Заява про відвід судді: право на справедливий суд чи зловживання правом?

Можливість неупередженого та об’єктивного розгляду справи є однією із фундаментальних засад здійснення правосуддя суддею.

Можливість неупередженого та об’єктивного розгляду справи є однією із фундаментальних засад здійснення правосуддя суддею. Учасники справи наділені правом спростування цієї «процесуальної теореми» шляхом заявлення відводу судді, тим самим, забезпечуючи його незалежність в кожному окремому провадженні.

Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» № 2147-VIII від 03.10.2017 р. (далі – Закон)  було докорінно змінено та уніфіковано в межах відповідних судочинств порядок вирішення заяви про відвід судді.

Як відомо, чинний Закон передбачає порядок відповідно до якого, якщо суд дійшов висновку про необґрунтованість заявленого відводу, то вирішення цього питання здійснюється суддею, який не входить до складу суду, що розглядає справу і визначається в порядку автоматизованого розподілу справи. Простіше кажучи, відмова у задоволенні заяви учасника справи про відвід означає передачу її іншому судді для прийняття остаточного рішення з цього процесуального питання.

Практика заявлення і розгляду відводу судді за «новими правилами» викликала об’єктивну необхідність в аналізі цього правового інституту на предмет співвідношення права особи на незалежний суд та зловживання процесуальними правами.   

Перш за все, слід зазначити, що обов'язковість розгляду необґрунтованого відводу іншим суддею є позитивною новелою процесуального законодавства, яка покликана забезпечити безсторонність суду. За задумом законодавця, суб'єктивний фактор оцінки суддею власної спроможності здійснювати незалежне правосуддя в конкретних обставинах буде зведений до мінімуму.

Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» «кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом».

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що «кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом».

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) в п. 66 рішення у справі «Бочан проти України» від 03.05.2007 р. (заява № 7577/02) зазначив, що «безсторонність,  в  сенсі  п.  1 статті 6, має визначатися відповідно до суб'єктивного критерію, на підставі особистих переконань та поведінки конкретного судді у конкретній справі - тобто, жоден з членів суду не має проявляти будь-якої особистої прихильності або упередження, та об'єктивного критерію - тобто, чи були у судді достатні гарантії для того, щоб виключити будь-які легітимні сумніви з цього приводу. Відповідно до об'єктивного критерію має бути визначено, чи наявні факти, що можуть бути перевірені, які породжують сумніви щодо відсутності безсторонності судів. У цьому зв'язку навіть зовнішні ознаки мають певне значення. Ключовим питанням є питання довіри, яку суди в демократичному суспільстві мають вселяти суспільству і, перш за все, сторонам у процесі».

Аналогічна правова позиція закріплена також в п.п. 49, 52 рішення ЄСПЛ у справі «Білуха проти України» від 09.11.2006 р. (заява № 33949/02), п. 28 рішення ЄСПЛ у справі «Газета «Україна-центр» проти України» від 15.07.2010 р. (заява № 16695/04).

На додачу, в п. 105 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» від  09.01.2013 р. (заява № 21722/11) суд дійшов висновку про те, що: «між суб’єктивною та об'єктивною безсторонністю не існує беззаперечного розмежування, оскільки поведінка судді не тільки може викликати об’єктивні побоювання щодо його безсторонності з точки зору стороннього спостерігача (об’єктивний критерій), а й може бути пов’язана з питанням його або її особистих переконань (суб'єктивний критерій). Отже, у деяких випадках, коли докази для спростування презумпції суб’єктивної безсторонності судді отримати складно, додаткову гарантію надасть вимога об’єктивної безсторонності».

Як установлено Бангалорськими принципами поведінки суддів, схваленими  резолюцією Економічної і Соціальної Ради ООН № 2006/23 від 27.07.2006 р. «об'єктивність судді є необхідною умовою для належного виконання ним своїх обов'язків. Вона проявляється не тільки у змісті винесеного рішення, а й в усіх процесуальних діях, що супроводжують його прийняття». 

Наведе свідчить про те, що підстави для відводу судді можуть бути оціночною категорією, що з одного боку дає змогу реалізувати конституційну засаду незалежного розгляду справи суддею, а з іншого боку, є площиною для зловживань з боку недобросовісних учасників.

Недаремно, в процесуальних кодексах разом із примірним переліком випадків за яких суддя підлягає відводу, зокрема, наявність родинних відносин з учасниками процесу, попередня участь у справі в іншому статусі, заінтересованість у результаті розгляду, порушення порядку визначення судді, окремою підставою визначено саме наявність «інших обставин, які викликають сумнів у неупередженості або об’єктивності судді».

Особа яка подала заяву про відвід судді, повинна довести на підставі доказів факт упередженості судді у розгляді справи. Водночас відвід повинен бути вмотивований, з наведенням відповідних аргументів, доказів, які підтверджують наявність підстав для відводу.

Cумнів у безсторонності судді повинен бути розумним, інакше будь-який судовий процес можна було б перетворити у безкінечну недовіру до суду та відповідно зміну його складу. Недаремно закодавець передбачив як в цивільному, господарському, так і в адміністративному судочинстві уніфіковане правило: «незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, рішення або окрема думка судді в інших справах, висловлена публічно думка судді щодо того чи іншого юридичного питання не може бути підставою для відводу». Практика застосування цієї норми свідчить про те, що часто судді навіть за такого обґрунтування підстав для відводу задовольняють їх, послуговуючись приматом права особи на справедливий суд. Вважаємо такий підхід недоречним, адже тим самим судді потурають зловживанню процесуальними правами, а в дійсності право на справедливий суд стає порушеним для добросовісних учасників. Окрім цього, Законом чітко визначено, що суд повинен залишати заяву про відвід без розгляду, якщо вона подана повторно з тих самих підстав.

Недобросовісні учасники зачасту використовують чинний процесуальний механізм відводу судді для безпідставного затягування строків розгляду справи. Передбачений Законом строк розгляду заяви про відвід судді за загальним правилом становить не більше двох днів з дня надходження такої заяви. Однак, на практиці тривалість розгляду часто коригується рівнем завантаження суду та конкретного судді зокрема.

Окрім цього, за визначенням законодавця, якщо суд доходить висновку про необґрунтованість заявленого відводу, він вирішує питання про зупинення провадження у справі. Спеціальні норми процесуального законодавства визначають дану обставину саме як «право», а не «обов'язок» суду, в той час як практика застосування свідчить, що в абсолютній більшості випадків суди розглядають відповідну норму як імператив, а не дискреційне повноваження.

Саме тому, заявляючи завідомо безпідставний відвід судді, недобросовісний учасник може розраховувати на зупинення провадження у справі. При цьому, звертаємо увагу, що ухвала суду першої інстанції про зупинення провадження у справі може бути оскаржена в апеляційному порядку окремо від рішення суду. Наведе є своєрідним люфтом для подальшого безпідставного затягування провадження у справі. Дієвим засобом протидії цьому має стати застосування судом заходів процесуального примусу у вигляді штрафу за зловживання процесуальними правами. Звертаємо увагу, що ухвала суду про зупинення провадження у справі вичерпує свою дію після розгляду заяви про відвід іншим суддею, тому подання апеляційної скарги після цього моменту прямо відповідає визначенню Закону щодо того, що може бути визнаним як зловживання правами. Однак, суди не поспішають визнавати такі діяння шиканою, тим самим, право на заявлення відводу судді невиправдано набуває характерних рис абсолютного. Видається, що у випадку заявлення завідомо безпідставного відводу, суд має визнати такі дії зловживанням процесуальними правами, застосувати заходи процесуального примусу до учасника та продовжити розгляд справи. При цьому, необґрунтована заява про відвід безвідносно до зазначеного має бути передана іншому судді для розгляду. Вважаємо, що застосування такого процесуального алгоритму дій судом дисциплінує учасників та забезпечить зменшення кількості безпідставно заявлених відводів.  

Ще одним «процесуальним фільтром» від зловживань є визначений законом строк для заявлення відводу судді. Так, відвід повинен бути заявлений протягом десяти днів з дня отримання учасником справи ухвали про відкриття провадження у справі, але не пізніше початку підготовчого засідання або першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження. Після спливу вказаного строку заявляти відвід дозволяється лише у виняткових випадках, коли про підставу відводу заявнику не могло бути відомо до спливу вказаного строку, але не пізніше двох днів із дня, коли заявник дізнався про таку підставу.

На жаль, слід констатувати про негативну тенденцію, коли, після закінчення підготовчого провадження або ж на етапі розгляду справі по суті, учасник намагається будь-якими засобами уповільнити її розгляд. При цьому, останнім часом найчастіше такі неправомірні цілі досягаються саме завдяки заявленню відводу судді. Фантазія недобросовісних учасників є багатогранною, тому серед підстав для відводу зустрічається: відмова судді у проведенні експертизи, залученні третьої особи, забезпеченні позову, дисциплінарне провадження стосовно судді, висновок Громадської ради доброчесності під час конкурсу до Верховного Суду тощо. В контексті законодавчого імперативу щодо строків для заявлення відводу, важливо, щоб суди використовували свої повноваження сповна і залишали такі завідомо безпідставні заяви без розгляду як подані з пропуском процесуального строку. Адже, навіть визнавши такий відвід необґрунтованим та передаючи його на розгляд іншому судді, недобросовісний учасник фактично досягає своєї мети – затягує строки розгляду справи.

Підсумовуючи, хотілося б наголосити на важливості інституту відводу судді для забезпечення безстороннього розгляду справи. Вмотивованість заяви про відвід судді є процесуальним обов'язком учасника, який, вважаємо, повинен добросовісно реалізовувати надане йому право. При цьому, підстави для відводу зачасту є оціночними, що дозволяє учаснику ініціювати забезпечення незалежного розгляду у кожному окремому провадженні. Втім, чинний механізм розгляду відводу судді свідчить про велику кількість завідомо безпідставних заяв з метою затягування строків розгляду справи. «Процесуальними фільтрами» має стати право суду не зупиняти розгляд справи на час вирішення питання про відвід, застосування до недобросовісних учасників заходів процесуального примусу, контроль за неухильним дотриманням строків заявлення відводу.

Наведе дослідження свідчить про необхідність підвищення правової культури учасників справи, а особливо їх представників – адвокатів. У свою чергу, судова влада, забезпечуючи право особи на справедливий суд, повинна недопускати зловживань процесуальними правами з боку заявників відводу, використовуючи при цьому увесь спектр своїх законних повноважень.