В даній статті з'ясовується доцільність ототожнення договору доручення з легатом.
Заповідачевігарантовано дуже різні за своєю сутністю юридичні можливості, яким в свою чергупритаманний майновий або особистий немайновий характер. Зокрема вищевказаний суб’єктволодіє правом на заповіт.
Чіткий та недвозначний зміст зазначеногоправочину може охоплювати легат. Чи можна вищезазначену вказівку називати «заповідальнимдорученням»?
Станом на сьогоднішній день, офіційнадоктрина спадкового права охоплює велику кількість малодосліджених питань.Зокрема нині в юридичній літературі присутні два нетотожні за своєю суттю підходистосовно з’ясування доцільності застосування назви «заповідальне доручення» до спеціального розпорядження, яке в свою чергувітчизняним законодавцем закріплено в юридичних нормах, що передбачені ст. ст.1237-1239, 1241 та 1271 ЦК України. В зазначеній праці ми ознайомимосядетальніше з непростим змістом таких концепцій.
Як вказує М. Гордон, розпорядження,юридичний зміст якого полягає в тому, що заповідачеві дозволено покласти всвоєму заповіті на спадкоємця обов’язок надати тим або іншим учасникамцивільно-правових відносин майнову вигоду, можна називати «заповідальним дорученням».Доцільність зазначеної концепції згаданий вчений намагається підтвердити такимидоводами.
Заповідач може встановити в своєму заповітітак званий заповідальний відказ. Юридична сутністьвказаного розпорядження полягає в тому, що спадкоємцеві надається дорученнявиконати відповідні дії [1, с. 58].
Науковий підхід про те, що легат можнаназивати заповідальним дорученням, окрім М. Гордона, в своїх наукових розвідкахпідтримують інші дослідники. Такими вченими, наприклад, є: А. Бєсова [2, с. 30]та ін.
Але далеко не всі науковці погоджуються з такимдоктринальним підходом. Зокрема Б.Хаскельберг наголошує на тому, що легат недоцільно ототожнювати з дорученням.Доцільність даної концепції згаданий вчений пробує підтвердити, скориставшись такимидоводами.
Доручення за своєю суттю є нічим іншим, якдоговірним правовідношенням. Воно припиняється у випадку смерті будь-якої зйого сторін [3, с. 397].
Науковий підхід про те, що легат за своєююридичною суттю є дорученням, крім Б. Хаскельберга, в своїх наукових розвідкахне одобряють інші дослідники. Такими вченими, наприклад, є: І. Спасибо-Фатєєвай В. Надьон [4, с. 71] та ін.
На наше глибоке переконання, легат неможливо встановити шляхом діяння, яке в свою чергу є доручення. Доцільність вищезазначеноїнаукової концепції ми спробуємо обстояти завдяки таким доводам.
Юридичні факти не є структурними елементамицивільно-правових відносин. Але перші перебувають в тісному взаємозв’язку здругими. Як це розуміти?
Чинним законодавством передбачено різні засвоєю суттю юридичних фактів, що визнані достатніми підставами ймовірноговиникнення цивільних обов’язків та цивільних прав. Одними з вищенаведених життєвихобставин можна назвати доручення (ст.1000 ЦК України) і заповідальний відказ (ст. 1237 ЦК України) [5].
Згаданим юридичним фактів притаманна великакількість обопільних ознак. Зокрема такі обставини за своєю суттю є нічиміншим, як правомірними діями, що спрямовані на невідворотне досягнення конкретногоправового результату – вчинення однією особою на користь іншої особи відповідногообов’язку.
Одначе не треба забувати про те, що вищезгаданіфакти істотно відрізняються одне від одного. Зокрема доволі принципова різницяміж ними полягає в тому, що доручення за своєю юридичною природою є договірнимправовідношенням, а легат – недоговірним правовідношенням. Що це означає?
Дорученню властиві різні ознаки. Сутністьоднієї з таких рис полягає в тому, що згаданий юридичний факт вміщує в собівільне та узгоджене волевиявлення, яке в свою чергу виражене двомарівноправними суб’єктами правових відносин, а саме довірителем та повіреним.
Легату, на відміну від доручення, вищенаведенаознака анітрохи не властива. Вказана думкапояснюється тим, що згаданий юридичний факт охоплює собою не узгоджене з тимичи іншими повноправними суб’єктами правових відносин вільне волевиявлення одної-єдиноїфізичної особи - заповідача.
ЛІТЕРАТУРА
1. Гордон М. В. Наследование по закону и позавещанию. – М.: Юрид. лит., 1967. – 120 с.
2. А. А. Бесова. Юридическая природа правотказополучателя // VoxJuris:сборник статей / отв. ред. В. В.Сухоязов. – СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2017. – С. 29-36.
3. ХаскельбергБ. Л. Правоотношение из завещательного отказа и его элементы/ Б. Л. Хаскельберг Цивилистические исследования. Вып. 1 : Сборник научных трудовпамяти проф. И. В. Федорова / Под ред. Б. Л. Хаскельберга, Д. О. Тузова. – М.,- 2004. – С. 78-111.
4. Спасибо-ФаттєваІ. В. та Надьон В. В. Правова природа обов’язків у спадкових правовідносинах //Вісник Національної академії правових наук України. – 2016. - № 1 (84) – с.66-75.
5. Цивільнийкодекс України від 16 січня 2003р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003.– № 40-44. – Ст. 356.
