Додому. Евакуація та вороття

Про мій шлях додому – від Києва до Полтави, довжиною 2 тис. км і 4 доби.

День перший: Васильків – Біла Церква

Війна для моєї родини почалася о 5-й ранку. 24 лютого.

Син – Ілля, політолог-міжнародник, викладач КІМО, встиг уже прокинутися. Моніторив новини.

За кілька хвилин параноїдальна промова путіна вдарила вибухами по місту Василькову, що за 25 км від Києва.

Квартира сина – в будинку, зведеному за 1 км від військового летовища (як з’ясувалося згодом – однієї з найбажаніших цілей для агресора).

У коридорі стояли напохваті тривожні валізки сина та його дружини Тані. Радше символічні (із документами й найнеобхіднішим – щоб пересидіти кілька годин у бомбосховищі).

Я з чоловіком до перебування в укритті чи тривалої поїздки були взагалі неготові. Днем раніше я проходила співбесіду до Вищої ради правосуддя. Ігор мене супроводжував. Заодно скористалися нагодою провідати онучка, якому три дні тому виповнилося три роки. Вбрання, речі, документи взяли відповідні. 24-го планували повертатися до Полтави. Квитки на потяг придбали заздалегідь.

Звуки й спалахи вибухів, ревіння військових літаків і гелікоптерів, різноголосе завивання сигналізації в автівках, запаркованих під домами, підняли на ноги всіх.

Крім Матвійка. Його довелося будити, ледь не силою тягнути з ліжка, що поруч великого вікна. Він плакав: «Мама, спатки».

«Матвійчику, нам треба швидко йти. Прокидайся, хлопчику наш маленький».

Онук виривається, тікає з коридору в кімнату, у тепле ліжко. Пручається, не хоче вдягатися.

Потім Матвійко не розуміє, чому тато, бабуся, дід швидко заклеюють вікна скотчем, а йому не дозволяють долучитися до їхньої метушні, поглянути, що відбувається у кімнатах, а тим більше визирнути через скло – що там надворі?

Чому мама силкується всадити його поснідати не на кухні – перед телевізором із мультиком, а в нудному коридорі? Та й не звик він їсти аж настільки рано.

Три роки – складний вік дитини, період утвердження власної окремішності, бажання бути цілковито самостійним. Наполягання на своєму, впертість.

Не перериваючи дій, чоловік із сином намагаються з’ясувати у мережі, що відбувається (повідомляють про звуки вибухів і пострілів – у Києві, Броварах, Харкові, Одесі, Херсоні, Миколаєві, Запоріжжі… удари ракет по центрах військового управління у Києві й Харкові… артобстріли лінії кордону від Луганська до Житомира… висадку ворожого десанту в Азовському морі та Одесі).

Якомога швидше треба зорієнтуватися, що робити: залишатися в квартирі, їхати? Головне – куди?

Бомбосховище відносно близько, та воно прихистить насамперед родини зі старого військового містечка. На всіх бажаючих місця не вистачить. А в синовому будинку, і в решті з їхнього житлового комплексу, підвали відсутні.

На автошляхах, здогадатися не складно, затори. В обох напрямках: до Києва, чи через центр Василькова.

Спокій, зовнішній, зберігає тільки Ігор (він єдиний із наших чоловіків, хто служив, плюс по життю – педант, учений – археолог та історик, звичний до кропіткої, методичної праці). Не метушиться, не гарячкує. Аналізує ситуацію. Перебирає варіанти, аби зупинитися на більш оптимальному. Не дає нікому зоставатися нічим не зайнятим – зосередженість заспокоює.

Добре тримається й Ілля. І ми з Танею непогано. Істерики, паніки, що паралізує, ні в кого не сталося. Попри страх, розгубленість, шок від усвідомлення – війна, реальна війна, жорстока й безпощадна! Безпідставна, безглузда. «Гори ти в пеклі, путін!»

Син успадкував нашу любов до мандрів, добре вивчив околиці Василькова.

Чоловіки вирішують виїхати поки у лісок в низині, що за 9 км від дому. Ілля хоче перетягнути шафи впритул до вікон, батько переконує його в марності задуму. Невістка збирає їжу й теплі речі в поклажу.

Затишшя, триваліше за попередні, породжує сподівання, що все вже скінчилося. Може й не треба нікуди тікати. Син доправить Матвія в дитячий садок. Таня почне свою дистанційну роботу. Ми спробуємо вибратися до Києва, там є справи, які слід зробити до відходу потягу.

На мої слова про Київ Ігор вибухнув: «Лара, невже ж ти не розумієш, що відбувається!»

…Струснуло так, що захиталися стіни, задзеленчали склопакети. Часу на вагання не лишилося. Швидко довдягаємося, підхоплюємо речі, діти збігають східцями з верхнього поверху, ми бездумно вскакуємо до ліфта, спускаємося благополучно, але внизу отримуємо прочуханку від Іллі. І мерщій до синового Дастера.

Поки запаковуємося, повз нас промчав військовий – у льотному комбінезоні. Щось невелике він тримає в руці. Устрибує в автівку, рвучко від’їздить.

Таня скрикує: «Він що – тікає? Чому льотчик не біжить до аеродрому? Армія більше не захищає нас?» Ігор відказує, що так пілот дістанеться до літака швидше.

Час – 7:39. Уже відомо про введення воєнного стану на всій території України.

Виїхати з двору на автодорогу складно. Потік машин повільний, але безперервний. Зупинитися на основній, аби пропустити нас, мало хто згоден. Ігор просить сина бути максимально уважним: всі знервовані, всі поспішають, правил майже ніхто не дотримується.

На щастя, Ілля – дуже вправний водій. Та й вулицею Декабристів нам треба проїхати зовсім небагато.

Дорогою намагаємося погодувати Матвія. Він не хоче їсти на ходу. Ще й із каструлі, де його улюблені пельмені вкладені чомусь поверх макаронів та яєчні. «Блін, жовток розтікся!»

Нарешті ми в лісі біля водойми. Онукові пояснюємо: вдома зараз сильний грім, у нас тут буде пікнік. Потім, коли все заспокоїться, ми вернемося.

Прогулюємося вздовж ставу. Снідаємо через силу. Дитина наша тільки тримає холодні пельмені в руці. Знаходимо гойдалку для Матвія (він наполягає, щоб із ним весь час знаходилася поруч я – «бабутя Алита»). Витягаємо з сумок одяг, який захопили. Утеплюємося, чим можемо.

Тепер Матвій зводить нас докупи. Стежить, щоб ніхто не віддалявся. Не хоче відпускати тата навіть до туалету.

Накрапає дощик. Захисту від нього ми не маємо.

На протилежному березі видніється невеличка база відпочинку. На ній – криті павільйони. Шлагбаум через дамбу залишився піднятим. Вирішуємо переїхати.

Не встигли дійти до будівель, як набігає грізного виду сторож: «Сюди не можна! Приватна територія! Уїздіть!» На перемовини рушили Ігор і Таня. Після кількох реплік – «ми з малою дитиною, пробудемо недовго, нічого не чіпатимемо» – дядько погодився. Згодом запросив до себе у вагончик з рукописною табличкою «офіс».

Про ракетний удар по Василькову сторож знає. Він колишній «афганець». Налаштований підвісити путіна за яйця.

Чоловіки ухвалюють взяти більше речей із квартири. Де і як будемо ночувати, наразі невідомо. Навряд чи вдома.

У вагончику тепло, є світло, телевізор, монітор, на який виводиться зображення з кількох камер спостереження за периметром господарства.

У ставку плавають лебеді. Біля сторожки кілька собак, тракторець, старезні поламані мотоцикли, один із коляскою. Буде чим Матвія зацікавити.

Дядько попросив у Василькові набрати йому каністру бензину. Наші чоловіки поїхали.

Таня видивляється повідомлення з чату житлового комплексу. Пишуть, що хтось пробиває шини автівкам, котрі не встигли виїхати. Месенджером попереджає Іллю ще й про цю небезпеку.

Я з онуком дивлюся телевізор – на всіх каналах новини ті самі. Лихі новини.

Невістка не може відірватися від чату. Переписується з Іллею. Розумію, що син змушений відповідати на ходу. Пропоную прогулятися надворі.

Матвій раз-по-раз наближається майже впритул до води. Затим наполегливо поривається йти дамбою вслід за татовим автомобілем. Назад несу його на плечах, інакше він не погоджується.

Сторож розповідає нашому хлопчику, що варитиме кашу собакам. Носить дрова. Дзвонить своїм родичам. Розказує про нас.

У передмісті, попри холод і мряку, син опускає бічні віконця. Аби почути, якщо знову щось вороже летітиме.

Вирішують, що Ігор стерегтиме Дастер і складатиме речі, які Ілля виноситиме. Ліфтом користуватися ризиковано. Тож син мотається вгору – 6 поверхів – і назад. Знову й знову.

Ми повертаємося до вагончика. Дядько пригощає нашого онука шматком солодкого пирога: «Дружина спекла».

Потім Матвій, якого буває складно вкласти спати вдома, погоджується прилягти на один із продавлених диванчиків сторожа. Я вмощуюся поруч, накриваю дитину власною курточкою. Засинає хлопчик практично відразу. Спить спокійно, довго.

Надто довго.

Ми стурбовані, чому Ілля з Ігором не вертаються. З’ясовується, у них несподівана біда. Двигун не заводиться. Панель приладів показує щось неймовірне про стан коробки передач.

Раніше траплялися проблеми з запобіжниками. Треба перевірити, чи не перегорів якийсь. Від поспішних рухів кріплення кришок обламуються, не до кожного запобіжника вдається добратися. Проте, схоже, причина не в них.

Кілька разів від’єднують акумулятор, аби скинути можливі помилки в електроніці Дастера. Для цього синові знову доводиться бігти до квартири – за необхідним інструментом.

Не допомагає.

Нова версія – заблокована коробка передач. Вона автоматична. Треба зняти захист. Ілля поспішає. Батько закликає діяти обережніше, аби не додати рукотворних несправностей. У товстелезній інструкції потрібну сторінку вдається розшукати не відразу.

Знову не вистачає інструменту, аби натиснути в потрібному місці. Знову синові бігти на верхній поверх, у квартиру, що в будинку є кутовою, ще й із великими і такими недоречними нині панорамними вікнами.

Зусилля марні.

Вочевидь, доведеться перекладати найнеобхідніше із багажника у заплічники, обвішуватися торбами. «Ще й каністра ця дядькова!» Пішки долати майже 10 км до нас, жінок із малим.

Іллі вдається зв’язатися з другом, який краще знається на автівках. Описує проблему. Той каже: «Міг розрядитися акумулятор».

«Йому ж усього 4 роки?»

Ілля в розпачі: «Де я зараз знайду інший?!»

Певно, розрядили батареї ввімкнені в авто світло й радіо. І ключ запалення, залишений поквапом  у проміжному положенні.

Тим часом Ігор починає перепаковувати поклаж. Їжа опиняється на поверхні. Гострий запах копченої ковбаси приваблює собак (мабуть, покинутих найпершими втікачами – «Суки-люди!»).

Набігає ціла зграя. Вівчарка, ще дві великі, породисті. Але тон задає маленька, декоративна, розбещена. Вона нахабно суне писок прямісінько в торбинку. Ігор вихоплює її просто перед тупою мордочкою. У відповідь собача шкірить зуби, гарчить, гавкотить.

Під впливом шавки агресивнішими стають більші звірі. Підступають впритул, оточують кільцем. Важко повірити, що пси здатні здичавіти всього за кілька годин.

Ігору вдається перекинути торбинку синові в салон. Дверцята захлопнуті. Зграя поступово розсіюється.

До сусідньої машини з під’їзду з останніми взятими речами наближується молодий чоловік. Він знає Іллю. Здається, військовий, але вдягнутий у цивільне, ще й з животиком, живе поверхом нижче. Радить від’їздити якомога швидше, їх попередили – черговий обстріл очікується невдовзі.

Син скаржиться на свій Дастер.

«А я дивлюся: чого ви так довго збираєтеся?»

Сусід досвідчений. Одного погляду на приладну дошку йому вистачило, аби визначити суть несправності. «Зараз, допоможу», – біжить назад.

Над домом дуже низько, ледь не зачіпаючи дахи, пролітають військові літаки. «Це наші», – впізнає Ілля.

Сусід не забарився. У нього знайшлося все, що треба. Акумулятор, стартові дроти. Перший варіант не спрацював. Зате «прикурити» від його автомобіля вдалося.

Дякуємо тобі, наш рятівник! Інакше невідомо, де б ми зараз усі могли бути. Без засобу пересування, з мінімумом речей, під Васильковом…

Наостанок сусід радить кілька годин не глушити двигун, щоб акумулятор підзарядився.

Ілля рушає до центру міста. Оминаючи затори й «стукнуті» машини. Перша заправка – черга неймовірна, часу ж обмаль. «Пропускаємо?» – «Так». Друга заправка – зачинена. Третя – табло «92 бензин» відімкнене. Дядькова каністра залишиться порожньою. Віддячити його за гостинність не вдасться.

Таня помічає на моніторі повернення Дастера. Щастя наше безмежне! Матвій все ще спить. Я виходжу з вагончика, розпитую, годую чоловіків. Вдягаю привезену куртку Іллі.

Повернення каністри порожньою дядько сприймає без претензій. Тоді просить посторожувати замість нього. «Треба в село до сестри змотатися». Від’їздить на старому «жигулику».

Над головами пролітає літак. Несподівано розвертається. Робить коло. Змінює курс на 45 градусів. Літак свій – це неабияк підбадьорює.

Ми знаємо вже, що наші збили п’ять, а може й шість (!) рашистських літаків і гвинтокрил, знищили два танки, кілька вантажівок. Прочитали, як танки з Білорусі перетнули кордон. Є жертви з українського боку. Президент Зеленський віддав наказ наносити максимальних втрат загарбнику. Збройні сили України відбили на Луганщині місто Щастя, навік знешкодили близько 50 росіян. В Умані ворожий снаряд влучив у центр міста, загинув мирний мешканець, принаймні п’ять дістали поранення. У Чугуєві під Харковом артобстрілом вбито хлопчика – у батьківському будинку. Окупанти погрожують прикордонникам на острові Зміїному, вимагають здатися. У боях загинули більше 40 українських військових.

Настрій весь час коливається: від надії до розпачу.

Нам видно ділянку траси на Одесу, проїзд мостом майже застопорений. Від того лячно. Час від часу чутно віддалені вибухи.

Дядько повернувся. Гостинний господар ладен переховувати нас скільки треба. Дров вистачить, є генератор, холодильник. Місця, щоправда, в «офісі» малувато, а несподіваних прибульців п’ятеро.

Матвій досі не прокинувся (удома б так довго й міцно спав!). Вирішуємо будити.

Двигун Дастера працює весь час. Це марні витрати пального, та що поробиш.

Студентський друг Іллі живе у Білій Церкві. Має велике помешкання. Здзвонилися. Він готовий прийняти на ніч усіх нас. Військові об’єкти в місті відсутні, тож обстрілювати наче не повинні.

Далі, якщо доведеться, можна податися до Таниних родичів у Закарпатті.

Ігор просить у дядька продати каністру. Той віддає даром. Ілля не хоче «шари», протягує купюри – відмова ще більш категорична.

Розстаємося зі сторожем друзями. Він просить приїхати після війни, відпочити на базі (коли начальства не буде), перехилити чарчину – «за нашу перемогу!».

Таня обіцяє: «Ми будемо з тортиком».

Звати дядька Леонід Миколайович.

Їдемо. Ігор зі смартфона, коли мережа доступна, зачитує заголовки новин – на тексти часу немає: «Ворог завдав уже 30 ударів ракетами, артилерією та авіа по Україні – Генштаб»; «На Київщині впав військовий літак ЗСУ: є загиблі»; «АЗС обмежують продаж пального «в одні руки»; «На Луганщині йдуть важкі бої: знищено два російські танки і 1 БТР»; «Українські військові ведуть бій на околиці Сум»; «У боях за Щастя українці захопили російських полонених»; «З Білорусі випустили 4 балістичні ракети».

Їдемо манівцями, далі від основних шляхів. Так швидше.

Назустріч нам, поодинці чи невеликими групами, котять САУ. Чоловіки пояснюють: «Це самохідні артилерійські установки». Ілля намагається висловити їм якось наше захоплення. Блимає світлом. Робить схвальні жести руками. Але, як один, військові, котрі дивляться на дорогу, висунувшись із люків, відвертають голови (потім здогадуємося: на лобовому склі у нас – відеореєстратор).

Кілька САУ зайняли позиції поблизу перехресть. Одна-дві, схоже, зупинилися вимушено (син досадує: «Блін, ми ж їм нічим допомогти не можемо!»).

Швидкість розгортання війська радує неабияк.

Новини ж тривожні: «Росія обстріляла Маріуполь: пошкоджено будинки»; «Окупанти влучили в лікарню у Вугледарі: 4 загиблих і 10 поранених»; «Росія захопила два міста на Херсонщині, хоче відновити воду в Крим»; «Каховську ГЕС захопили окупанти, стоять танки»; «Киян просять терміново піти в укриття»; «Обстріл військової частини на Одещині: кількість жертв зросла до 22».

Дорога під колесами поганенька, але не для Дастера. Ілля намагається обганяти попутні машини, пригальмовує, звільняє смугу, коли назустріч їдуть військові.

Нерви в усіх нас – на межі: «путін, рашисти, горіти вам у пеклі», «виродки», «мерзотники!»

На годиннику – 16:30. Нова порція заголовків радісна: «Українські військові знищили три ворожі танки: використали NLAW»; «Українське військо знищує ворога за допомогою Байрактарів»; «На Сумщині ЗСУ підбили 15 ворожих танків: використали Javelin».

Тріумфуємо. Майже ейфорія: «Ура!», «Молодці наші!», «Освоїли іноземну зброю!»

Ілля запитує батька: «Як гадаєш, коли будемо на заправці, двигун глушити?»

«Глуши. Машин там буде багато. Хтось та допоможе. Хоча б тому, що ми їм заважатимемо, якщо не заведемся».

Заїздимо до Білої Церкви. Минаємо кілька АЗС – зачинені або дизельне паливо відсутнє. Або черги кілометрові. Аж ось і соляра є, і машин поперед нами відносно небагато.

Йдемо на хитрість – Ілля придумав: батько йде пішки з каністрою до вільного «пістолета», а ми спробуємо дочекатися, коли настане черга нашого Дастера.

Ємність Ігор лишає біля заправника (чолов’яга помітно хитається – від нього не тхне спиртним, отже від утоми). Прямує до каси, оплачує 20 літрів. Повертається до каністри. Заправник встромлює «пістолет» у горловину, очікувально дивиться в бік заскленого приміщення АЗС. Витягає, встромлює знову. Киває, маше руками.

Зрештою касирка підбігає до колонки сама. Вона не бачила каністри, чекала, коли ж авто під’їде, тому й не давала відмашки заправнику.

Ігор тягне каністру до виїзду з АЗС. Коли обертається, доводиться дивуватися вже йому. У більшості автівок перед нами, як і в Дастері, бак з правого борту. «Пістолети» з протилежного боку простоюють. Тому Ілля виривається з потоку черги, розвертається і під’їздить до колонки задком. Так він випереджає три автівки, що стояли попереду. Заднім ходом син і територію АЗС полишає.

Бак повний. Акумулятор встиг підзарядитися. При старті проблем ні з запалюванням, ні з приборкою не виникло. Приводів для побоювань поменшало.

Підбираємо батька з каністрою.

На під’їзді до оселі друга синові доводиться знову піти на дрібне порушення. Об’їхати затор на перехресті через тротуар (добре, що ми на першій смузі, а наш поворот направо).

Ілля телефонує, нам дистанційно відкривають ворота. Потрапляємо до маєтку. Ми з Ігором злегка отетеріваємо (синова родина вже гостила тут).

Враження, що нас приймає місцевий «олігарх». Бронзова скульптура повнуватого чоловіка сидячим на лавці – у натуральну величину, ландшафтний дизайн, цікавої конфігурації будівля – на два поверхи з високими стелями. Якісна цегла, метал, скло, декоративні деревця, камери спостереження, світильники, якісь датчики. Підсобні будівлі. Фонтанчик.

Друг виходить, представляється, заводить до холу. Радить забрати з автівки відразу всі потрібні речі: двері дому доступні зсередини, а ззовні сторонній людині їх не відчинити.

Арсеній – співвласник міжнародної фірми, що виробляє й реалізує прогресивні засоби захисту рослин. Тут у них і житло, й офіс (у принципі, як і в дядьковому вагончику).

Всередині багатство і водночас продуманість та вишуканість оселі вражають ще більше.

Матвій майже відразу підіймається нагору дерев’яними східцями разом із сином господарів, хлопчиком на два роки старшим. Пропадає з очей.

Ми з острахом дивимося на суцільно засклений фасад – від підлоги до стелі, на висоту обох поверхів, із видом на внутрішній дворик. Господар заспокоює: «У разі небезпеки ми всі спустимося до підземного гаражу. Там уже все обладнано. Добу точно зможемо пересидіти. Місця вистачить на всіх».

Нам пропонують перекусити – тим, що знайдеться в холодильнику: червона риба, якісний сир. На хліб попросили не налягати: місцевий хлібокомбінат чомусь зупинився, а в найближчому «АТБ» все хлібобулочне вже розкупили.

Пропонується чай, кава – на вибір. Печиво, залишки торту.

Події цікавлять більше за їжу.

Господарі повідомляють: у Києві з 22:00 – комендантська година. «Укрзалізниця» почала евакуацію людей зі сходу, тисячами! Острів Зміїний атакують російська бойова авіація та з кораблів.

Обговорюємо звернення Президента Зеленського до народу – воно імпонує всім присутнім: «Нікому не вдасться переконати чи змусити нас, українців, віддати свою свободу, свою незалежність, свій суверенітет».

Провідати родину свого сина приходять мама і тато Арсенія. Мама, переважно, мешкає у Ліхтенштейні. Знайомимося. Настрій, як і у нас, бадьорий: «Ми переможемо!»

Водночас непокоїть підступність і безжальність ворога. Батько Арсенія справляє враження колишнього військового чи правоохоронця. Він звертає увагу на те, що росіяни свідомо б’ють по об’єктах критичної інфраструктури.

Гості уходять, а до великого столу на вечерю стягуються молоді люди – співробітники фірми. І знову бачимо: всі зосереджені, стурбовані, але рішучі.

Стіл цього разу скромний. Пюре, молочні сосиски, консервовані помідори. Певно, вже дається взнаки війна. Холодильник швидко спорожнів, як і полиці в найближчому «АТБ». Їхати на закупи до люксового маркету, звісно, ніхто не стане.

Ми з Танею і дружиною Арсенія говоримо про дітей, Дивуємося, наскільки слухняно поводився Матвій під час останнього переїзду – «Та й зараз». Ілля, природжений дипломат, який перезнайомив і передружив усіх своїх друзів – зі школи, ліцею, інституту, обмінюється з Арсенієм інформацією: хто з них де опинився тепер.

Ігор нехтує «світською» бесідою, час від часу повідомляє мені найголовніше зі стрічки новин: у центрі Сум ворожі танки; під Черніговом у полон взято цілий взвод окупантів.

«Взвод це багато?»

«Кілька десятків».

«Добре!»

«А це вже гірше: на Київ летять вісімнадцять російських Іл-76, двадцять вертольотів ворога висадили десант під Києвом – ведеться бій. США вважають, що Росія планує скинути і замінити керівництво України».

Дещо згодом: «Здуріти можна! Путін назвав війну проти України «вимушеною мірою».

«Іще скажуть: це ми на них напали».

«Ворог захопив ЧАЕС».

«О Боже, вона хоч їм для чого знадобилася?»

Відповіді немає.

«Аеропорт в Гостомелі захопили».

«Хто?»

«Та рашисти ж!»

Арсеній відводить нас у гостьову в офісній частині будівлі. Це далеченько від вітальні. Попереджає: «Кожні двері після зачинення автоматично беруться під сигналізацію. Якщо щось знадобиться, дзвоніть у будь-який час. Я прийду». Диктує номер телефону.

Навряд чи доведеться турбувати господаря, хіба що обстріл. Фактично ми в фешенебельному готельному номері. Інтер’єр сучасний – мінімалістичний. Дві кімнати: перша з кухонною зоною, друга – спальня. Одна з панелей меблевої стінки, добре, що Арсеній показав, слугує дверима до ванної кімнати й убиральні. Відчиняється натисканням, накладних ручок не має. Світло вмикається-вимикається автоматично. Практично, стильно, зручно.

Та досліджувати приміщення не хочеться.

Радіємо заяві головнокомандувача Збройних Сил Валерія Залужного: бліцкриг росіян у перший день агресії не вийшов! Вмиються кров’ю!

«Тварюки», – зло додаю я.

Варто б лягати спати. У сина у Василькові ночували на підлозі, поверх спальників і карематів (зараз вони у багажнику Дастера). Минулого вечора довго обговорювали мою співбесіду. Прокинутися довелося раніше звичного. Плюс денні хвилювання й утома.

Заснути, проте, не вдається.

Ігор згадує фото склопакетів, що вилітали від ударної хвилі назовні цілими у Василькові. І розбивалися об землю чи іншу перепону. Ще більш ретельно закриває штори на величезних – на всю стіну – вікнах нашого нічного «укриття». Добре, що пошиті завіси з надзвичайно цупкої тканини. Попереджає мене: «Не вмикай уночі світло».

Вкотре починає гортати стрічку: «Терехов закликає харків’ян спуститись на ніч у безпечні метро і сховища».

«Невже вони наважаться бомбити великі міста?»

«Хто їх у біса знає!»

«Байден оголосив деталі нових санкцій, але від SWIFT Росію не від’єднують через позицію Європи».

«Політикани хрінові! Нас тут хай убивають, а вони померзнути трошки без газу путінського бояться!»

Стурбовуємося закликами правоохоронців бути пильними щодо дій ворога:

«А для чого ці знаки?»

«Мабуть, щоб наводити обстріли».

«А як їх знищувати?»

«Пишуть, що затирати чи зафарбовувати. Хоча б землею закидувати».

Набираємо додаткову пластикову пляшку води – знайшлася порожня поблизу мийки – кладемо на підлогу біля ліжка.

Ігор читає зі смартфона: «Київ: людям за кілька годин роздали 10 тисяч автоматів для спротиву РФ»; «Кремль готує нову хвилю атак, в тому числі десант – Резніков»; «Сумщина: Техніка РФ поїхала до Конотопа і Ромнів».

Майже північ.

Всупереч усім небезпекам безмежно хочеться відчути тепло рідного тіла, здерти з себе весь одяг, обійнятися якомога міцніше.

Притискаємося одне до одного. Зринаю у сон.

Далі буде.

Літературний запис здійснив Ігор Гавриленко.