушні, трудолюбиві люди. А ось з євреями, мовляв, йому значно важче поладити. Гість з Ізраїлю так, мовляв, йому і заявив: «Не можу жити серед євреїв. Хочу додому, в Джурин…»

А тим часом у Джурині минулого грудня помер останній єврей Джурина – лікар і мій однокласник Віктор Борисович Кутаф’єв. Так що надія пана Нагоріна, думаю, - фактично нездійсненна.

Можна було б ще цілу торбу повідати різноманітних приємностей про пані Валентину, синьооку баришню, завезену Василем Євдокимовичем в Джурин із Брацлава. І вона у тому ж, що й він технікумі навчалася на електрика. Але про неї я багато розповів у новій своїй книжці «Під рясними вишнями». Думаю, що до кінця літа, а то й раніше вона покине друкарню. Дочекайтеся, друзі…

Валентина Сергіївна дуже файно співає. Дід Євдоким, батько мого брата Василя, навчив її давніх українських складаночок-співаночок. 23 травня не той був наш візит, коли пісні співають. Дочекаємось іншої гарної нагоди...

***

Куди ж насправді рухається мій рідний Джурин? Думаю, що скласти правильну відповідь допоможуть демографічні дані. Минулого року (2018-го), в селі померло 55 громадян, народилося 14.

Чи саме 14 діток через шість років будуть записані до першого класу місцевої школи? Думаю, що ні. Малята, відомо, знаходяться у сім’ях молодих, репродуктивного віку людей. А молоді особи здебільшого урбаністи, вони неодмінрно шукатимуть для своїх дітей кращої, ніж у селі долі. Четверо-п’ятеро із цих сімей, що придбали торік немовлят, обов’язково виїдуть з Джурина. У пошуках кращого життя. Ну, нехай із якогось віддаленого села сюди, в Джурин, колишній райцентр, заїде ще одне дитя з батьками. Отож, школяриків буде десять. Точніше б сказати - тільки десять...

Але ж 53 роки тому, 1966 року, коли закінчував школу я, джуринська середня випустила 120 людей з атестатами зрілості. 120 і 10 – слон і миша. Село просто стирається з карти України. На жаль... І ось вам переконливий доказ.

Одне слово, сумно все, дуже сумно, пані й панове… Навряд чи є ліки від цієї біди...

Олександр Горобець,

письменник.

Фото Ігоря Мельника. 

Вінницька область.

Відправити:
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишею і натисніть Ctrl+Enter.
Останні записи
Контакти
E-mail: [email protected]