Роздуми приватно-практикуючого адвоката над справою «Ситник проти України» над тим, як національна система правосуддя балансує між формалізмом і людяністю.
Рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) у справі «Ситник проти України» стало для мене не просто юридичним прецедентом, а й приводом для глибоких роздумів про те, як національна система правосуддя балансує між формалізмом і людяністю.
Ця справа, що стосується Артема Ситника, ексдиректора НАБУ, оголила системні проблеми, які стосуються не лише корупційних правопорушень, а й самої суті судового процесу в Україні. У цьому блозі я поділюся своїм баченням, аналізуючи ключові аспекти рішення, його наслідки та пропонуючи можливі шляхи вирішення проблем, які воно висвітлило.
Перше, що впадає в очі в цій справі, — це твердження скаржника про упередженість суду першої інстанції. Артем Ситник, людина, чия кар’єра була пов’язана з боротьбою проти корупції, опинився в ситуації, коли сам став обвинуваченим. Його переконання в тому, що суддя діяв не об’єктивно, не було належно розглянуте. ЄСПЛ, не заглиблюючись у деталі, чи дійсно суд був упередженим, зазначив, що доводи Ситника не отримали достатнього спростування в рішенні суду. Це, на перший погляд, технічна деталь, але вона відкриває глибоку проблему.
Уявіть: ви стоїте перед суддею, який має вирішити вашу долю, але ви відчуваєте, що його рішення вже наперед визначене. Кодекс України про адміністративні правопорушення (КУпАП) не містить чіткого механізму для відводу судді в таких справах. Судді часто відмовляють у відводі, посилаючись на відсутність відповідних норм. Але чи може правосуддя бути справедливим, якщо воно ігнорує навіть саму можливість сумніву в неупередженості?
ЄСПЛ нагадує нам, посилаючись на справи «Рамош Нунес де Карвалью е Са проти Португалії» та «Моріс проти Франції», що довіра до суду — це основа демократичного суспільства. Суддя, щодо якого є бодай найменші підстави сумніватися в його об’єктивності, має відвести себе. Інакше ми ризикуємо отримати не правосуддя, а його імітацію.
Ця проблема не нова, але рішення у справі Ситника дає захисникам і судам новий аргумент. Воно, безумовно, стане часто цитованим у справах про адміністративні правопорушення. Проте залишається відкритим питання: чому ЄСПЛ не проаналізував, чи був упередженим апеляційний суд, який залишив рішення першої інстанції в силі? Це пропущення додає справі додаткової інтриги, адже саме апеляція мала б виправити помилки нижчої інстанції.
Шлях вирішення: Україні варто переглянути КУпАП, додавши чіткі норми щодо відводу суддів у справах про адміністративні правопорушення. Це не лише підвищить довіру до судів, а й наблизить національну практику до стандартів Конвенції про захист прав людини.
Презумпція невинуватості: тягар, якого не мало б бути
Ще один аспект, який викликав резонанс, — це порушення презумпції невинуватості. ЄСПЛ констатував, що суд фактично переклав обов’язок доказування на Ситника, змусивши його доводити свою невинуватість. Це не поодинокий випадок. Національне антикорупційне законодавство, попри свою прогресивність, часто тяжіє до підходу, коли обвинувачений змушений виправдовуватися. Така практика суперечить не лише Конвенції, а й духу справедливості.
Згадаймо рішення Конституційного Суду України від 26 лютого 2019 року у справі № 1-135/2018, де йшлося про неконституційність статті 368-2 Кримінального кодексу України. Тоді КСУ чітко вказав, що законодавство не може змушувати особу доводити свою невинуватість. Проте в адміністративних справах, особливо пов’язаних із корупцією, цей принцип часто ігнорується.
У справі Ситника суд не лише не врахував належним чином докази захисту, а й поклав на нього тягар спростування звинувачень. ЄСПЛ, посилаючись на справу «Айдарич проти Хорватії», визнав це порушенням.
Ця ситуація змушує замислитися: чому система, яка декларує боротьбу з корупцією, так легко жертвує фундаментальними принципами права? Можливо, причина в тому, що антикорупційна риторика іноді стає інструментом політичного тиску, а не пошуку істини. Ситник, як людина, що очолювала НАБУ, був зручною мішенню для тих, хто хотів дискредитувати антикорупційні інституції. Але чи варто заради цього руйнувати засади справедливого судочинства?
Шлях вирішення: Потрібно чітко закріпити в КУпАП і практиці судів, що тягар доказування лежить виключно на стороні обвинувачення. Крім того, судді мають бути більш уважними до оцінки доказів захисту, особливо коли йдеться про свідчення ключових свідків обвинувачення, як це було у справі Ситника.
Реєстр як довічна стигма: чи є межа покаранню?
Найбільш революційною частиною рішення ЄСПЛ є його оцінка пропорційності покарання. Ситника, як і багатьох інших, внесли до Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні або пов’язані з корупцією правопорушення. Це внесення, за українським законодавством, є безстроковим. ЄСПЛ визнав, що таке покарання має ознаки «довічної стигматизації» і порушує статтю 8 Конвенції, яка гарантує право на повагу до приватного життя.
Цей висновок — справжній юридичний землетрус. З одного боку, Реєстр створювався як інструмент прозорості, щоб суспільство знало про осіб, причетних до корупції. З іншого — його безстроковість перетворює адміністративне покарання на довічне тавро. Для порівняння: Кримінальний кодекс України у статті 89 передбачає, що після певного часу судимість за кримінальні злочини погашається, і людина вважається такою, що не має судимості. Чому ж особа, яка вчинила адміністративне правопорушення, має нести цей тягар усе життя?
Уявіть собі людину, яка одного разу оступилася — можливо, через необережність чи формальне порушення. Її ім’я назавжди залишається в Реєстрі, що може вплинути на кар’єру, репутацію, навіть психологічний стан. ЄСПЛ справедливо вказав, що це суперечить принципу пропорційності, закріпленому в статті 39 КУпАП, яка передбачає, що після року без нових правопорушень особа вважається такою, що не піддавалася адміністративному стягненню.
Цей аспект рішення відкриває двері до переосмислення самого існування Реєстру в його нинішньому вигляді. Якщо кожна особа, внесена до нього, зазнає порушення своїх прав, чи не час задуматися про реформу? І чи не є це прикладом того, як прагнення до прозорості може обернутися несправедливістю?
Шлях вирішення: Необхідно внести зміни до законодавства, встановивши строк дії запису в Реєстрі, аналогічний до погашення судимості за кримінальні правопорушення. Крім того, варто передбачити механізм оскарження внесення до Реєстру в разі, якщо покарання було непропорційним або порушувало права особи.
Неповна оцінка доводів: коли суд чує, але не слухає
Ще одним ключовим моментом є висновок ЄСПЛ про неповноту оцінки доводів Ситника національними судами. Суд першої інстанції, а за ним і апеляційний, не дали належної відповіді на аргументи захисту, зокрема щодо показань основного свідка обвинувачення. ЄСПЛ, посилаючись на справу «Руїз Торія проти Іспанії», нагадав, що суд не зобов’язаний відповідати на кожен аргумент, але має дати чітку відповідь на ті, що є вирішальними для справи. У цьому випадку суди цього не зробили.
Ця проблема відображає ширшу тенденцію в українському судочинстві: формальний підхід до розгляду справ. Часто судді обмежуються стандартними формулюваннями, ігноруючи нюанси, які можуть змінити хід справи. У справі Ситника це призвело до того, що ключові докази захисту залишилися поза увагою. Це не лише порушення права на справедливий суд, а й удар по довірі до системи загалом.
Як адвокат, я часто стикаюся з подібними ситуаціями. Клієнти приходять із відчуттям, що їх не почули. І це не просто емоції — це реальна проблема, яка підриває авторитет судової влади. ЄСПЛ у цій справі нагадує нам, що судовий процес — це не формальність, а діалог, у якому кожна сторона має бути почутою.
Шлях вирішення: Суддям варто приділяти більше уваги мотивації своїх рішень, особливо коли йдеться про оцінку доказів. Крім того, необхідно посилити підготовку суддів у питаннях європейських стандартів судового розгляду, щоб уникати подібних порушень у майбутньому.
Касація як новий шанс: що чекає на справу Ситника?
Рішення ЄСПЛ відкриває двері для касаційного оскарження. Згідно зі статтею 297-1 КУпАП, встановлення міжнародною судовою установою порушення Україною міжнародних зобов’язань є підставою для касації. Це означає, що сторона захисту Ситника, найімовірніше, подасть скаргу до Верховного Суду. І тут виникає питання: чи зможе Верховний Суд виправити помилки нижчих інстанцій і як це вплине на правозастосовну практику?
Ця справа має всі шанси стати поворотним моментом для адміністративного судочинства в Україні. Вона не лише піднімає питання про справедливість у конкретному випадку, а й змушує задуматися про системні зміни. Верховний Суд має унікальну можливість не лише відновити справедливість для Ситника, а й встановити орієнтири для майбутніх справ.
Справа «Ситник проти України» — це не лише юридичний кейс, а й дзеркало, у якому відображаються наші уявлення про справедливість. Вона показує, як легко система може відійти від принципів права заради політичної доцільності чи формального виконання закону. Але водночас вона дає надію: рішення ЄСПЛ нагадує, що навіть у найскладніших ситуаціях є шанс на справедливість.
Як адвокат, я вірю, що право — це не лише набір норм, а й мистецтво знаходити баланс між законом і совістю. Справа Ситника змушує нас запитати себе: чи готові ми будувати систему, яка слухає, а не лише судить? Чи готові ми відмовитися від довічних стигм заради пропорційності? І чи здатні ми повернути довіру до судів, яка, як повітря, потрібна демократичному суспільству?
