Від екстрадиції не сховатись? "Сome back" по Українськи

Гадаю, що існують дві фундаментальні причини просідання позитивної статистики в екстрадиційних кейсах як в Україні так і в інших країнах світу...

Екстрадиційна арифметика

Щоб усвідомити всю суть проблеми, яка повною мірою постала перед вітчизняними правоохоронцями в їх безуспішних спробах притягнути до відповідальності українських втікачів, слід звернутися до статистичних даних.

Вони свідчать про те, що щорічно українські правоохоронці скеровують по півтори сотні звернень до іноземних держав з проханнями про видачу підозрюваних / обвинувачених у скоєнні кримінальних правопорушень на території нашої країни. Згідно з базами статистики ГПУ, виконується 2/3 таких доручень. Власне екстрадицією, в кращому випадку, закінчується тільки кожен третій випадок.

Така арифметика випливає з аналізу статистики Міністерства юстиції та Генпрокуратури.

За п’ять років після Майдану було надіслано 252 запити українських судів про видачу підозрюваних в Україну. Підсумком чого стала екстрадиція 76 осіб.

Що ж стосується запитів про екстрадицію на етапі досудового розслідування то тут більш оптимістичні дані. Так, з 2014 по 2018 роки українській владі передали 250 чоловік.

Однак, чому ж маємо таку невтішну статистику, та чому так неохоче видають український владі з-за кордону переслідуваних осіб.

Проблеми Екстрадиції

Гадаю, що існують дві фундаментальні причини просідання позитивної статистики в екстрадиційних кейсах як в Україні так і в інших країнах.

Перше це те, що екстрадиція як правове явище досить тісно пов’язане з політичними процесами і зокрема міжнародним політичним кліматом навколо конкретних держав, а тому проблеми з видачею виникають практично у всіх країнах світу.

Яскравий приклад ситуація з українським олігархом Дмитром Фірташем. Австрія не видає його США, незважаючи на авторитет Америки у світі. У Відні вважають, що Вашингтон має політичні мотиви, тому Фірташа не екстрадують.

Інша проблема лежить вже більше в правовій площині, адже екстрадиція є процесом у сфері міжнародного права, та досить сильно залежить від двосторонніх та багатосторонніх угод між країнами.

Для прикладу, в межах Ради Європи, куди входить 47 держав, діє Європейська конвенція про видачу правопорушників. Сюди не входить Білорусь, однак, з нею Україна уклала окремий договір у 2009 році і він був ратифікований. Тому фактично в межах Європи сховатися від екстрадиції досить складно, хоча є певні сліпі зони, про яких поговоримо згодом. 

Крім цього, є окрема конвенція про правову допомогу в межах СНД. Втім, загалом Україна не має таких договорів про видачу або про правову допомогу приблизно зі 100-120 країн світу.

Саме через відсутність угод про правову допомогу або про видачу правопорушників, різні держави світу повинні діяти на основі одного з принципів в міжнародному праві - принципу взаємності. 

Та за таких умов результат може бути дійсно непередбачуваний.

Окремо можна виділити особливість злочину за який вимагається екстрадиція. Якщо у країні з якої намагаються екстрадувати покарання за цей злочин не стосується позбавлення волі, або якщо таке діяння взагалі не визнається злочинним, тоді шансів повернути таку особу практично немає. 

Для прикладу питання притягнення до відповідальності у Об'єднаних Арабських Еміратах за видачу незабезпеченого чека, яка в більшості країнах світу не є карним діянням призвело до відмови в екстрадиції за обвинуваченням у даному злочині.

Досить часто, відмовляють в екстрадиції через політичні переслідування. Якщо взяти до уваги «представницький» список тих осіб, у видачі яких було відмовлено Україні за останні роки, то можна зрозуміти, що успіх таких кейсів практично зводиться до нуля.

Захарченко, Арбузов, Пшонка, Клименко, Янукович, Ігнатов, Погодін, Кусюк - це ще не повний список тих, кого відмовилась видавати Росія.

Втім маємо провали і на європейському напрямку.  Так, Іспанія відмовилася видавати Україні колишнього міністра фінансів Юрія Колобова, Німеччина – банкіра Бориса Тимонькіна, Італія – екс-нардепа Ігоря Маркова, а Великобританія – колишнього гендиректора «Укрспецекспорту» Сергія Бондарчука. 

Сліпі зони екстрадиції

У світі існує безліч місць, де можна грунтовано залягти на дно. 

Королівство Бутан, або Острови Кука і Ніуе які з одного боку, вони входять у вільну асоціацію з Новою Зеландією, але з іншого - абсолютно самостійно вирішують будь-які питання на міжнародному рівні.

Вільний кашмір, а саме його Пакистанська частина, оскільки територія Азад Кашмір є спірною територією Індії та Пакистану, доля якої повинна вирішитись на референдумі якого так і не відбулось. 

Північний Кіпр ще одна «сліпа зона» яка фактично належить Туреччині та де окрім Турецької Республіки не встановлені дипломатичні відносини, так що направити туди запит на екстрадицію просто не вийде.

Життя там куди веселіше, ніж в Бутані. Кажуть, дуже дешевий алкоголь, хоча офіційно країна і мусульманська. І головне, ніхто і ніколи не запитає у вас про походження ваших грошей.

Продовжуючи в контексті причин у відмов у екстрадиції, хотілося б зупинитись на одному з прикладів, що мав місце у нашій сусідній Польщі. 

Польський «Закон намордника»

Це яскравий приклад який ілюструє те, як політика держави може вплинути на можливість задоволення екстрадиційних запитів.

Нещодавно правляча у Польщі консервативна партія "Право і справедливість" (ПіС) ухвалила новий закон про дисциплінарну відповідальність суддів. Він був черговим у рамках судової реформи, яку польський уряд впроваджує з 2015 року. Цим законом уряд фактично забезпечив собі більше впливу на судову владу.

Грошові штрафи, пониження статусу і навіть звільнення тепер загрожують у Польщі тим суддям, які оскаржують судову реформу у конституційному суді або критикують уряд. Приписи сформульовані широко і дають уряду доволі велике поле впливу на судову владу.

Тим часом, в Німеччині, вищий земельний суд у Карлсруе мав екстрадувати чоловіка, підозрюваного у злочині, до Польщі. Там він був оголошений у розшук як підозрюваний у шахрайстві, а німці затримали чоловіка на підставі європейського ордера.

Втім, затриманий чолов’яга вказував, що у його справі свідки давали неправдиві показання за хабарі та Польський суд не може здійснювати справедливе та неупереджене правосуддя. 

Німецькі судді розпорядились перекласти польський закон про дисциплінарну відповідальність суддів та встановили: через "велику ймовірність" порушення "права на справедливий суд" екстрадиція на даний час неприпустима. Має бути з'ясовано, чи можуть польські судді ухвалити рішення у цій справі незалежно від уряду.

Кінець кінцем судді в Німеччині зупинили екстрадицію і вирішили звільнити підозрюваного шахрая з-під варти. Вони сумніваються у справедливому процесі в Польщі через ухвалений там "закон намордника».

Досить цікаво, що у 2018 році суд ЄС ухвалив, що кожен суд в ЄС має у конкретному випадку перевіряти, чи допустима екстрадиція до Польщі. Практично це означає, що шляхом запитів до Польщі суди в ЄС спочатку мають з'ясувати, чи не змінювався останнім часом міністерством юстиції голова суду, який би розглядав справу екстрадованого, чи не заведені дисциплінарні провадження, чи не загрожує суддям суду кримінальна відповідальність і чи немає сумнівів у свідченнях у конкретній справі.

Можу тільки собі уявити як би спрацювала подібна практика в Україні. Напевно той відсоток позитивних екстрадицій скотився б ще нижче.

Отже, як бачимо, екстрадиція є нестабільним, міжнародним та в деякій мірі політизованим процесом, який в деяких випадках окрім вирішення питань права потребує ще і відповідної позиції держави на міжнародній арені.