Вогонь і попіл життя незрівнянних

День народження у кращої поетеси України.

Якщо нинішньої вечорової зорі, десь у районі села Гельм'язів, що в Золотонішському районі теперішньої Черкащини, ви помітите в небі чийсь начебто образ, то так і знайте, то провідує рідні місця Богиня української ліричної і еротичної поезії Наталя Андріївна Лівицька-Холодна. Найчарівніша жінка двох минулих епох – двадцятого і двадцять першого століть. Їй сьогодні, 15 червня, якраз виповнюється 117 літ від роду. Без малого 103 роки із них вона провела на білому світі. Скільки ж пережито всього за цей час, передумано! Наталя Лівицька ровесниця на весь світ знаменитої радянської кіноактриси Любові Орлової чи українського письменника Василя Минка, котрий витворив «знамениту» книгу «Дніпро тече в комунізм», і водночас, пані й панове, наша з вами сучасниця, позаяк померла лише у березні 2005 року. Дочка знаменитих батьків - президента УНР в екзилі Андрія Лівицької та його дружини - письменниці-мемуаристки, першої леді України (1926-1954 рр) Марії Варфоломіївни.

Я знаю в українській літературі лише дві жінки, які своєю появою на людях перевернули життя багатьом відомим уже знаменитостям. Це були Марко Вовчок і Наталя Лівицька-Холодна.

Марія Вілінська була не стільки красуня, як жінка з харизмою, володарка диктаторського шарму, завдяки якому ставила перед собою чоловіків на коліна. Починаючи від самого знаменитого Пантелеймона Куліша, до російського автора поеми «Параша» Івана Тургенєва, француза Жюль Верна, ще одного француза - редактора і видавця П'єр-Жуль Етцеля, з якого почалося видання у Парижі її оповілання "Маруся" і котре загалом по нині вже витримала понад сто перевидань, нашого батька Тараса Шевченка. Вона була по-справжньому «фатальна жінка» у якої на руках померло двоє до безтями закоханих у неї чоловіків, а третій через її крижану байдужість покінчив життя самогубством.

Одначе, привселюдно зізнаюся, не можу пробачити їй того, що вона фактично познущалася, щоправда не зрозуміло за що саме, над своїм чоловіком Опанасом Марковичем. Тим, який її, за визначенням Івана Франка, - власницю українсько-польської крові, уроджену глибинки Московії, унікально українізував, навчив мистецтву етнографії та фольклору, завдяки яким, власне, Марія Вілінська до найменших тонкощів вивчила, освоїланашу рідну, солов’їну мову. Стала найвишуканішим автором українських творів.

Подібне визнавали і Пантелеймон Куліш, і Тарас Григорович Шевченко. Навіть, знаєте, не питання в тому, що молода пані зраджувала Опанасу заради своїх шкурних інтересів. Марія/Марко забрала дитя і поїхала на багато років у Європу, кохаючись з російськими, французькими критиками і письменниками, видавцями. Довела до загибелі зірку особливої надії російської літератури Д. Писарєва. Але коли Опанас Маркович важко захворів, Марко Вовчок не поступилася його проханням/молінням про повернення до нього, прикованого важкою хворобою до постелі бодай на годину перед смертю, не показала йому сина Богдана перед тим, як він навічно склепить повіки, навіть лихо зігнорувала похорони свого чоловіка. Як каже моя одна знайома про таких – «блядь, да умная!» Щоправда, навряд чи розумна у цьому вчинку…

Інша, зовсім іншого розливу краса і врода, природня чарівність нинішньої іменинниці Наталії Лівицької-Холодної. Виплекана в любові і пестуваннях матері, справжньої пуританки у стосунках з чоловіками, обласкана увагою мудрого і уважного батька, вона зовсім юною явившись у світ високої української поезії, стала немовби дзеркалом у театрі: хто не йде – обов’язково пильно загляне. Причепуриться перед нею.

Уже спізнані славою літератори, насамперед, підкреслю, поети, як Євген Маланюк, Юрій Клен, Микола Вороний, Леонід Мосензон, Дмитро Донцов, налетіли на милу й чарівну дівчину, як горобці на єдиний дозрілий сонях на всі довколишні городи. Ой, як же ж вони норовили один з поперед іншого причарувати її своїми віршами, рецензіями на Наталчину першу, несміливу лірику. Дехто каже, що тут найбільшого досяг великий естет та інтелігент Євген Маланюк. Він написав якось пані Лівицькій: “Ви ж знаєте, яку весну утворили в мені – черешні цвітуть у серці”.

Не менш знаний 49-літній поет Микола Вороний, який вісімнадцятилітній поетці присвятив сонет-диптих

З г а д а є т е к о л и с ь , я к у В а р ш а в і 
Я В а м п и с а в о ц і р я д о ч к и ж в а в і, 
З г а д а є т е с а м о т н ь о г о с п і в ц я …

Поки літератори клубочилися довкруги свіжого персика, чарівної півонії, її серце начебто було зайнято іншим. Колишнім вояком УНР, у душі художником Петром Холодним. Коли про це дізнався, до прикладу, Євген Маланюк, колишній офіцер української армії, який все пройшов на фронтах війни, заледве не покінчив життя самогубством. То для нього був страшної сили удар. Чому ж не він її обранець?

Тут, а було це у Празі, Подєбрадах, де містилася Господарська академія, основну частину студенства якої складали колишні вояки УНР, кипіли такі пристрасті за оволодінням увагою милої пані, а Петро Холодний, її обранець, безтурботно грав у футбол. Він взагалі був відчутно помішаний на цьому видові спорту, і, як мені, здається, врешті-решт дещо програв у своєму житті. Через рік після одруження з Наталкою Лівицької у молодої пари народилося дитя. Дівчинка. І її назвали… Ідою. Доглядом за нею, вихованням завжди займалася виключно бабуся – мати Наталі Лівицьої-Холодної - Марія Варфоломіївна. Матір доньки майже ніколи не брала в цьому участі.

На щастя, пані Іда виявилася зовсім не злопам’ятною. Коли вже не стало Петра Холодного, а прожили вони поспіль із Наталією Андріївною понад 65 років, а довгожителька мала ось-ось сягати свого дев’яностоліття, дочка забрала в свою сім’ю стареньку матір. І жили вони доволі дружно. Аж поки Наталя Лівицька-Холодна, багатолітній беззмінний літературний редактор журналу «Наше Життя» у Нью-Йорку, яке й по нині видає Союз Українок Америки, сама не забажала переїхати назавжди в заміський будинок пристарілих, аби не пригнічувати рідних своєю немічною старістю. Тут ще раз нагадаю, що наша героїня загалом прожила на цьому світі без малого 103 роки.

Що там у неї сталося на життєвих поворотах, начебто, й нічого не зрозуміло. Одначе, всі дослідники в один голос пишуть, про особливу чистоту і вірність стосунків Наталії Андріївни та її чоловіка. Буцімто вона завжди давала відкоша всім іменитим залицяльникам, якого б вони пошибу, рангу не були. І тільки в одного цікавого літературознавця я прочитав таке: «Влітку 1925 року народилася дочка Іда – від Леоніда. Виховувала її Наталина мати. Дівчинка змалку хворіла на сухоти. Батьки тим часом ще вчилися. Петро, як і раніше, багато грав у футбол…»

Про загадкового Леоніда, від якого мовбито народилася Іда, майже ненароком, без згадки прізвища, і ні слова ніде більше про це. Подано так, начебто, це слово можна сприйняти за помилку. За слово-недоляд, що звідкілясь саме по собі затетіло до публікації... Як бур'ян... Хитро і безвідповідально...

Хоча, милі пані й панове, насправді у паспорті дочки Наталі Лівицької-Холодної було записано, що вона ніяка не Іда, а справжня, що не є - Л е о н і д а. У сім'ї молодої поетки вирішили, що для дівчинки це буде пристойне і несподіване ім'я. А ось Іда - це буцімто коротка, ласкальна його версія... Звичайно ж, їм видніше...

Хочете знати істинну правду про цей колючий шип на троянді поваги до поетеси, зачекайте, будь ласка, до виходу моєї нової книги «По совісті жити», там ви усе дізнаєтесь, зрозумієте. А поки що всіх любителів творчості неперевершеної поетеси Наталії Лівицької-Холодної вітаю з 117 уродинами…

Нехай слава її сіяє у віках!