Верховний Суд уніфікував судову практику пов'язану зі зверненням стягнення на предмет іпотеки у випадку наявності рішення суду про стягненя заборгованості за кредитним договором.
18.09.2018 року Верховний Суд у складі Великої Палати розглянув справу № 921/107/15-г/16, яка стосувалася звернення стягнення на предмет іпотеки у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором. Основним питанням правозастосування, що розглядав суд, було можливість звернення стягнення на майно майнового поручителя за наявності рішення суду про стягнення заборгованості з позичальника.
Зазначена справа слухалася судами неодноразово і останнім рішенням суду апеляційної інстанції у задоволенні позовних вимог банку було відмовлено. Своє рішення суд аргументував тим, що на момент розгляду справи банк вже звертався з позовом про стягнення заборгованості з позичальника, який був судом задоволений. На цій підставі апеляційний суд послався на розділ VII листа Верховного суду України від 01.02.2015 року «Аналіз судової практики застосування судами законодавства, яке регулює іпотеку як заставу нерухомого майна» (далі – Лист ВСУ від 01.02.2015 року) у якому було зазначено, що одночасне стягнення суми боргу з боржника та звернення стягнення на предмет іпотеки, що належить майновому поручителю, у рахунок погашення боргу призводить до стягнення на користь кредитора однієї й тієї самої суми заборгованості одночасно як з боржника, так і з майнового поручителя за рахунок належного йому майна. За такої ситуації відбувається фактичне подвоєння суми заборгованості, яка належить до виплати кредиторові.
Окрім вищезазначеного Листа ВСУ від 01.02.2015 року подібна правова позиція щодо подвійного стягнення міститься у постанові пленуму Вищого спеціалізованого суду України № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» (далі – Постанова ВССУ). У абзаці 2 пункту 42 Постанови ВССУ зазначено, що суд не може одночасно звернути стягнення на предмет іпотеки та стягнути суму заборгованості за кредитним договором. У такому випадку суд має зазначити в резолютивній частині рішення лише про звернення стягнення на предмет іпотеки із зазначенням суми заборгованості за кредитним договором, а сам розрахунок суми заборгованості має наводитись у мотивувальній частині рішення.
Якщо копнути глибше у проблему пов’язану з правозастосуванням по даній категорії справ, то можна прослідкувати, що судова практика була доволі непослідовною та суперечливою. Цьому сприяв і неоднаковий підхід до проблеми з боку суддів Верховного суду України. Так, були постанови Верховного суду України, які містили категорично інший підхід. На них і послався банк, коли звертався до касаційної інстанції. Не погоджуючись з рішенням позивач подав касаційну скаргу у якій зіслався на невідповідність правової позиції апеляції постановам Верховного суду України № 3-71гс14 від 09.09.2014 року та № 6-1080цс15 від 03.02.2016 року. У зазначених рішеннях судді ВСУ зазначають, що іпотека є похідним зобов’язанням від основного, яке слугує забезпеченням виконання обов’язків позичальника перед кредитором. При цьому звернення стягнення у порядку передбаченому Законом України «Про іпотеку» спрямоване на задоволення вимог кредитора за основним зобов’язанням та має похідний характер, а не альтернативний основному. Таким чином, задоволення вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки за наявності рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором не є подвійним стягненням.
Касаційний суд після відкриття провадження у справі вирішив передати її на розгляд Великій Палаті. На думку колегії слід було відступити від висновків Верховного суду України зазначених у постановах № 3-71гс14 від 09.09.2014 року та № 6-1080цс15 від 03.02.2016 року. Судді вважали, що правомірним є висновок суду апеляційної інстанції, що наявність рішення суду про стягнення заборгованості за кредитом та про звернення стягнення на предмет іпотеки призводить до подвійного стягнення заборгованості.
Отже, перед Великою Палатою Верховного Суду постала проблема вирішити питання чи відбувається подвійне стягнення заборгованості у випадку подачі кредитором позовної заяви про стягнення заборгованості та позову про звернення стягнення на предмет іпотеки.
При розгляді справи по суті Велика Палата прийшла до висновку, що правові висновки у постановах № 3-71гс14 від 09.09.2014 року та № 6-1080цс15 від 03.02.2016 року не розповсюджуються на правовідносини, що склалися у даному випадку між сторонами. До такого висновку суд прийшов на тій підставі, що у вищезазначених постановах спір виник між кредитором та позичальником, який одночасно був і іпотекодавцем. У даній же ж справі спір виник між кредитором та особою відмінною від позичальника – майновим поручителем. Але по великому рахунку судді повністю підтримали позицію викладену у зазначених постановах та застосували її і у відносинах з майновими поручителями.
Аналізуючи норми чинного законодавства Велика Палата прийшла до висновку, що чинне законодавство не пов’язує припинення зобов’язання з прийняттям судового рішення. Що ж стосується іпотеки, то вона має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання. Тобто, наявність судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором не є підставою для припинення грошового зобов'язання боржника і припинення іпотеки та не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, передбачений законодавством.
Також, на думку колегії Великої Палати, суди попередніх інстанцій не врахували, що звернення стягнення на предмет іпотеки є відмінною вимогою від вимоги про стягнення заборгованості, адже порядок задоволення вимог іпотекодержателя врегульовано спеціальною статтею 33 Закону України «Про іпотеку», а не загальними нормами Цивільного Кодексу, які регулюють відносини пов’язані з основним зобов’язанням. На підставі цього суд зазначив, що застосування кредитором іншого законного засобу для захисту свого порушеного та не поновленого боржником належним чином права не є подвійним стягненням заборгованості.
Більше того, судді вказали, що питання щодо виконання виданого кредитору виконавчого документа у разі, коли обов'язок боржника за виконавчим документом відсутній повністю або частково у зв'язку з його припиненням (через виконання боржником, іншою особою тощо) підлягають вирішенню в порядку, передбаченому частиною другою статті 328 ГПК України.
Мається на увазі, що у випадку виконання одного з судових рішень про стягнення заборгованості або про звернення стягнення на предмет іпотеки основне зобов’язання може бути припиненим. Якщо ж це станеться, то боржник може звернутися до суду з заявою про визнання виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню з тих підстав, що борг вже не існує, але є ще один виконавчий документ, який стосується стягнення коштів або звернення стягнення на майно в рахунок погашення того ж самого погашеного боргу.
На підставі вищезазначеного правового висновку Великої Палати Верховного Суду для врахування інтересів, як боржників так і кредитора можна передбачити наступні механізми захисту сторін:
- З боку кредитора у випадку неналежного виконання зобов’язань за основним договором зі сторони позичальника:
- Подача позовної заяви про стягнення заборгованості до позичальника;
- Подача позовної заяви про звернення стягнення на предмет іпотеки до позичальника/майнового поручителя.
- З боку позичальника/майнового поручителя у випадку виконання одного з рішень про стягнення заборгованості або звернення стягнення на предмет іпотеки:
- Подача заяви про визнання виконавчого документу про стягнення заборгованості/про звернення стягнення на предмет іпотеки у зв’язку з припиненням основного зобов’язання.
На мою думку, це ще одне корисне та правильне рішення, яке повинно покласти кінець мінливості судової практики по аналогічних справах. Що ж стосується суті прийнятих висновків, то я з ними повністю погоджуюсь, так як способи захисту у вигляді стягнення заборгованості за кредитом та звернення стягнення на предмет іпотеки є повністю відмінними один від одного та регулюються різними нормативно-правовими актами.
Ще один великий плюс у цьому рішенні, який я не можу не відмітити, полягає в тому, що суд прямо вказав на можливість визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню у випадку відсутності основного зобов’язання. Це дає можливість констатувати, що основними є відносини, що склалися між сторонами, а не судове рішення, яке було прийнято на підставі них. І у випадку відновлення порушеного права не у спосіб визначений судовим рішенням, то таке рішення не підлягає виконанню, адже фактично зникає порушення права та предмет спору. На жаль, у такі нюанси не часто вникають правники і за ширмою статті 129 Конституції України не бачать, що інколи декілька судових рішень з приводу одного і того ж зобов’язання можуть грубо порушувати права і законні інтереси окремих учасників справи.
Цікавить думка колег. Погоджуєтесь з таким рішенням Верховного Суду чи все ж таки вважаєте, що за позовом про стягнення заборгованості та звернення стягнення відбувається подвійне стягнення і суддям потрібно було прийняти інше рішення?
