Той, хто перестає читати, зупиняється у своєму рості і розвитку, дичавіє подібно до деревію. Засихає навприсядки. Стає нецікавою, апатичною людиною. Про що, скажіть, будь ласка, з таким можна розмовляти?
Навіть нинішній вельми складний і напівголодний час знаходить для митців теми, які хвилюють людей. Виділяють з гущі стрімких подій справді яскраві неповторні явища і особистості.
Ось і до мене звернулися з проханням виокремити з написаного останнім часом зо три десятки трепетних розповідей, які могли б продовжити родовід особистостей, котрі складають гордість краю в перевеслі томів про окремі села подільської області у серії «Моя Вінниччина», яку видає обласна письменницька організація. І ось в одній з друкарень уже готова до друку моя нова книжка з промовистою назвою «ПІД РЯСНИМИ ВИШНЯМИ».
Чому саме до образу вишні звернувся я у своєму творові? Позаяк вишня, це є символ світового життя. Символ нашої рідної України. Рідної землі. Нареченої. Матері. За віруваннями українців, вишня – дерево взаємної любові, весни, краси і мужності.
Пам’ятаєте, як у тій пісні на слова Василя Юхимовича, які часто вже називають народними, співається:
Знов, як сива мати, Терпелива вишня Буде виглядати Весняного тижня.
Для мене ж весняний тиждень має статися під нинішній Новий рік. Оскільки тираж книжки мені пообіцяли вручити до кінця цьогорічного грудня.
Той, кому пощастить стати власником томику есеїв, новел із життя, оповідань із книги «Під рясними вишнями», гадаю, будуть раді багатьом розповідям, які я приготував для читачів. Багато хто з інтересом відкриє для себе сторінки сторічної минувшини в оповіді «Йшла Українська Галицька армія Вінницьким краєм». Це мало кому відомі сторінки щоденника двадцятилітнього хорунжого Володимира Левицького. Повні драматизму розповіді про те, як висипний тиф валив і молодих, і старших галичан, котрі дійшли до Вінниці. Серед них був і тридцятилітній поручник Микола Єфшан-Федюшко, особистий секретар першого президента УНР Михайла Грушевського. На той час він вважався в українській літературі наймудрішим критиком.
Євшан блискуче перекладав твори з німецької, італійської, польської, чеської літератур і через кращі з них прокладав шлях України в Європу. Не зважаючи на свою молодість, завдяки блискучим літературно-критичним працям був свого часу добре знайомий з Михайлом Коцюбинським, Лесею Українкою, Ганною Барвінок, Ольгою Кобилянською, Василем Стефаником, Осипом Маковеєм та іншими знаменитостями того часу.
Навіть уже погано почуваючись перед тим, як потрапити до шпиталю, Микола Євшан взяв участь у величезному мітингу в Вінниці, на який зібралися і вояки УГА, і місцеві жителі. Відзначалися чергові роковини ЗУНР. Сталося це 31 жовтня 1919 року, що, зверніть увагу, менше, ніж за місяць до смерті поручника. Федюшко виголосив знамениту свою промову «Великі роковини України», яка й понині є вельми актуальною.
Уже в шпиталі, борючись з приступами задухи і високої температури, автор щоденника Володимир Левицький прочитав знамениту книгу М. Євшана «Під прапором мистецтва». Чим міг, допомагав побратиму у тифозному бараці. З твором у руках він прощався у коридорі з тілом згорілого у гарячці старшого побратима… Було це 23 листопада 1919 року.
Нинішні вінничани навряд чи знають, що у кінці листопада 1919-го у їхній землі, (на горі за колишніми казармами), як стверджує хорунжий Левицький, поховані тілесні останки талановитого аналітика з української історії та літератури, незрівнянного критика того часу, перекладача Миколи Йосиповича Євшана, з родини Федюшків. Поручника УГА. Особистого секретаря Михайла Грушевського.
Таких відкритів у моїй новій книзі, друзі, вас очікує чимало.
Наприклад, що, скажіть, будь ласка, будь-де ви і будь-коли читали про парубкування… Михайла Коцюбинського в подільських краях? Та, звісно, ж нічого, бо про таке ніколи ніде не писалося. А ось у моїй книжці подібне знайдете. І, припускаю, що неодмінно вподобаєте хвилюючу розповідь про велосипедні мандри юного школярика до Горишківки (нині Томашпільського району Вінниччини), про яку повідується у вельми цікавій повісті Михайла Михайловича «На віру».
Цікаво, що сорт, який вибрав я для ілюстрації цієї публікації назвиається "Новела". Чи не хотіли б ви,
пані й панове, скуштувати соковитої "Новели", почитуючи мою нову книгу "Під рясними вишнями"
Ви дізнаєтесь деталі народження великого класика американської літератури Джеймса Конрада (поляка за походженням - Józef Teodor Konrad Korzeniowski). Я вже більше десятка років доводжу всім, що сталося це у грудні 1858 році зовсім не там, де приписує це офіційна українська літературна служба, створивши навіть його музей на Житомирщині. Насправді ж пан Коженьовський знайшовся на Вінниччині. У сусідньому з моїм селом Джурин, невеличкому поселені з костелом у центрі – Малій Деребчинці. Ознайомтесь з моїми доводами, і, сподіваюся, ви пристанете до берега моїх арґументів і переконань.
Я познайомлю вас з цікавим і оригінальним поетом рідної сторони Василем Олексійовичем Симонишеним. Понад двадцять літ він працював… головою колгоспу. Отримав у спадщину найбільш розбите, відстаюче господарство. А коли вже у роки Незалежності валили дурні-українці весь колгоспний лад, це господарство було привабне, як лялька! Щорічно мало мільйонні прибутки. Найвищі заробітки у людей, напевне, на всьому Поділлі були саме тут, у Шаргородських Пасинках. Був у господарстві свій власний асфальтовий завод. Мали власний консервний завод, ковбасний цех, хлібозавод, цех безалкогольних напоїв. Людям за безцінь споруджували будинки-красені. Ні, треба було все це багатство розламати і знищити, зруйнувати. Голова з розпуки став писати… вірші. За станом на нинішній день він уже видав 25 оригінальних поетичних збірок. Почитаєте – за серце вхопитесь… Краса і біль у тих строфах.
«Під рясними вишнями» зібрано справжню галерею моїх чудових героїв. З числа односельчан, однокласників, які стали відомими людьми і в краї, і в Україні. Як полковник Микола Миколайович Горобець, колишній сільський пастушок. Четверо членів його славної родини стали медиками-науковцями столичного університету імені О. Богомольця. Як сільський терапевт незрівнянної майстерності прославився Віктор Борисович Кутаф’єв. Як автор справжньої культурної революції у Джурині педагог Михайло Іванович Гончарук. Оскільки у сім’ї фронтової вдовиці Софії не було грошей на те, щоб наймолодшого сина відправити до Одеси, поступати до університету, то бідова жіночка, в якої було п’ятеро дітей, продала на корені батьком колись посаджену розлогу вербу під городом, і відправила з вузликом харчів Мишка у далеку дорогу. І повернувся він невдовзі у село педагогом, диригентом. Незабаром став кумиром всієї довколишньої молоді. Концертна слава Джурина під орудою Михайла Гончарука тоді виросла до незрівнянних висот. А ще удатний педагог прославився як віртуозний поет-пісняр…
Є у книзі просто цікаві, зворушливі історії про життя-буття і мої далекі газетярські дороги. Як, до прикладу, есея «Шніцель із Шаргорода, з Тульчина – вуджина». Чи бувальщина «Немає для кого стелити асфальти», «Закинуті штольні – підземний Джурин». Думаю, що з великим інтересом ознайомляться читачі і з моїм односельчанином Вячеславом Шнайдером, автором повісті "Записки сільського єврея".
Я вдячний тому, що зусиллями вінницьких моїх колег письменників, книжка виходить за кошти Вінницького обласного бюджету. Навряд чи зумів би я самотужки стягнутися на видачу такого твору. Книга, відтак, дійде до сільських і міських бібліотек області, і цьому я найбільше радий.
Тим, хто побажає придбати цей твір є змога замовити книгу (хоч і десяток – два примірників мого твору) безпосередньо у друкарні. Якщо ви це зробите включно до наступного вівторка, 24 грудня цього року, зможете отримати її ще нинішнього року. Всі деталі цього можна дізнатися в менеджера друкарні Світлани Сергіївни № телефону – 097 198-14-66, або за електронною адресою - [email protected]
***
Одне слово, друзі мої хороші, закликаю вас до прочитання моєї нової книги "ПІД РЯСНИМИ ВИШНЯМИ", присмаковуючи соковитими ягодами сорту "Новела"... Нехай вам усім везе...
