Оскарження містобудівних умов та обмежень

Обчислення строку звернення до адміністративного суду при оскарженні містобудівних умов та обмежень

29 квітня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/19594/20, адміністративне провадження № К/9901/9345/21 (ЄДРСРУ № 96655185) досліджував питання щодо обчислення строку звернення до адміністративного суду при оскарженні містобудівних умов та обмежень.

Слід вказати, що виключною підставою для скасування декларації про початок виконання будівельних робіт та про введення об`єкта до експлуатації є встановлений факт здійснення самочинного будівництва. Ознаками самочинного будівництва, зокрема, є: 1) будівництво здійснюється на земельній ділянці, що невідведена для цієї мети; 2) будівництво здійснюється за відсутності документа, який дає право виконувати будівельні роботи; 3) будівництво здійснюється за відсутності затвердженого проєкту або будівельного паспорту; 4) скасовано містобудівні умови та обмеження.

При цьому наявність порушень, які не свідчать про самочинне будівництво, не є підставою для скасування реєстрації декларацій, однак може бути підставою для притягнення до відповідальності іншого характеру.

Аналогічний висновок сформульований Верховним Судом, зокрема, у постановах від 14 березня 2018 року у справі № 814/1914/16, від 26 червня 2018 року у справі № 826/20445/16, від 18 жовтня 2018 року у справі № 695/3442/17, від 23 жовтня 2018 року у справі № 826/9275/17, від 13 грудня 2018 року у справі № 522/6212/17, від 22 січня 2019 року у справі № 826/17907/17, від 06.10.2020 у справі № 826/8427/17, від 18 березня 2021 року у справі № 826/4893/18, від 27 квітня 2021 року у справі № 640/5473/20.

Слід також вказати, що зазначення недостовірних відомостей в повідомленні про початок виконання будівельних робіт та здійснення будівництва на підставі проектної документації, яка не відповідає вимогам чинного законодавства, є самостійними видами правопорушення у сфері містобудівної діяльності, відповідальність за вчинення яких передбачена Законом України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності».

Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 23 липня 2019 року у справі № 826/5607/17 та від 14 листопада 2019 року у справі № 826/5055/16.

Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Строк звернення до суду обчислюється за загальним правилом з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ч. 2, 5 ст. 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» суб`єкти містобудування зобов`язані додержуватися містобудівних умов та обмежень під час проектування і будівництва об`єктів.

Проектування та будівництво об`єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку:

1) отримання замовником або проектувальником вихідних даних;

2) розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи;

3) затвердження проектної документації;

4) виконання підготовчих та будівельних робіт;

5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів;

6) реєстрація права власності на об`єкт містобудування.

Згідно ч. 1, 5, 8  ст.29 Закону основними складовими вихідних даних є:

1) містобудівні умови та обмеження;

2) технічні умови;

3) завдання на проектування.

Містобудівні умови та обмеження містять:

1) назву об`єкта будівництва, що повинна відображати вид будівництва та місце розташування об`єкта;

2) інформацію про замовника;

3) відповідність на дату надання містобудівних умов та обмежень цільового та функціонального призначення земельної ділянки містобудівній документації на місцевому рівні;

4) гранично допустиму висотність будинків, будівель та споруд у метрах;

5) максимально допустимий відсоток забудови земельної ділянки;

6) максимально допустиму щільність населення в межах житлової забудови відповідної житлової одиниці (кварталу, мікрорайону);

7) мінімально допустимі відстані від об`єкта, що проектується, до червоних ліній, ліній регулювання забудови, існуючих будинків та споруд;

8) планувальні обмеження (охоронні зони пам`яток культурної спадщини, межі історичних ареалів, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони археологічного культурного шару, в межах яких діє спеціальний режим їх використання, охоронні зони об`єктів природно-заповідного фонду, прибережні захисні смуги, зони санітарної охорони);

9) охоронні зони об`єктів транспорту, зв`язку, інженерних комунікацій, відстані від об`єкта, що проектується, до існуючих інженерних мереж.

Перелік зазначених умов є вичерпним.

(!!!) Містобудівні умови та обмеження є чинними до завершення будівництва об`єкта незалежно від зміни замовника.

Системний аналіз наведених правових норм дає підстави дійти висновку, що проектна документація на об`єкт будівництва розробляється з урахуванням вимог містобудівної документації та вихідних даних, складовою частиною яких є містобудівні умови та обмеження. У свою чергу містобудівні умови та обмеження визначають комплекс планувальних та архітектурних вимог до проектування і будівництва у відповідності до вимог, встановлених законодавством та містобудівною документацією, тобто, гранично допустимі (дозволені) вимоги до майбутнього проекту, та є чинними до завершення будівництва об`єкта.

Вказана позиція зазначена в постанові Верховного Суду від 15.12.2018 у справі  №522/6212/17.

Відповідно до пункту 18 частини першої статті 4 КАС України нормативно-правовий акт - це акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який установлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.

Індивідуальний акт - це акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті (рішенні) особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк (пункт 19 частини першої статті 4 КАС України).

За владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Нормативно-правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні - до правозастосовних.

Нормативно-правовий акт - це письмовий документ компетентного органу держави, уповноваженого нею органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта, в якому закріплено забезпечуване нею формально обов`язкове правило поведінки загального характеру. Такий акт приймається як шляхом безпосереднього волевиявлення народу, так і уповноваженим на це суб`єктом за встановленою процедурою, розрахований на невизначене коло осіб і на багаторазове застосування.

Натомість індивідуально-правові акти, як результати правозастосування, адресовані конкретним особам, тобто є формально обов`язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб`єктів; містять індивідуальні приписи, в яких зафіксовані суб`єктивні права та/чи обов`язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі, а свій зовнішній прояв можуть отримувати не лише в письмовій (документальній), але й в усній (вербальній) або ж фізично-діяльнісній (конклюдентній) формах.

Головною рисою таких актів є їхня конкретність, а саме чітке формулювання конкретних юридичних волевиявлень суб`єктами адміністративного права, які видають такі акти; розв`язання за їх допомогою конкретних питань, що виникають у сфері державного управління; чітка визначеність адресата; виникнення конкретних адміністративно-правових обов`язків, обумовлених цими актами (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.09.2019 у справі № 9901/801/18).

Отже, нормативно-правовий акт містить загальнообов`язкові правила поведінки (норми права), тоді як акт застосування норм права (індивідуальний акт) - індивідуально-конкретні приписи, що є результатом застосування норм права; вимоги нормативно-правового акта стосуються всіх суб`єктів, які опиняються в нормативно регламентованій ситуації, а акт застосування норм права адресується конкретним суб`єктам і створює права та/чи обов`язки лише для цих суб`єктів; нормативно-правовий акт регулює певний вид суспільних відносин, а акт застосування норм права - конкретну життєву ситуацію; нормативно-правовий акт діє впродовж тривалого часу та не вичерпує своєї дії фактами його застосування, тоді як дія акта застосування норм права закінчується у зв`язку з припиненням конкретних правовідносин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13.05.2020 у справі № 9901/491/19).

Аналіз вищевказаного дає підстави вважати, що містобудівні умови та обмеження є актом індивідуальної дії, оскільки є результатом застосування норм права, адресовані конкретним суб`єктам і створюють права та/чи обов`язки лише для цих суб`єктів, регулюють конкретну життєву ситуацію  та їх дія закінчується у зв`язку з припиненням конкретних правовідносин, тобто вичерпують свою дію після їх виконання (18 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/3844/20, адміністративне провадження №К/9901/25035/20 (ЄДРСРУ № 95616119). 

Отже, за своєю юридичною природою містобудівні умови і обмеження, - це акт індивідуальної дії, який видається уповноваженими органами містобудування та архітектури та покладає на замовника будівництва певні обов`язки і обмеження. Правовідносини, що виникають на підставі містобудівних умов і обмежень, носять довготривалий характер, оскільки діють до закінчення будівництва об`єкту. Відповідно, якщо містобудівні умови і обмеження містять протиправні положення, то вони порушують права позивача, як замовника будівництва і вимоги закону, протягом всього строку своєї дії, а не лише в момент їх видачі. Протягом всього строку дії містобудівних умов замовник змушений виконувати їх протиправні вимоги і нести ризик накладення санкцій з боку контролюючих органів у разі такого невиконання.

Верховний суд звертає увагу, що положення частини другої  статті 122 КАС України  слугують меті забезпечення дотримання принципу правової визначеності, але не повинні використовуватися як засоби легалізації неправомірної поведінки і не повинні застосовуватися стосовно заходів, які спрямовані на припинення неправомірної поведінки.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 19.06.2018 у справі №464/2638/17 та 28.11.2018 у справі № 815/2311/15.

ВИСНОВОК: Відтак, враховуючи чинність містобудівних умов до завершення будівництва та їх можливу протиправність в оскаржуваній частині, Верховний суд вказує, що вони можуть порушувати права замовника будівництва і вимоги закону, протягом всього строку своєї дії, а не лише в момент їх видачі, а тому строк звернення до суду встановлюється згідно частини 2 статті 122 КАС України (6 місяців з моменту порушення прав).