Авторські блоги та коментарі до них відображають виключно точку зору їхніх авторів. Редакція ЛІГА.net може не поділяти думку авторів блогів.
15.02.2019 11:09

На весіллі у Драй-Хмари в Тростянчику

Дуже давня трагічна історія з хвостом у наші дні

 

Женихи з Колегіуму Павла Галагана

Усе почалося, як це буває у добропорядних молодих людей, з приязні, з випадкових чи ненавмисних зустрічей, уважних поглядів, а потім, можливо, і з благочестивого почуття першого недоторканого кохання. Познайомилися, коли йому було 21-н. Вона трішки молодша. На календарі стояв 1910 рік. Він щойно закінчив знамениту Колегію Павла Галагана – Київську чоловічу гімназію. Усе на відмінно захистив на іспитах. Як нагороду за успіхи в навчанні, отримав грошову винагороду, білизну й одяг на майбутнє.   

Вона також мала за спиною єпархіальне жіноче училище в Тульчині на Поділлі. Там працював оригінальний заклад для дівиць, виходців із родин священиків. Персонал його так і казав, що готує до видання майбутніх матушок для сільських церковних приходів, були б женихи лишень! У Києві вступила до Інституту благородних дівиць, захоплювалася малюванням, називала себе художником. Інакше й бути не могло, оскільки панянка була не просто членом родини священника із села Тростянчик з-понад подільського Надбужжя, а й старшою дочкою депутата Державної Думи Російської імперії Петра Длугопольського.  Котрий водив побратимство зі стовпами законодавчої і виконавчої гілок влади царської Росії. Кожного  літа під час каденцій третьої Державної Думи, де засідав святенник з Тростянчика пан Длугопольський, один-два із 49-и депутатів-священнослужителів на олімпі парламентської влади, хтось із інших знатних осіб із Санкт-Петербурга чи Москви обов’язково приїздив у гості на Поділля. І милим, чарівним панянкам Ніні та її молодшій сестричці Олені вготовані були ролі благоліпних ляльок.  А враз хто примітить для своєї родини у невістки – так розмірковували батько і матір. Старша дочка цуралася цієї показухи, та й у Києві у неї вже був свій дівчачий інтерес.

Отож, надибалися вони вперше на іменинах його товариша. А дівчата випадково яскравими метеликами впурхнули на торжество: Новоліття зустрічав брат однієї зі студенток. Там і познайомились Мишко та Ніна. Просто випадково потрапили поруч за стіл – як мовиться, виделка у виделку. Це, либонь, була якраз та випадковість про котру кажуть, що вона ходить у штанах необхідності…

Почали молоді особи зустрічатися. Тільки на це у них було зовсім мало часу. Парубійко, не зважаючи на рожеву свою молодість, украй був зайнятим. Того пам’ятного року почав навчатися на історико-філологічному факультеті Київського університету Святого Володимира. Буквально одразу помічений, як власник потужної інтелектуальної енергії, людина з особливими науковими авансами. Уже на першому курсі видає він чудову наукову роботу. Був тут же зарахований до числа найближчих, найперспективніших учнів знаменитого академіка Володимира Перетца. А це історик і видатний теоретик літератури, філолог, дослідник і видавець численних пам’яток старовини. А головне – один із авторів  офіційної записки російської Академії наук до Кабінету Міністрів царя-імператора «Про відміну утисків малоросійської мови». 

За завданням академіка наш молодий герой виїжджає у довготривале закордонне відрядження, де студіює фонди бібліотек та архівів Львова, Будапешта, Загреба, Бухареста, Белграда. Уже тоді він обладує чотирма зарубіжними мовами, серед яких німецька і французька, латинь і старогрецька, а всього йому в житті підкорилося дев’ятнадцять (!) іноземних мов. Серед них навіть такі, які існували на грані вимирання. Як до прикладу, кашубська, котра і тоді, і тепер є почасти вживаною на окремих територіях лише Польщі та Канади у групах людей, котрі обліковуються тільки десятками тисяч осіб. Підкорені ним мови належали, за винятком, мабуть, фінської, здебільшого до слов’янського семантичного гнізда, позаяк працював наш герой саме в цій науковій царині. До речі, англійську він освоював останньою. Неперевершено цікавий поліглот.

Але у душі юнака вже жило кохання. Він марив зустріччю з нею. Ніна писала у зарубіжжя йому стримані, але з прозорими натяками на нетерпляче очікування зустрічі, листи. Їхні епістолярії – зразок духовної творчості, помноженої на чуттєвість і високу гармонію слів та сердечність, взаємоповагу.

Якщо у вас, пані й панове, багата та пишна уява, і ви зможете  зі словесного, як тепер кажуть, - вербального образу вималювати перед собою людину, то в такому разі ловіть, схоплюйте у фарбах кожен штрих цього опису:

Він був «… вище середнього зросту, з ясним волоссям і життєрадісним обличчям, з усмішкою білих зубів і замріяними сірими очима. Акуратність була його характеристичною рисою, - починаючи від рукописів та добре впорядкованої добірної бібліотеки й кінчаючи бездоганністю його одягу, - у всьому відчувався артистичний смак».

         Цей портрет батька згодом намалює їхня, Ніни й Михайла, дочка Оксана. Коли його вже не буде. Для колориту сприйняття я залишив без змін у цих двох реченнях приварок стилістики того часу. Сподіваюся, ви його відчули…

А ось як виглядав пан Михайло Драй фізично, яким він був наживо:

на фото Михало Драй-Хмара
Колегіум Павла Галагана

Михайло Драй. (Світлина 1910 року).

Михайло Драй уродженець села Малі Канівці Золотоніського району, тоді Полтавської губернії, нині Черкаської області. Чарівного, романтичного поселення на березі мрійливої річки Ірклій, яка несе свої води до Дніпра. Нині це часточка Чорнобаївського району, який за своїми ґрунтово-кліматичними умовами, родючою силою є щонайліпшим в Україні. Тут споконвіку збирають найвищі врожаї того, що садять і сіють селяни. Згодом, коли 1914 року почнеться Перша світова війна і царська Росія буде воювати проти Німеччини, а він виїде у наукових справах на тривалий час до Санкт-Петербургу, його дивне прізвище «Драй» надто провокативно звучатиме німецькою, і він, аби уникнути будь-яких не передбачуваних і не потрібних йому колізій, випадковостей, насамперед, у дорозі, бо надто часто подорожував, додасть іще одне слово з двох складів для ідентифікації своєї персони, але винятково українське – Хмара. Загалом вийде аж надто непередбачувано-загадково – Михайло Драй-Хмара. Напише раз і навіки. Влучно й неповторно. 

 Поволеньки життя скотилося у літо 1914-го. Молоді вже доворкутілися до того, що один без одного їм не жити. Вже про це дізналися і друзі, і батьки з обох родин. Ба, більше, поїхала Михайлова рідня із-під Чорнобая на берег Бог-ріки, так тоді величали Південний Буг, у головне домоволодіння Тростянчика. До самого, його святості, Петра Длугопольського. Гордівливий священик з апломбом столичного чиновника, урядовця, прийняв Михайлових старостів за всіма правилами українського хлібосольства, одарив їх багатими гостинцями. Позаяк його приватна розвідка донесла, що хлопець хоч і без матері виріс, бо померла від тифу у його неповних п’ять літ,  походив з родини наддніпрянських землевласників, лісових масивів, а до того ж має золоту голівку – майбутній університетський професор – не інакше. А то й бери вище.

Роком раніше, Нінині батьки їздили на багате і розкішне весілля до Верхівні, що розкинулася за кілька десятків верст від Тростянчика, у маєтку панів Собанських. Молодший із паничів Фелікс женився на Софії Квілецькій. Усе дуже сподобалося на тому торжестві священнику із Тростянчика. Він, повертаючись додому, дружині, матушці Ганні тоді сказав, що коли будемо, мовляв, видавати заміж своїх дівчат, маємо зробити усе зовсім не гірше. «Особливо щоб вишуканої музики було багато… І щоб столи гнулися від гостини… Щоб відчували всі, що знаходяться на весіллі в родині Длугопольських».

На це царське призвілля у стравах та в музиці і прицілилися на Петра і Петра у Тростянчику 12 липня 1914-го, готуючись до Ніниного весілля.

 

Таїнство шлюбу для дочки

Десь з-за тиждень до торжества під обійстям священика у Тростянчику зібралося більше десятка бричок і одноколок. Місцевий дворовий попівського обійстя Гриша Пестун привіз полудрабок запашної травиці, скошеної на світанку з-понад Бугу, вділив усім прибулим коням, безтурботно у затінку клена смалив цигарки з нетутешніми фірманами. Петро Григорович Длугопольський зібрав на пораду до себе священнослужителів навколишніх сіл. Видаючи старшу дочку заміж він ніяк не міг прийняти остаточного рішення для себе самого, кому вінчати її. Кілька днів ходив перед тим, розмірковував і не міг поставити крапку сумнівам. Церковний статут начебто не дозволяє батькові давати шлюб власній дитині, але в постулаті була й цікава обмовка, що у крайніх випадках таке дозволяється.

Ще коли 1907 року пан Длугопольський отримав сан депутата Держдуми Російської імперії, єпархія призначила його благочинним, себто, посередником поміж приходами церковної округи і єпархіальним управлінням, єпископом. Сказати б, зробила його старшим священником в тростянецькій окрузі. За той час поки він був у представницькій владі держави, церковні пишності храму села Тростянчика значно оновилися, збагатилися. Петро Григорович поміняв іконостас, тепер він весь у золоті і сріблі. Привіз зі столиці багато подарункових ікон, які йому вручали колеги депутати-священнослужителі з різних нагод. А за п’ять років служби в столиці їх було чимало. І чесно кажучи, йому навіть на одну Божу службу не хотілося нікому уступати свій рідний храм. А брати його дочці шлюб в якісь іншій церкві, коли поруч стоїть, чекає людей рідний храм, якось аж непригоже…

Побратими по святій справі, з’їхавшись на пораду-гостину до благочинного, кожен з кошиком дарів від свого приходу, наче заздалегідь змовившись, почали вмовляти-переконувати господаря, що краще нього самого милу й чарівну Ніночку ніхто не обвінчає. І треба йому особисто здійснити таїнство шлюбу. Благословити молодят до взаємної подружньої вірності. Відкрити їм перед образами Господніми благодать чистої одностайності до благословенного народження й християнського виховання дітей. Запропонували перед вінчанням у храмі котрогось сусіднього села провести чин сповіді та причастя молодят, а до шлюбу вони мають стати у самому Тростянчику, і здійснити таїнство має сам отець Петро Длугопольський.

Отець-парламентарій умів творити ці причуди, коли справу так поверне, що врешті-решт начебто не він подає якусь мовбито неоковирну ідею, а його усі гуртом просять-умовляють вчинити нібито проти сонця. Тут також буцімто покорившись волі більшості сходу священиків, налив усім густого й прохолодного вишняку, який допіру подали з холодного підвалу. Підняв бокал над головою: «Господи, благослови нас на святу і потрібну справу! Слава Ісусу Христу!»

Ще перед весіллям, завітавши на гостину в Тростянчик, Михайло разом з Ніною запрягли двійко гнідих коников, поданих дворовим Гришою Пестуном, у фаетон Петра Григоровича, а цього добра останнім часом у знаменитого священика стало чимало, були під навісом і шарабан, і тильберн, і навіть велике, розкішне візаві а ля Домон та чотиримісна карета пана депутата, вже не кажучи про різні одноколки, усякі фігурні санчата приспані на зиму, і поїхали на берег Бог-ріки. Молодий Драй-Хмара живо цікавився сторінками історичного минулого українського народу. Це було б зовсім не по-науковому бути поруч з місцем битви Богдана Хмельницького під горою Батіг, і не ступити туди ногою. Сталася вона 1-2 червня, за новим стилем, 1652 року. Армія Війська Запорізького та Кримського ханства під орудою Богдана проти Речі Посполитої, котра закінчилася блискучою перемогою союзників з полоненням керівника поляків Марціна Калиновського.

Небо було ясне, прозоре з неймовірно доладною голубизною. Сонце залило все навкруги своїми гарячими променями, до себе просто таки манило пониззя в густих заростах верб і тополь понад водоймами. Мерехтливий серпанок окреслював на видноколі краї неба й зрілого літа.  Молодята поїхали у бік Південного Бугу. Але до нього не можна було проїхати з Тростянчика не форсувавши річечку Недотеку, або ще як її звали – Тростянець, що в’юнилася попри людські хати і ожереди сіна, перш, ніж донести свої води до головної водойми. А вже вискочивши на берег Божої ріки податися правим берегом проти течії вгору і вгору. За кілометрів вісім, а то й менше від попівської садиби вигулькнули з-поміж верболозу і густих заростів комишів та очеретів білостінні хатини Четвертинівки.

         -Десь на цьому місці колись було плато, а на ньому містилося село Батіг, - роззирався навкруги Михайло Драй, ставши на ноги в фаетоні. – Я читав, - казав Ніні, - що науковці ніяк не дійдуть до чіткого визначення, де ж знаходиться та гора Батіг, біля якої відбулася історична битва, хоча все, як бачимо, є пологим, берегом ріки, і тільки туди он, за село Четвертинівку, береться підйом. Десь у напрямку річки Соб, села Ладижин, у пониззі Бугу, стояло польське військо Марціна Калиновського. Наші союзники турки потайки форсували Бог-ріку і стали окружати поляків.  Можливо, й правими є ті науковці, котрі стверджують, що Батіг і Четвертинівка, це є два різних населених пункти…

         Молодий і наречена поїздили по селу, поспілкувалися зі старшими людьми з цього приводу, потолкували з древнім учителем, куди їх спровадили люди. А під’їхали до церкви, назустріч вихопився простоволосий батюшка, запримітивши шикарний фаетон благочинного. Ніна з Михайлом ледве відбилися від запрошення на свіжі пироги з медом, на колотуху, якими вирішили їх пригостити в садибі священника, подати наливки чи Кагору.

         З ким би вони не говорили того дня, в кожного була своя власна версія історії битви при горі Батіг під проводом Богдана Хмельницького. Але ніхто не міг точно вказати, де ж вона насправді є та гора Батіг, з якого боку Четвертинівки. З тим молоді і поїхали купатися на берег Бога-ріки… Водні ванни приймали з ними і притомлені попівські коні…

         Коні сміялися, мабуть, із лискучих їхніх голих тіл, котрі подібно до русалок виблискували, то у воді, то над водою. Яскраві, разючі, неповторні барви того дня все життя супроводжуватимуть надалі великого поета Драй-Хмару, залюбленого в ліпоту кольорів життя, закарбованих у Бог-ріці, під палючим сонцем.

         Згадуючи цю чудову поїздку за давніми тінями історичних старожитностей, Михайло Драй-Хмара, перебуваючи в радянських таборах на Колимі, писатиме Ніні Петрівні і дочці Оксані, що то була його найщасливіша пора життя, коли вони удвох із коханою, в шикарному фаетоні могли загубитися серед теплого, благоліпного літа у заголубленому Прибужжі.  Думати над тим, як формував понад двісті літ тому атаку проти ворогів Богдан Хмельницький, а чим відповідали йому генерали Речі Посполитої.

 

Коли з’їжджалися високі гості

         Тріумфальна неділя увірвалася до Тростянчика музикою, співами. Веселим, неповторним гармидером. Спершу на село налетів ураганний весільний поїзд із десятка заквітчаних бричок, повних співочої родини молодого. З гармошкою і бубоном. Де лишень вони ночували всі – і молоді, і старші гості, формувалися, бо навіть з залізничної станції Вапнярка не могли б так швидко дістатися до Бог-ріки, не те, що з-під Чорнобая чи Золотоноші. Значить мали якийсь осідок на Подільській стороні, у якомусь селі чи панському маєтку. Але хто ж того допитувався. Головне гості уже під порогом. Відчиняй, Гришо, якнайширше ворота, виходьте до людей рідні нареченої!

         Батько одягнув свій найкращий чорний строгий костюм, білу сорочку і червону бабочку під шию. Зійшов, як з парадної картинки депутата Державної Думи. Мати, Ганна Антонівна, – як столична артистка, бо весь одяг її привезений із самого Санкт-Петербурга, із заморських крамниць. Усе в ніжних запахах паризьких парфумів. Смуглява, у ледь примітних кучериках з великими і променистими голубими очима майбутня теща зустрічала прийдешнього зятя. Шкіра в матушки матова, наче шліфована. З гарної людської породи, либонь…

         Батьки вийшли зустрічати гостей молодого. Під ворота їм принесли із кухні спечений уночі красивий великий, духмяний коровай. Круглий і променистий, як сонце. Поруч із рідними стала Ніна. Голубка сизокрила. Зі сполоханими віями, тремтливими соковитими губами на безкровному обличчі. Вся в маму красуня, тільки ще з яснішими і блакитнішими очима. Оторопіти можна від тої вроди її незайманої. Довга коса, по саму талію, сплетена туго з вогнистою жоржиною у перевеслі. А з того боку підворіття – батько жениха пан Опанас, весільна мати – тітка Одарка з родини Драїв, а біля них ледь розгублений Михайло.  З чубиком, що грайливо нависає над лобом. Усміхається на урочисте дійство. Оглядається на людей, що все прибувають. Такого гармидеру в Тростянчику ще й не було ніколи…

         Почався красний діалог веселих сватів, перев’язаних рушниками та яскравими стрічками. Весільні торги: «А скільки ж за вашу наречену золотом заплатити?» «Та не продається вона…» «А гляньте ж який у нас доладний жених…»

         Ще коли стояли одні проти інших під ворітьми, Ніна помітила, як Михайло підморгнув їй, вказуючи ледве помітним кивком голови на новоприбулу  карету. З неї вийшли його друзі Павло Филипович та Володимир Отроковський. З обома Драй навчався в київській Колегії Павла Галагана, за тим в Київському університеті Святого Володимира. Поспіль працює тепер у семінарі академіка В.М. Перетца. Досліджують поспіль твори української, російської, слов’янської літератур. Усі троє віршують. Павло та Володимир приїхали на весілля в якості дружб, чи як ще їх називають, - бояр зі сторони молодого. Обидва, видні ставні, гожі. Павло з привабними вусиками, Володик, як іноді зверталися хлопці до наймолодшого Отроковського, - світлочубий, до якого дівчата просто липнуть… Не бачив ще Тростянчик подібних женихів! Їй-право, не бачив…

         Не встигли вручити гостям короваї, зайти на подвір’я садиби Длугопольських, припросити рідню молодого до столу після дальньої дороги, як з-за рогу вулиці, де й взялася, оригінальна оркестрова музика. Почулося, що там є начебто віолончель, тонкосльоза скрипка, шикарний, милозвучний акордеон, палахкі бубонці. Ого, всі переглянулися і ринулися назад до воріт. Ось це то подарунок до весілля! На чолі оркестру, очам не повірити, сам уже знаний в народі український композитор Микола Дмитрович Леонтович. Красень у вишитій сорочці, червоним «одеським» поясом з тороками підперезаний. Поруч із ним ще мало відомий, а згодом також великий композитор і історик музики, в майбутньому, багатолітній ректор Київського музично-драматичного інституту, професор консерваторії  Микола Грінченко. Тепер же просто чорнявий хлопак в круглих окулярах, з густою щіточкою вусиків. Ніна побачила їх і заплакала.

         Вона не раз розповідала батькам, що найкращими споминами з її навчання у тульчинському єпархіальному жіночому училищі були живі і яскраві мистецькі уроки Миколи Леонтовича. Дівчина захоплювалася музикою, хоровим співом. Обстеживши її слухові і голосові дані, композитор і педагог завжди залюбки брав її до складу ансамблів, хорів, які існували в навчальному закладі. А коли чарівлива Ніна Длугопольська по навчанні поступила до Київського інституту благородних дівиць, пообіцяв їй при розставанні, що коли вона виходитиме заміж, то безпремінно приїде на весілля з гуртом гарних, веселих музикантів. Про цю обіцянку знав батько нареченої. Ось він, мабуть, подумала наречена, і підсобив у справі, віднайшовши Миколу Дмитровича у його вічних мандрах світами. Тим паче, що Петро Григорович був дуже добре знайомий з батьком молодого музичного генія, священником Дмитром Леонтовичем із Шершнів під Тивровом.

         Відкрила наречена, одначе, не всю таємницю з'яви у Тростянчику вже відомого українського композитора. Позаяк і жених Михайло Драй був у близькому контакті через друзів з Миколою Дмитровичем. Насамперед, із-за свого родича Миколи Грінченка. Батьки хлопців – Михайла та Миколи,  підтримували родинні стосунки, хоч мешкали Грінченки в Києві, віддавна товаришували. Везучи, приміром, сина в Колегіум Павла Галагана на навчання, Панас Драй із Михайликом ночували у київських родичів. Після цього хлопці стали близькими друзями. 

         Микола Грінченко пішов по батьковій – музичній стезі. Не лише грав на різних інструментах, а й пробував себе у жанрі музичної теорії, аналізі  й досліджені історичних і спадкових генів української народної інструментальної і хорової творчості, пишучи статті про це до поважних мистецьких журналів. Ось, власне, на цій козі він, казати б, і під’їхав для налагодження стосунків з неповторним композитором-подолянином. Леонтович побачив у Грінченку добре підготовлену людину. Михайло Драй не раз вибирався поспіль із Грінченком на зустрічі з Миколою Дмитровичем. Через Миколу і запросив великого композитора на весілля. А коли Леонтович виявив, що торжество відбудеться у подільському Тростянчику, а нареченою є його колишня учениця Ніна Длугопольська, то пообіцяв; «Буду! Обов'язково буду!»

 

На рушничок ставали

         Тим часом головні події перемістилися до сільської церкви Івана Богослова, де розпочалося таїнство поєднання союзу жениха і нареченої. Вважається, що Господь Бог своєю присутністю з’єднує душі двох людей в одне ціле. Молода пара тим самим отримує церковне благословення на весь вік. Богообразний священик Петро Длугопольський, весь у золотому церковному обладунку, громовим голосом потрясав храм благородним співом, на його фоні ряхтливими лускокрилими метеликами звучали тоненькі голоси хористів. Хор цього разу був помітно посилений. Петро Григорович залучив до співу церковний півчих з трьох довколишніх сіл. Допомагали їм й могутніми своїми голосами батюшки, які зі всієї округи з’їхалися на це велелюдне торжество у благочинного.

Ніна буквально тремтіла від хвилювання. Хоч тисячу разів пережила всі ці хвилини у мрійливій дівочій уяві, а ось не могла стримати сльози. До церкви набилося стільки людей, що їй важко було дихати. Вона раз-по-раз опиралася на тверду Михайлову руку. Якби не він, вона вже б давно упала від запаморочення голови. Але все було надзвичайно урочисто, піднесено. В окремі хвилини, аж мороз пробігав по спині.

Вона до найменших дрібничок знала весь церковний сценарій вінчання. Бо десятки разів спостерігала за всім цим  церемоніалом, приходячи в церкву до батька, починаючи із малолітства. Але тепер, коли вона сама була у фаті, у центрі намоленого храму з пишним барокальним убранством, коли над її головою тримали золоті вінці, а довкруги відбувалося чарівне таїнство створення нової родини та отримання на це Божого благословення, це було щось особливе. Під спів могутнього хору і передзвін справжніх литих дзвонів, які супроводжували врочисту літургію.  

Ось диякон на спеціальному підносі виносить вінчальні обручки. Батько, як святий отець від імені Церкви тричі промовляє спеціальну молитву, йому допомагає тонкоголосий хор, здається, у саму душу б’ють дзвони, священик хрестить над головою жениха і одягає йому кільце на безіменний палець. Потім та ж процедура відбувається і з нею, нареченою. Священик тричі змінює кільця на руках молодят, перекладаючи їх з пальця нареченої на палець жениха і навпаки. Це символ заручин і вірності один одному.

Коли молодята виходили із церкви, їх густо осипали пелюстками і квітами. Гаряче вітали рідні та близькі. Але першою обійняла матушка Ганна Антонівна. Поцілувала в голівоньку своє рідне ластів’ятко - Ніну, за тим Михайлика. Він же ж виріс без матері, недолюблений, по-материнськи недокоханий. Треба його огорнути увагою, теплом і ласкою…

За матушкою стояв Микола Дмитрович Леонтович зі скрипкою у руках. Поруч з кларнетом і сопілкою на шнурочку Микола Грінченко. Тут же в колі Павло Филипович, Володимир Отроковський. Оркестр ударив невідому в цих місцях мелодію, бо то була нова пісня композитора, названа «Ой, час до куреня…» Хлопці заспівали:

Ой, час пора до куреня,

Бо вже хмари нависли,

Не добере козак дівки          |

Та й до своєї мислі.

 

         Історія твору звична, але як же ж вона хвилююче викладена під скрипку і віолончель, з акордеоном. І Слава Богу, що з щасливим закінченням:

Ой, хилилися густі лози

Та й перестали,

Дивилися карі очі              |

Та й плакати стали…

 

«Звати мене Магдалиною, моя хата над долиною…»

 

Від церкви до обійстя Длугопольських було рукою подати. А людей зібралося стільки, як ніколи не було в цих краях. Молоді йшли, взявшись за руки, поміж живим людським кільцем, весело відповідаючи на вітання. Дійство перемістилося на подвір'я священика. А там столи вгиналися від наїдків та добротних напитків. Коли вже всі перезнайомились, попереобіймалися, зрештою розсілися, гамір притишився. Вийшла така мудра картина.  У центрі столу розташувалися молоді. По праву руку молодий з найближчими рідними на чолі з батьком Панасом Хфедоровичем, ліворуч молода з матір’ю і батьком. Першим до слова запросили Петра Григоровича. Як батька нареченої, і, напевне ж, з поваги також.

Він підвівся з келихом у руці.

-У мене найщасливіший день, бо сьогодні обвінчав свою старшу дочку з славним сином Михайлом дорого Панаса Хфедоровича, - сказав. -  Спасибі вам діти, що в людському морі ви знайшли одне одного. Церква благословила вас на вічний союз, як батько я теж благословляю вашу нову родину. Зичу добра і щастя на всі роки життя, багато славних дітей, а нам – карапузих онуків. Дякую всім гостям, що прийшли і приїхали звідусіль на наше торжество. Прошу почастуватися тим, що Бог послав…

Батюшка перехрестив столи з дарами, і випив келих червоного вина…

Як хотів того отець Петро, музика не вгавала ні на одну хвилину тієї славної днини. Можливо, лише в ті моменти, коли виголошували тости, коли то один стіл, то інший озивався піснею. Котру тут же підхоплювали музики.

Ой же ж скільки тих пісень прозвучало в ту добу Петра і Павла над Богом-рікою у чарівному Тростянчику. Починали, звичайно ж, з Шевченкових записів у народі:

Ой ти дівчино, ти чорнявая,

Ой десь ти мене причаровала.

     Ой десь ти мені принаду дала!

 

         Пісня на мить наче запнулася, не всі, либонь, знають слова. А що і як там далі записав наш батько, Тарас Григорович? – оглядаються люди одні на одних. І тут виривається красивий жіночий голос:

 

Бодай ти знав так з сіней до хати,

 Як знаю я, чим чарувати,

 Єсть в мене чари, оченьки карі,

 Єсть в мене трута - в городі рута.

        

Весілля стоголосо оживає. Всі уже розуміють, що це пісня про Кармелюка.

Ой кумцю, кумцю, посвоїмося,

Меду-горілочки та нап'їмося.

Ой рада! рада! ходім до саду!

 Нарвемо грушок повен хвартушок;

 Сядемо любо під яблунею,

 Будемо пити мед з горілкою.

 Будемо пити, будем співати,

 Прийде чорнява, пійдем гуляти…

 

 Далі начебто вперед, на чолі з Леонтовичем, виходять чоловічі голоси. Хлопці голосно ведуть:

     Скажи, дівчино, як тебе звати?

     Щоб я утрапив до тебе в хату…

 

     Дівчата зично відповідають:

     А мене звати Магдалиною,

     А моя хата над долиною,

     А моя хата в самій долині,

     Прийди, Кармелюк, в єдной годині;

     А моя хата снопками шита,

     Прийди, Кармелюче, хоч буду бита,

     Хоч буду бита, знаю за кого.

     Пристало серденько моє до твого…

 

       Кармелюк насамперед подільський герой, і пісня про нього, начебто про свою людину, з надбужжя. А чорнобаїіці відповіли за столом настроєм надніапянців. З тих же давніх записів народних пісень безсмертного Кобзаря. Бо на такому весіллі хочеться прославити і свій край, і любов людську рідного краю. Тому вже незабаром почуорся:

 

Пливе щука з Кременчука,         

        тече собі стиха,    

Хто не знає закохання,

       той не знає лиха;

 Пливе щука з Кременчука,

       луска на ней сяє,      

Хто не знає закохання,  

       той щастя не знає;

Пливе щука з Кременчука,

підстрелена з лука,

А вже ж мені, серце моє,

     з тобою розлука.

Тече річка невеличка,

тече собі стиха,

Хто не знає закохання, той не знає лиха;

Тече річка невеличка, схочу - перескочу,

Оддай мене, моя мати, за кого я схочу…

Тече річка невеличка, кінь не хоче пити,

Приступило до дівчини, не хоче любити.

Як не хочеш, дівчинонько, мені вірной бути,

То дай мені того зілля, щоб тебе забути.

Єсть у мене таке зілля близько перелазу,

Як дам тобі напитися, забудеш одразу.

Буду пити, буду пити, капельки не впущу,

Тоді я тебе забуду, як очі заплющу.

 

       На весіллі до пізнього вечора змагалися у піснях і танцях. А під обід прибули живі музики від пана Собанського. Були це хлопці стрижені з примітними оселедцями на маківках, у білих конопляних сорочках та червоних шароварах. На червоному м’якому ходу. У руках мідні труби, як іграшки для них. Парубки, як на підбір були з грудьми великими, як міхи: можуть без перерви дути в труби, хоч цілу добу…

 

 Їм на додачу приїхало ще тріо чарівних і милих дівчат – справжніх прибужанських горлиць. Хлопці грали так, що на треті села чутно було, а дівчата, як заспівали, лози погнулися. Ось хоч би цю:

 

Розпустили кучері дівчата,

Ще й підвели брови для краси.

Тільки ти роби, як вчила мати,     

Не обрізуй русої коси.            

 

Хай вона росте густа та пишна

Чорнобровим хлопцям на біду.

Я ж тобі, моя чарівна вишне,     

Сам троянди в коси заплету…

 

Під зведений оркестр за оруди незрівнянного композитора Леонтовича був танок молодих. Жениху і нареченій допомагали ще дві гарні пари – Павла Филиповича і Оленки Длугопольської, Володі Отроковського і Марійки Драй. Михайло декілька разів оглядався на фігуру сестри, що вже зовсім стала дорослою. За столом втирала сльозу його теща, пані матушка, уважно спостерігаючи за всім дійством. Про щось гомоніли поміж собою свати – Петро Длугопольський та Панас Драй…

 

У гроні п’ятірному нездоланних співців

 

   Що ж ти, Святий, милий Боже, так формуєш людські долі, коли пригорщами з гіркою насипаєш благодаті й щастя на один день, а за інші геть забуваєш? Було тих радощів у молодих на віку – майже нічого - від Петра і Павла, від 12 липня лише до 1 серпня 1914-го… Бо саме цього дня розпочалася Перша світова війна. І виїздив невдовзі Михайло від заплаканої тещі, яка знайшла в ньому любого синка, на продовження навчання для отримання професорського звання до Санкт-Петербургу. А приїхав до фронтового Петрограду. Довелося й самому перелицьовуватись. Був Михайло Драй, а став Драй-Хмарою.

Єдине в чому повезло нашому герою у царськоросійській столиці – на ту пору в Петрограді сформувалася потужна група українського земляцтва. З надійним глибоко національним корінням. Драй-Хмара брав участь у роботі об'єднання студентів-українців, регулярно відвідував  лекції з української історії (зокрема, й тому, аби їх не закрили). Там, до речі, українською мовою викладав свої предмети Олександр Грушевcький (син брата Михайла Сергійовича Грушевського - Сергія). Драй-Хмара почав по-новому думати й жити. Даремно його друзі-росіяни умовляли не захоплюватися екстравагантними ідеями — українством, доводили, що це закінчиться катастрофою його блискучої кар'єри. Серед таких «радників-порадників» був і відомий російський поет Олександр Блок, з яким він близько товаришував…

Одначе, Михайло завжди на все мав свою власну думку…

І вже 1917 року він відклав убік усе написане москвомовне. Нові вірші зазвучали по рідному. А коли з’явилася Українська Народна Республіка, сміливо став на її бік. На запрошення Івана Огієнка прийняв кафедру славістики Кам’янець-Подільського університету, став професором.  Редагував «Записки Кам’янець-Подільського університету». Читав слов’янознавство, церковнослов’янську мову, історію сербської, польської, чеських мов та літератур, ще цілий ряд спецкурсів. 

Саме тоді поет формує першу свою літературну збірку «Молода весна». Бо віршами його були забиті періодика і журнали, а книжки власних поезій він ще не мав. І тут стався перший серйозний конфуз у житті Драй-Хмари. Збірку поезій поліграфісти набрали, специ відредагували, вичитали, залишилося лише віддрукувати та збрушувати. А тут… закінчився папір. І немає жодного його кілограма – ні позичити, ні купити. Війна ж Росією, яка має той товар…

Це ніби той особливий випадок, коли виростили люди зерно, скосили його, завезли до стодоли, обмолотили, доставили до млина, засипали на мливо, а виявилося, що і річка, і став… висохли. Немає чим зрушити кам’яні круги… Не буде борошна… Жуйте, люди, зерно…

Збірка так і не вийшла. Але ім’я поета уже гриміло на всіх усюдах. Через деякий час критика виділить в Україні п’ять імен співців-боянів нового часу – Миколу Зерова, Максима Рильського, Павла Филиповича, Юрія Клена (він же Освальдт Бургардт, родом із-під Жмеринки), і Михайла Драй-Хмари. Їх назвали поетами-неокласиками. Вони не літали в своїй образності рядка по за сонмищами, а плодили поезію живу і мелодійну, прозору, з опорою на історичне коріння, на логічні посили нової доби. При цьому дотримуючись так званих твердих форм вірша. Насамперед, у народжені сонетів, котрі, як відомо, є вершиною віршотворення…

У сонеті «Лебеді» наш герой про цю поетичну плеяду творців писав так:

О, гроно п’ятірне нездоланних співців,

крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,

що розбиває лід одчаю і зневіри.

Дерзайте, лебеді: з неволі,

з небуття

веде вас у світи ясне сузір’я Ліри,

де пінить океан кипучого життя.

 

            Неокласики виступали проти сірості. Ставили собі за мету «очистити авгієві стайні української поезії». Малограмотний молодняк, який ліпив свої вірші з мало кому зрозумілих дефініцій і новотворів обстрілював мудрість з усіх гармат, і це неодмінно мало закінчитися жорстким конфліктом. Особливо в штики всі зустріли саме сонет Драй-Хмари «Лебеді». Посипалися різноманітні звинувачення та інкримінації. Мовляв, це підрив основ і духу радянської влади. Досі його вважали висококваліфікованим дослідником творчості Лесі Українки, поезії Івана Франка, європейських славістів, а ви ж погляньте на що він зазіхнув.

 

         З числа «неокласиків» Михайло Драй-Хмара виділявся тим, що він занадто полюбляв неологізми. Вряди-годи засипав свої поезії словами і виразами, які давно уже вийшли з ужитку. Звідсіля і певна, як казали, «імлистість» його віршувань. Якщо покопатися в його творчості, то можна віднайти цілу в’язку таких слів, образів, виразів, котрі, казати б, не натягнеш на жоден пень. За це його гостро критикував і «рідний брат неокласик» Максим Рильський. Але Михайло у відповідь лише смівся. А якось пояснив: «Люблю слова, що повнодзвонні, як мед, пахучі і п’янкі, слова, що в глибині бездонній пролежали глухі віки...».

        

         По інакшому б сказати, він був переконаний, що слова, як вино, у підвалах настоюються молоою силою

 

         Михайлові б Панасовичу тут підкоритись загальним правилам, одуматись, щось, можливо, хвалебне заспівати, навіть супроти власної волі. Лиш би притушити пожежу, а він пише так, буцімто нового пального до вогнища хлюпає:

 

         “Я світ увесь сприймаю оком…

Блискучий сніг, колючий вітер,

думки –– натягнуті дроти.

Шляхів нема, немов хто витер,

–– а треба йти!”

 

І ця поезія Михайла Драй-Хмари – отримує різко негативну оцінку тогочасної радянської критики. За винятком, можливо, знову ж таки М. Рильського, який вбачає в ній заздрісну "обточеність вірша, вишуканість рим… під усім тим “неокласицизмом” чується подих живої людини”. Водночас комуністичні адепти, опоненти Драй-Хмари, так і базграють: «не розуміє, де знаходиться», «геть одірвався від життя»… Якийсь тоді парадний критик К. Довгань зауважує: “Уся збірка М. Драй-Хмари “Проростень” (єдина, видана при житті поета – О.Г.) справляє враження якогось музею раритетів, що в ньому кілька років не палено: холодно, не все зрозуміло, хоч іноді й цікаво”…

 

Тим часом, 20 березня 1923 року в Ніни та Михайла нарешті з’являється донька Оксана. Вони поселяються в Києві з частими виїздами, зрозуміло ж, до Тростянчика. Михайло Панасович очолив кафедру українознавства в Київському медичному університеті. Водночас отримує посаду в Інституті мовознавства ВУАН. Поспіль з академіком А. Кримським редагує збірник Комісії для досліджень української мови. Отримує до рук, як уже говорилося, свою першу поетичну збірку «Проростень» (1926 рік). Викладає славістику в ряді Київських вузів, а тут надходить пропозиція очолити кафедру славістики в Празі, у головному чеському Карловому університеті. І тесть, і теща в один голос переконливо відмовляють – куди ж ви, людоньки, у світи з малою дитиною? Нехай підросте…

 

А Михайло Панасович і справді був винятково уважним, доладним батьком. Навряд чи хто так умів доглянути за дитям, так усе доладно пояснити, передати мовою слів, барв, відчутів, звуків. Він ніколи не стомлювався від занять з дочкою. Тому й вона виросла, вся, сказати б, його, і душею, і серцем, з батьковими переконаннями, почуттями, з філософією борця за справжні, але не фальшиві істини.

 

А ось злопам’ятству комуняцької влади не було меж. Драй-Хмару ледве не на волов’язі затягували в партію. Але він зовсім не підходив до тих вірнопідданих шеренг, позаяк від природи був демократом. А комунізм і демократів – це антиподи. Його намагалися приручити, як сексота НКВД, виникла загроза того, що він простодушний та відвертий ось-ось розповість про методи агітації на велелюдді. І ось, коли пробив час остаточно роздробити гроно «неокласиків», «зачистили» Максима Рильського, Павла Филиповича, Миколу Зерова, слава Богу, Юрій Клен утік за кордон. «Чорний воронок» доставив на допити під арешт Драй-Хмару…

 

Разом із Михайлом «загребли» і його родича Миколу Грінченка, того, що був у Тростянчику на весіллі Драй-Хмари, який ще 1922 року видав унікальну книгу «Історія української музики». Те раритетне видання і сьогодні є підручником для всіх наших митців, які підвищують свій фаховий рівень, його можна погортати, натиснувши кнопку такої ось електронної адреси: http://elib.nlu.org.ua/object.html?id=331

 

Не домігшись ніяких зізнань від бранців, наклепів на самих себе, поета і музиканта через якийсь час випустили на волю. Але не на довго, на жаль. Через рік (05.09.1935-го), коли все тугіше затискувалися гайки довкруги представників інтелігенції, письменників, насамперед, Драй-Хмару, який навіть під тортурами, не оговорив себе, не підписав жодного пасквіля на інших, знову розіп’яли на ґратах. А 28 березня 1936 року, за вироком «Особливої наради» при НКВС СРСР у Москві  спровадили на Колиму. За що? За якусь начебто контрреволюційну діяльність. Людині, котра володіла дев’ятнадцятьма мовами світу можна було що хочеш приписати. Він же ж і відвідав багато країн.

 

«Хрусткий на серці стигне лід…»

 

Те що було далі, мало піддається логіці і здоровому глузду. Поета і професора почали фізично знищувати. Частково про це він повідує в одному з  поезій 1937-го:

 

І знов обвугленими сірниками

на сірих мурах сірі дні значу,

і без кінця топчу тюремний камінь,

і туги напиваюсь досхочу.

 

 Напившись, запрягаю коні в шори

і доганяю молоді літа,

лечу в далекі голубі простори,

 де розцвітала юність золота.

 

 - Вернітеся, благаю, хоч у гості!

 - Не вернемось! — гукнули в далині.

 Я на калиновім заплакав мості

 і знов побачив мури ці сумні,

 

 і клаптик неба, розп’ятий на ґратах,

 і нездріманне око у «вовчку»...

 Ні, ні, на вороних уже не грати:

 я – в кам’янім, у кам’янім мішку.

 

         Страшне, надумане покарання відомий поет і літературознавець, блискучий перекладач з десятка мов народів і народностей Михайло Драй-Хмара відбував на золотокопальнях Колими. Вахти ніс у шахтах, або на промиванні ґрунту, годинами стоячи в крижаній воді. Його начебто випробовуючи, перекидали з одного концентраційного табору до іншого. Потім рідні випишуть цю смертельну дорогу його Хреста: копальня «Наґаєво», шахта «Ортукан», копальня «Партизан», шахта «Експедиційна», копальні «Ґорна», «Ларюкова», шахта «Річка Утіная», шахта «Усть-Тайожна», копальні «Неріґа», «Охотська»…

 

         Десь на котрійсь із цих виробіток його спіткає ще одне страшне нещастя. Мовбито, за нестриманість щодо стосунків з керівництвом ГУЛАГу йому ще накинуть… десять років таборів. Він знав, що живим уже повернутися не зможе. Це був смертний вирок…

        

         Залишилося багато листів Михайла Панасовича до Ніни Петрівни, до підростаючої дочки Оксани з далекої Колими. Це епістолярії відчаю і болю. Вони, за моїм переконанням, мають зберігатися десь у музеї антикомунізму, щоб наочно демонструвати те, чим повертається для благодушних людей підсолоджена брехня ідеологів марксизму-ленінізму, який першим придумав і застосував у дії концентраційні табори для утримання і знищення заживо неугодних людей. Я ж розповім вам лише про одне послання, яке мене особисто потрясло.

 

         Пан Драй-Хмара пише про те, що їсти дають стільки, аби лишень не померти з голоду, а робота виснажує страшенно. І в нього у підшкірних залозах уже зовсім не залишилося жиру. Він вичах, опух, перетворився на ходячого мерця, з якого залишилися лише кістки і шкіра. У нього, трапляється, крутиться голова, він втрачає свідомість і падає. Тоді його підвішують за ноги, ця процедура у таборі називається: «надати відпочинок», і знову женуть до золотоносної копальні чи на промивку ґрунту в холодну, льодяну воду. Професор пише про те, що він став рятуватися тим, що викликає рефлексії на уявні картини минулого свого ситого життя. Розжившись на олівець і папір, записує з апетитними коментарями назви і поживний вміст страв, які споживав у своєму минулому житті - у Колегіумі Павла Галагана, дома, а особливо ж у тещі Ганни Антонівни в Тростянчику на Поділлі. Перечитуючи ці записи, як йому здається, він насичується…

 

         Побратим Михайла Панасовича поет Юрій Клен привів цей лист у своїй знаменитій книзі «Попіл імперії», написавши в коментарі до його, що страшнішої тортури, ніж ця, окрім комуністів не придумав ніхто. І це була чиста правда.

 

         За деякими даними Юрія Панасовича Драй-Хмари не стало 19 січня 1939 року. В літературі є ціла картина того, як він начебто загинув. Не знаю, чи вірити їй, але й перевірити правдивість написаного теж немає змоги. Буцімто до концтабору золотокопальні якось приїхала група п’яних енкаведистів, щоб «розважитись» на смертях бранців. Вони вилаштували весь вільний від роботи штат каторжників, і старший, доставши револьвера, став відстрілювати кожного п’ятого в шерензі. Гуманіст Драй-Хмара помітивши, що в розстрільне число ось-ось потрапить син його близького знайомого з минулого київського життя, вискочив з шеренги і став перед п’яним убивцею. Смачно плюнув йому в морду. Пролунав постріл…

 Дочка Драй Хмари

Оксана Михайлівна Ашер, у дівоцтві Драй-Хмара

 

         У всякому випадку повідомлення про смерть чоловіка і батька дружина Ніна Петрівна і Оксана отримали того ж таки 1939 року. Прах поета, перекладача і літературознавця М. Драй-Хмари, якщо вірити повідомленню ГУЛАГу, похоронений поблизу шахти «Усть Тайожний»,  на правому березі річки Паутова, могила № 3.       

 

         Коли прийшло це повідомлення, дочці Михайла Панасовича Оксані було лише шістнадцять літ. Їх із матір’ю, як родичів «ворога народу» викинули з квартири на вулиці Садовій, а також із Києва вислали до Башкирії. Одначе тітка Олена Длугопольська невдовзі школярку Оксану привезла звідтіля на береги Дніпра, поселила в родичів, у сім’ї уже відомого нам композитора і музикознавця  Миколи Олексійовича Грінченка, який був на весіллі в Тростянчику. Але ж гени у дівчини були Драй-Хмари, упертого напористого розумника. І виховання у неї також проявлялося вже його. Вона наполегливо і ретельно збирала всі батькові записи, переклади художніх творів з різних мов, начерки майбутніх статей і літературних розвідок, усе опубліковане і неопубліковане, вірші, багато віршів…

 

Михайло Панасович, на щастя, був на диво акуратною, навіть педантичною людиною і у всьому любив лад. Тому школярці усі його записи доволі легко доводилося фасувати у чемодани, які зберігала в родині Грінченків. З цим майном вони з матір’ю у розпал війни, 1942-го, зуміли виїхати до Праги. Там Оксана Драй-Хмара закінчила консерваторію при Карловому університету. До речі, саме в тому навчальному закладі, де в двадцятих роках її батькові пропонували кафедру славістики, і він відмовився від переїзду, позаяк занадто малою була їхня дочка…

 

А далі був шлях глибше на захід. До Бельгії. 1951-го вони опинилися в США. Спершу пані Оксана викладала українську мову в університеті міста Ітака. Стала аспірантом слов’янського відділу Колумбійського університету Нью-Йорка. Її магістерська робота називалася «Михайло Драй-Хмара: український поет у Радянському Союзі». Закінчила аспірантуру університету Сорбона у Парижі, здобула ступінь доктора слов’янської філології за працю про Михайла Драй-Хмару. Трудилася професором у Лонґ-Айлендському університеті та Політехнічному університеті (обидва містяться у Нью-Йорку).

 

За тривале, понад 95 років життя Оксана Драй-Хмара, відома ще й як Оксана Ашер (її чоловік знаний у США адвокат) усе, до останнього запису дослідила із праць українського поета, літературознавця, перекладача Михайла Драй-Хмари.  Опрацювала, підготувала до друку, опублікувала усю наукову, літературну, епістолярну спадщину, довела до свідомості людей усі думки і помисли письменника. Батько, сам того не підозрюючи, залишивши по собі стоси неопублікованих робіт через жахливі умови життя в диктаторській країні, наділив дочку шматком хліба на все її тривале життя. На його імені вона побудувала свою блискучу кар’єру правдивого науковця, прискіпливого дослідника, відомого славіста, а нам дала змогу сповна пізнати поета і науковця з світовим ім’ям. Оксани Михайлівни не стало зовсім недавно - 15 липня 2018 року…

 

Із праць Оксани Ашер мені найбільше сподобалася есея «Портрет Михайла Драй-Хмари». Чесний і відвертий твір. Професор Колумбійського університету і Сорбони подала образи членів «неокласиків» такими, якими були вони насправді. Навіть М. Рильського зобразила, даруйте, як крахобора…

 

Був такий випадок. Коли Михайла Панасовича компартійне керівництво усунуло з усіх посад, від нього відвернулися всі, як від запеклого антирадянщика, сім’я залишилася без засобів до існування. Один з друзів-композиторів запропонував опальному письменнику підробіток – написати лібрето до якоїсь там музичної п’єси. Поет дуже швидко все виконав з блискучою якістю. Але хіба ж можна було його подати з ім’ям автора, коли він у жорсткій неласці влади? Домовилися з Максимом Тадейовичем, що він виступить начебто автором лібрето, а отримані кошти передасть справжньому автору тексту, який залишився без шматка хліба.

 

Каса спрацювала вправно. Кошти лягли до кишені Рильського. Декілька разів Драй-Хмара посилав Ніну Петрівну до дружини класика по зароблені ним гроші. Але все було безрезультатним, жінка безпорадно розводила руками, мовляв, не віддає...

 

Так що ми, мешкаючи в демократичній державі, маємо право знати й подібне…

 

***

        

         Ім’я великого українського літературознавця, поета і перекладача Михайла Драй-Хмари радянськими ідеологами було геть витерто з нашої історії. І, звичайно ж, у кінці минулого століття працюючи головним редактором газети «Правда України», яка тоді мала найбільший наклад у молодій незалежній державі, я приїздив у Тростянчик як журналіст по новини. Бо дуже добре йшли справи у місцевому колгоспі, який очолював пристойний організатор сільськогосподарського виробництва Іван Васильович Попик. Він же - народний депутат України одного з попередніх скликань Верховної Ради. Ми їздили полями і фермами, зустрічалися з багатьма людьми. Усе радувало зір. Трудівники мали пристойні заробітки, багато жили. Бідним тут був лише ледачий…

 

         Ох, якби ж то я знав цю історію тоді! Ми б з Іваном Васильовичем, думаю, все перевернули, аби віднайти тих, хто хоч краєм вуха чув від старших сельчан про родину Длугопольських, про весілля дочки місцевого священика, про Драй-Хмару, Миколу Леонтовича, Миколу Гордієнка, Павла Филиповича, про наречену, чарівне пану Ніну. Надто довго відкривалися архіви. Тай нині вони ще не всі відкриті!

 

         Обідаючи на прощання у колгоспній їдальні, яка ще правила сельчанам за місце святкових торжеств (погляньте ж, яка простора зала!), ми з паном Попиком говорили про зовсім інше. Бо вже йшли віяння, щоб розігнати колгоспи, розпродати землю. «А жити, як людям? З чого?» - запитував мій візаві, і я не знав, що йому відповісти…

 З головою колгоспу Попиком

  Олександр Горобець, письменник.

Відправити:
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишею і натисніть Ctrl+Enter.
Останні записи
Контакти
E-mail: [email protected]