Війна або торгівля: що обирає українська влада?

Наприкінці минулого тижня активісти декількох прикордонних областей почали безстрокову акцію блокування російських вантажівок, які перевозять товари територією України. Суть цих заходів влучно висловив глава Закарпатської ОДА Геннадій Москаль: ми або воюємо з Росією, або торгуємо.

Безумовно, досить складно, інколи й зовсім неможливо вмить розірвати всі стосунки з донедавна найбільшим економічним партнером, це всі добре розуміють. Та водночас як можна вимагати від світу антиросійських санкцій і визнання Росії країною-агресором, стороною військового конфлікту в Україні, коли ми самі продовжуємо активно з нею торгувати? По суті, у такий спосіб ми фактично не визнаємо РФ нападником, адже з окупантами не підтримують економічні зв’язки, наскільки б вимушеними вони не були.

Ця стратегічна невизначеність є одним з головних недоліків політики України щодо північного сусіда. І вже не вперше вказаний недолік намагається компенсувати не уряд, а самоорганізоване громадянське суспільство. Спочатку активісти ініціювали і самотужки проводили кількамісячну блокаду окупованого Криму, а тепер вдалися і до транспортної блокади російських перевізників. До речі, формально це взаємна відповідь українських громадян на заборону транзиту з боку Росії, яка мала місце більше місяця тому. І знову таки, відповідь дає не офіційна українська влада, а суспільство. Іноді складається враження, що активна громада є своєрідною кіскою в горлі для керівництва держави, адже ініціативи громадян або взагалі не підтримуються відповідними органами, або підтримуються вибірково і з шаленим запізненням. В будь-якому разі дисонанс між активістами і владою очевидний, що загалом робить неефективним протистояння Росії у торгово-економічній війні.

Коли уряд приймає рішення у вигляді реакції на ініціативи громади, це ненормально. Все має бути з точністю до навпаки. Кабмін повинен розробити комплексну програму припинення економічних зв’язків з країною-агресором, а суспільство має стати базою підтримки такої стратегії. У нас же виходить, що активісти, по суті, діють у незаконний спосіб, і змушені протистояти як Росії, так і українській владі. Це одночасно дискредитує договороздатність офіційного Києва (адже ситуація розгортається всупереч формальним директивам), показує нелегітимність урядової політики (оскільки вона розходиться із запитами громадян) і засвідчує повну розбалансованість суспільства і влади в Україні, що має фатальні наслідки в умовах кризи і зовнішньої агресії.

Тож, якщо в подальшому саме уряд не буде ініціатором подібних заходів на офіційному рівні, благі наміри громадянської спільноти в боротьбі з агресором у світі сприйматимуть не інакше, як за анархію.