Ще й не розцвітало, а вже хочеться спілих плодів нового врожаю. Якщо конкретно, то апетитних, крупних… абрикосів. Страх, як улюбляю цей вітамінний делікатес. Коли зірвавши із дерева повне відерце, гарно вимиєш їх, і тоді береш до рук плід, розламуєш його спілого навпіл, видаляєш кісточку, і смакуєш досхочу. Яка ж це неперевершена райська насолода. Чудовий низькокалорійний, дієтичний продукт.
Будь-кого причарують рум’яні боки блискучих або покритих тонким пушком яскравих плодів. А ніжна солодка м’якоть так і тоне в роті…
Для вегетаріанців рожеві ягоди (саме ягоди!) найкращий наїдок. Плоди активно працюють на виведення з організму людини токсинів.
Чого лише не виробляють вправні люди із цієї апетитної маси. Вельми смакують із абрикосів пироги й вареники. А мій приятель виготовляє вино і соки.
Тут ніде правди діти. Колись певний час працюючи у міністерстві хліба, сала й ковбаси, учинив я примітивний «службовий гріх» - упросив колег із департаменту садівництва і виноградарства, підібрати для мого саду декілька саджанців сортових абрикос. В Україні, на півдні держави, у районі наших двох Каховок, є єдине господарство з промислових садом цих плодів. Років тринадцять-чотирнадцять тому, він займав понад шістсот гектарів. Як там справи нині – не знаю: давно не бував у тих краях. А слід від того літнього раю залишився, дерева виросли чудові. А які ж крупні, спокусливі, принадні плоди дають вони. Заледве не як кулак у розмірі.
Ще коли висаджував південні сорти у відносно північній стороні від краю їх районування, кебетливий сусіда застеріг:
-Вони в нашім закрайку, навряд чи дадуть такий приплід, як ти очікуєш… Під Каховкою-вінтовкою втроє більше тепла. Це для них холодна сторона.
Одначе в окремі роки урожай кулаковидних абрикос перевершував навіть і мої рожеві сподівання. Але не все так складалося, як хотілося б. Позаяк, дещо раніше по внутрішній бік палісадника, яким відгородив сад від городу великими азбестовими листами, окованими по окружності металом, я було висадив вишні. Абрикосам знайшов місце по інший бік паркану. Стали вони рости-поживати надто близько одні від одних. Дід-консультант і тут мені зауважив:
-Вишня, будь певен, пережене в рості абрикосу і затінить плодове дерево. Не дасть йому нормально розвиватися… Я й тоді відмахнувся подумки, мовляв, дуже там усе знає цей сільський, дворовий «академік». Але щороку став помічати, що одна абрикоса геть опинилася в тіні вишні. Сказати б, просто таки заниділа, захиріла. Не стільки тих збирав ягід я з могутнього вишневого дерева, як воно пригнічувала мою улюблену абрикосу. Вона, здається, зовсім перестала рости і родити…
Приніс минулого літа я довгу драбину, ручну пилку, яку ще називають у селі « ножовкою». Примостив східці на вишню, так, щоб вона ні в якому разі не впала на паркан з азбесту, бо хана йому наступить тут же, розлетиться він у друзки. Забрався повище на дерево. Став пиляти одну могутню гілку вишні, котра відгородила абрикосу від білого світу, накрила її. Пиляв, пиляв. І враз усе затріщало. Я й не зогледівся, як велика гіляка впала за паркан, ніби на абрикосу. В інший бік полетіла драбина. А я…
А я ось вишу сторчма головою з вишні. Простягаю вниз руки. Від кінця їх до землі сантиметрів 75-80 залишається. Але не це головне. З потужного стовбура вишня розрослося у три потужні гіляки. Ось одна моя нога і потрапила у ті могутні розчахи і там намертво застрягла.
Ольга Іванівна з урожаєм
Спершу мені було смішно, бо коли я падав, то у мене лопнули гудзики на штанах, і я завис із дерева… напівголий. Штани теж опинилися у розґалуззі дерева… Пробую підвестися. Та куди там. Щоб піднятися, треба було із пів року до цього активно і щоденно займатися гімнастикою живота і спини. А тут висить кабан, підвіваний за ратицю. І нікого ніде довкруги. Вихід один – треба горланити.
На ганок сусіднього дому, на моє щастя, перед цим вивели посидіти на свіжому повітрі мою ледве не 93-літню тещу. Вона й почула мої крики. Перед тим застерігши, що у моєму напрямі дуже затріщало і немовби впало дерево в саду. Підняла такий репет. Чую звідусіль біжать жінки, галасують, а я без штанів вишу на вишні. І кричу: -Не йдіть сюди… Не ходіть сюди… Несіть стільця! Стільця несіть!
Ніхто мене не чує. Бо їм здаля видно, що ніби одна моя нога на вишні, а де сам я – не відомо. Позбігалися самі лише жінки до мене напівголого, бо чоловіків у сусідах практично немає, ще й дід-«академік» серйозно захворів. Давай, пирскаючи сміхом раз-по-раз, піднімати мене, з тих розчахів ногу вивільняти. Нічого не виходить, бо ж вага у дядька на вишні за сотню кіло сягає, а підтягтися я не можу. Просто здуріти можна…
Довго борсалися. Хто за що хотів підпирав-підтримував. Але з часом, геть знизу голий, бо порвані штани залишилися на вишні, упав я лантухом на землю. Вимучений і байдужий до будь-якого сорому.
Але абрикосу врятував. Випустив на сонце. На простір. Вона ще минулого року на півтора метра виросла, пустила багато нових пагонів. Думаю, що нинішнього літа я зберу з неї пару відер шикарних абрикос. Приїжджайте смакувати!
…Торік у Києві і вище по меридіанну, де довелося провести літо й осінь, не бачив на дереві жодного абрикоса. Такий, кажуть, рік неврожайний видався. Тому природа, нинішнього літа, буцімто має не поскупитися на рожеву віддачу. Дуже розраховую на це…
Щоправда, до цього треба ще пережити зеніт весни – квітень і початок травня. Щоб, не приведи Боже, не вдарили морози, не осипали квіт довгожданої помаранчевої ягоди.
На пам'ять про минулі врожаї з моїх домашніх абрикос, залишилися лише світлини від врожаю 2017 року. Ольга Іванівна була дуже рада тому, що тоді я зібрав з одного із дерев.
