Машина часу і наш маленький Люксембург

Як зазирнути за залізну завісу Зони відчуження

Допарламентський період свого професійного життя я віддала журналістиці. І якщо я знаю щось напевно, то це те, що можна забрати журналіста у політику, але ніколи не вдасться забрати з такого політика усвідомлення сили інформації, яку оприлюднюють медіа. 

Почну з того, що хочу поділитися тим, якою ми з вами бачимо Чорнобильську зону у заголовках ЗМІ останніх кількох років. А відтак спробую коротко означити, якою вона є у мріях жителів громад-сателітів зони відчуження, які є моїми виборцями, а також якою її бачать науковці, підприємці та екперти.

Кілька днів тому одне із Київських регіональних інтернет-видань повідомило, що Національна поліція затримала браконьєрів, які щодня незаконно виловлювали майже тонну риби. При цьому значна частина цього щедрого улову йшла із зони відчуження.

Півроку тому на сайті одного з провідних національних інформагентств з’явився промовистий заголовок про те, що минулого року лісові пожежі знищили 40% туристичних локацій Чорнобиля.

За рік до того на одному зі столичних інформаційних ресурсів повідомили про те, що правоохоронці припинили діяльність організованої злочинної групи. Зловмисники в промисловий спосіб виловлювали рибу в зоні відчуження. І робили це за підтримки й сприяння єгерів Чорнобильського радіаційного-екологічного біосферного заповідника.

Три роки тому у репортажах та розслідуваннях журналістів йшлося про те, що сталкери фіксують масові вирубки лісів у зоні відчуження, а бригади браконьєрів з ватажком на прізвисько Ленін окрім вирубки лісу орудували ще й незаконним полюванням. Чотири роки тому в зоні затримали групу старателів, які видобували бурштин. 

Такі й багато інших подібних заголовків у медіа – дзеркало сьогоднішньої чорнобильської реальності. Реальності, в якій у самому серці Європи є територія площею майже з Люксембург. І на цій території функціонує своя тіньова економіка. Із заготівлею лісу, видобутком бурштину, полюванням і рибальством в промислових масштабах. Є свій соціум з дуже несхожими на решту світу соціальними групами. Чого варті лише сталкери та самосели. А головне — у цій зоні діють власні закони, паралельно із законами України. 

А ще у цієї особливої території є одна вразливість – повна незахищеність перед обличчям вогняної катастрофи. Точнісінько, як 35 років тому. Тільки тоді — перед полум’я реактора. Тепер – перед полум’ям стихійних лісових пожеж, вогонь яких пожирає практично все на своєму шляху, отруюючи ядучою димовою завісою та смогом усе довкола Чорнобиля на сотні кілометрів. 

Що нам робити сьогодні, аби завтра наш поліський Люксембург отримав своє майбутнє?

На мою думку, варто осягнути один-єдиний факт, що в тому, що ми сьогодні називаємо зоною відчуження, ми маємо унікальне технологічне й біосферне диво. І ми не усвідомлюємо того, що марнуємо можливості цього дива.

Прип’ять, колись місто майбутнього, сьогодні перетворилася на машину часу, з тільки однією датою призначення - квітень 1986. Мов подорож у минуле. 

Сумно? Безперечно! 

Але це можна і потрібно використати. Держава має зробити все, аби законсервувати залишки побуту цього міста-примари і повідомити усьому світу, що за колишню залізну завісу, яка розділяла Європу й світ, тепер у буквальному сенсі можна зазирнути. 

Консервація Прип’яті та перетворення її на місто-музей, яке дозволить кожному охочому в Україні та далеко за її межами відвідати радянське місто у 1986 році, без прикрас і бутафорії, таке, яким його лишили господарі, – ось початок шляху, який має пройти наша диво-машина часу.

Але ми не можемо гостей з цілого світу наражатина небезпеку, тому маємо знайти політичну волю івже сьогодні направити кошти на належну організацію протипожежної системи захисту й попередження на території зони. 

Більше 100 мільйонів гривень, які минулого року довелося витратити на гасіння пожеж у зоні відчуження, могли б виявитися сумою вп’ятеро меншою, якби були віднайдені вчасно й проінвестовані державою в запобігання пожеж. 

Але вони не були знайдені й проінвестовані. І цьогоріч Україна повторює свою багаторічну помилку, не знаходячи фінансів на повне проведення протипожених заходів на цій території.

Далі. Державне спеціалізоване підприємство Чорнобильська АЕС хронічно недофінансовується за профільною держпрограмою. Мета цієї програми — до 2064 року зняти ЧАЕС з експлуатації, а в найближчі 100 років об’єкт Укриття перетворити на екологічно безпечний. Тільки в цьому році брак коштів становить 160 млн грн. Хіба це не унікальна інформація і сам проект, який можна демонструвати світові цілі сто років?

Як наведемо лад у сфері захисту територій від пожеж і забезпечимо динаміку фінансування виведення з експлуатації й подальшої трансформації АЕС в екологічно чистий об’єкт, то зможемо рушати до наступних етапів розвитку. 

Ми маємо унікальну локацію, яка здатна бути майданчиком для досліджень вчених десятків спеціальностей — від фізиків-ядерників до мікробіологів. Питання тільки в тому, аби організувати достойну дослідницьку базу. 

Президент України виступив з ініціативою створення Університету майбутнього, який покликаний вивести Україну з клубу країн з переважно сировинною економікою до клубу країн, де інформаційна та інноваційна економіка є драйвером доданої вартості. 

І де, якщо не в просторі унікального, створеного часом та неповторним техногенним впливом природного та промислового середовища, найкраще розмістити науково-дослідні лабораторії цього Університету? 

Зона відчуження має стати зоною дослідження, нашою точкою відліку в майбутнє. 

Світовим науковим хабом. 

Запрошення передових дослідників з усього світу для вивчення флори та фауни, впливу радіації на живі організми та рукотворні матеріали. Вивчення реакцій, що проходять під новим безпечним конфайнментом. Створення для таких дослідників сприятливих умов, залучення зовнішніх парнерів і донорів, системних інвесторів, щоб провадити дослідницьку діяльність – ось завдання держави. 

Якщо нам вдасться його виконати, зона оживе самостійно. Бо для забезпечення діяльності науково-дослідного та туристичного центрів Чорнобильської зони бізнес сам, реагуючи на попит, створить необхідну інфраструктуру, яка надаватиме ці послугита зібльшуватиме їх перелік. 

Питання тільки в безперешкодному доступі бізнесу на цю територію. А це можливо за двох умов. 

По-перше, надання зоні статусу спеціального промислового використання, що включатиме максимальне спрощення адміністрування бізнесу та лібералізацію податкового навантаження.

По-друге, повна детінізація, легалізація й прозорість власності та процесів управління цією зоною. 

Держава як управлінець зоною відчуження виявилася неефективною. 

Темрява, яка проглядає з заголовків в пресі, які я наводила вище, не зникне, якщо ми не проведемо аудит того, що є у зоні. А провівши його, не віддамо ці ресурси в управління новому, корпоративному керуючому. Причому такому керуючому, якого в разі його неефективності зможемо оперативно змінити. Або якщо держава отримає більш вигідні пропозиції від іншого управлінця. 

Зона відчуження – унікальний ресурс, який за ефективного підходу може перенести нас як у 1986 рік, так і навпаки — на науково-дослідні майданчики, які формують порядок денний третьоготисячоліття. 

Питання тільки у тому, аби держава змогла правильно поставити пріоритети у цьому процесі і ретельна та принципово їх обстоювати в наших національних інтересах. 

Освіта і наука, туризм та рекреація, легальне ведення бізнесу у зоні відчуження, який здатний забезпечити розвиток її території — ось моя відповідь на питання: які кроки має зробити держава, щоб Чорнобильська зона перетворилася з зони відчуження й зони минулого у зону майбутнього. 

А яка Ваша?

P.S. Текст колонки написано за мотивами мого виступу в рамках Форуму «Україна 30. Екологія» на тематичній панелі «Чорнобиль: Зона НЕвідчуження»